Шмагія, стр. 71
Яскраве світло сліпило? Дим їв очі?!
Нові паси: мудрі, витончені. Гнучкі зап’ястя. Губи шепочуть таємні слова. Так працює «лялькар тіней», який із власних рук творить на екрані, підсвіченому ліхтарем, драконів, метеликів і вежі королівських замків.
– Ненько моя! Бачу! Ой, здорово…
Ліліпутка Зізі опам’яталася й невідривно стежила за рухами білявого шмага. Сидіти їй було важко, навіть прихиляючись спиною до стовбура. Але навряд чи хтось зміг би зараз відірвати циркачку від видовища. Натхненне, сяюче обличчя; навіть тріщинки-зморщечки розгладилися, перетворюючи жінку на дитину.
– А ти думала! – із хлоп’ячою гордістю відгукнувся басом Леонард Швелер. Сопучи та охкаючи, чинбар витирав лисину зірваним лопухом. – Мій учитель, як-неяк… Розуміти треба!
Заздрити погано, але чаклун зараз заздрив обом.
– І ось іще…
Із зусиллям Янош Кручек розірвав об’єкт своїх маніпуляцій на дрібні клаптики. Стис у кулаці, аж кісточки побіліли. Зморщився, розтис пальці. Простяг руку з «присягою» до деманія і ледь угору. Напевне, підпалив рештки від сонячного променя, – але це Мускулюс не ризикнув би стверджувати достеменно. Тим більше, що хмари клубочилися як і раніше, ховаючи сонце.
Очікування: поки гидота на долоні прогорить до кінця.
Нарешті хлопець дмухнув, розвіюючи попіл у повітрі.
– Тепер кінець. Дядьку Фарте, розумієте? Більше нема ніякої присяги.
Янош згорбився від утоми й додав ледь чутно:
– І не було ніколи. Я вас потім навчу: як це робиться…
Деманій танув, начебто замет ясного весняного дня. Гримаси, каліцтво, жах стікали на землю трьома струмками. Вдих, видих, удар серця, тремтіння вій – час більше не вимірювався іншими мірами. І ось у смердючій калюжі сидить Фортунат Цвях, мисливець на демонів. Мокрий, хоч викручуй. Особливо кумедний вигляд мала знаменита борідка мага – липкий цапиний жмут.
– Ну, ти шкідник, – буркнув венатор, косуючи на Мускулюса. Чаклун голову заклав би: Цвях уважно вивчав ляльку зі шпилькою, завчасно сховані назад. І куртка для нього не перешкода. – Ну ти, колего, й шкідник! Скажу Серафимові, нехай тебе, заразу, підвищить на посаді…
– Дякую за піклування, – цілком щиро відгукнувся Андреа, вклоняючись.
Почався дощ. Дрібний, настирливий. Замість сонця, яке, коли вірити баладам, повинне заливати променями місце великої перемоги. Незабаром усі будуть мокрі, як мисливець. Треба йти. Треба набратися сили та піти звідси. Усвідомлення, радість чи горе, щастя, каяття, муки сумління – вони прийдуть потім. Потягнуться за змученими людьми, пошепки домовляючись дорогою: кому бути першим, кому почекати за порогом… А зараз дихати – й то надто обтяжливе завдання.
– Мабуть, сваритимешся? Га, Леоне?
Ядвіга Швелер стояла біля кущів. Стояла – це надто сильно сказано. За п’ять років тіло жінки розучилося їй коритись. Якби руда Меліс не підставила плече – впала б. Розбилася.
А так, дивіться-но: стоїть.
– Ягід я не зібрала… у тебе замовлення: шість сувоїв юхти…
– Сваритимуся. Неодмінно сваритимусь, Ясю, – хрипко видихнув чинбар.
Він був старий-престарий. Такий старий, що аж помолодшав.
– Мабуть, приб’єш?
– Мабуть, приб’ю. Чому б і ні?
– Ну та що ж, справа сімейна…
– У сім’ї різне трапляється, Ясю…
– А ти чого тут, на Рукавиці? Леоне, ти чого?
– Нічого. Ненароком я…
– По мене, чи що, йшов?
– Ага. По тебе…
Слухаючи цю розмову, чаклун відвернувся. Справжньому малефіку статутом приписано черствість серця і твердість духу. Малефік, якщо він справжній, має на почуттях щось на кшталт кірки на ранах. А тут приписи статуту котяться сторчголов у Захололий Вир. Перед людьми соромно. І в носі щипає. Щоб відволіктися, Мускулюс посунув ниточкою амбіт-контролю: заспокоїти нерви основною роботою. Після недавніх подій догляд за лілльськими пустунками здавався мало не відпочинком, «Великою Дрібницею», що множить приплив мани.
Посунув.
Принюхався.
Ненько моя, – так зволила недавно висловитися пані ліліпутка…
– Линя-а-а-а-ю-ю-ють!!!
Щасливий крик поставив Їжачу Рукавицю дибки.
Звідки й сила взялася?! Рвонув до мосту, ніби призовий рисак.
Дощ відстав на околиці міста.
SPATIUM XIV
Молитва
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)
EPILOGUS
– Я хочу підняти цей тост за любов. Любов до Високої Науки, яка поєднує всіх нас, що зібралися тут. Сьогодні ця любов знайшла гідне втілення. Чистої мани вам, колего Мускулюс!
– Віват!
Андреа вдячно поклонився доцентові Кручеку й осушив кубок. До дна, свято дотримуючись традиції. Чорний емурійський мускатель мав запах вишуканого винограду й сонця, залишаючи в роті присмак справжньої мрії. Однак навіть улюблене вино було не в змозі послабити меланхолію та кепський настрій. Змії звили кубло в серці чаклуна.
О, даруйте! Більше не чаклуна!
Відтепер і навіки – магістра й повного мага, дійсного члена лейб-малефіціуму Андреа Мускулюса! Залишилося згодом роздобути в Колегіумі Волхвування вищу кваліфікацію. Дрібниця: звершити блискучий подвиг на славу Високої Науки…
Саме ця знаменна подія, тобто захист магістерського дисертата, святкувалася нині в столичній аустерії «Маг і Н’дауд». Не перше століття дисертанти Універмагу замовляли тут залу для традиційного банкету. Чи міг уникнути цієї долі новоспечений магістр? Зауважимо, вчора Андреа теж втрапив на свято. Силоміць затягли, як незайманку на сінник. Хіба вчителеві доведеш? Просперо Кольраун мертвого вмовить. Що разів зо два й демонстрував, на заздрощі чурихським некротам.
Бойового мага запросив у гості близький друг Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти. Відзначалося підвищення родового статусу Т’ядена Штерна, на додачу обдарованого чином капрала. Тепер же капітан переводив Т’ядена із прийомних племінників у двоюрідні сини, зі скасуванням усіченого прізвища та даруванням повного – зі Штернів у Штернблади – але без права успадкування майна та титулів до особливого заповіту.
– У мене захист завтра! – намагався викрутитися Мускулюс. – Мені готуватися треба…
– Чудово, – зверхньо посміхався Кольраун. – Ось і підготуєшся.
– До чого?!
– До бенкету, дурило. Розімнешся, так би мовити.
– А захист?!
– Захист у нього! Усе давно схоплено, опоненти на твоєму боці, вчена рада – мої приятелі…
Одним словом, по влаштуванню захистів бойовий маг залишався мастаком.
До Штернбладів чаклун ішов з твердим наміром: випити трішечки, привітати героїв дня, побути для пристойності, скільки годиться, й тихцем ушитися. Хоча від учителя крадькома й на той світ не зникнеш. Капітан теж із окатих. Можуть образитися. Але захоплюватися хмільним все одно не треба!