Шмагія, стр. 55
Старий витримав і друге влучення.
Битва точилася в цілковитій тиші, якщо не брати до уваги черевного хрипіння чаклуна. Андреа став рачки, скипів від радості, що переповнила душу. Він жодного уявлення не мав, як серцю хочеться когось убити. Звір вчепився в пруття ґрат, звір струснув грудну клітину, жадаючи волі. Геть міркування! У Тихий Вир здогади! Бити, рвати і метати…
Чаклун був страшний.
Ланцюг розуму натягнувся, пішов гуляти надсадним дзенькотом – і втримав.
Біля фургончика діялося небачене.
Кулачок виявився на півдорозі між ліліпуткою і Фортунатом Цвяхом, що зігнувся хижим знаком запитання і затремтів, ніби листок на вітрі. Він стискався й розтискався, щораз являючи поглядові два далекі одна від одної подоби. Дитина-кульбаба в жовтій сукенці, хибна копія акробатки, змінювалася витонченим, струнким кавалером старшим за сорок літ. Мініатюрне личко дорослої жінки перетікало в чоловіче, сповнене дитячого подиву. Губки бантиком, лаковані зморщечки біля очей – і саркастичний злам брови, клиночок борідки розділений сивим пасмом. Дамський стилет і шпага фехтмейстера. Двоє в одному. Між подобами, зшиваючи личини зазубреною голкою, виникав перехідний кошмар: демон, дрібний, проте лютий. Здавалося, божевільний демон ніяк не міг вибрати – жертву? Подобу?! Як той знаменитий ішак Наср-ад-Діна бен-Валаама, що здох із голоду між двох однакових копичок сіна.
Але тривало це недовго, бо теперішній Фортунат Цвях ви-бух-нув гортанним клекотом.
Transenna molluscum.
«Пастка слизня».
Голос венатора повнився кипучою, вбивчою радістю. Коло синього світла впало на землю. Світло нагадувало обличчя задавленого. Кулачок ночі корчився в синявій петлі, смикався, розтискався. Дико закричала ліліпутка: Зізі злякалася тільки зараз, коли побачила себе, свою точну копію у лабетах Цвяхового закляття. Демон нарешті зупинився на звичній личині циркачки, але було пізно. Венатор – стрункий, витончений, блискучий! – дотискав дитя-кульбабу. Загортав краї «синця», як досвідчена куховарка ліпить гребінь у вареника з м’ясом.
Дівчинка з ляльковим личком сичала, вискаляла гостренькі зубки, металася, приймаючи немислимі пози, та мисливець на демонів був нещадний.
– Я так і припускав, – повідомив він Мускулюсу, творячи паси, немовби бесіда венатора при виконанні з малефіком у позі рачки була для Фортуната повсякденною справою. – Демон завжди шукає батька, щоб покінчити з ним. Ця тварина обламалася на віддалених спробах, тому просто зобов’язана була з’явитися особисто. Я пізніше вам усе поясню, колего…
«Вам дядько Фарт іще не розповідав, що демонів немає? Зовсім?!» – шепнула ніч, наслідуючи бурлаку Яноша.
– Демонів немає… – прохрипів чаклун, погано тямлячи, що за нісенітницю меле.
Мисливець нітрохи не здивувався.
– Звісно, нема. Я ж сказав, що все поясню… пізніше…
Він похлинувся. Кашлянув разок, другий. Зайшовся надсадним кашлем, згинаючись у три погибелі. Фортунат Цвях не міг, не бажав погодитися з долею, нещаднішою за найдосвідченішого венатора. Підкласти свиню в момент тріумфу! Паскуда! Мерзотниця! Вулична дівка! Доля тільки хихотіла у відповідь, скручуючи жертву, змнаючи в єдину колоду Тарота. За мить по тому розгорнулося знайоме віяло. Блазень, Імператор, Лицар Жезлів, Повішельник… Дитина, юнак, чоловік, старий, глибокий старий…
Тремор мани спотворив структуру чарів до невпізнанності.
Краї «синця» розліпилися, випускаючи начинку. «Пастка слизня» сохла, тріскалася, розліталася тендітними скалками. Це вже було! У лісі, на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, коли захист трійці магів знесло шквальним ударом Просперо Кольрауна… Мускулюс вирішив, що до нього доля теж небайдужа. Демонів, згідно з замудрованими теоріями, нема, але втратити мисливця на демонів у розпал приборкання – особливий подаруночок! На щастя, звільнене дитя-кульбаба вирішило більше не спокушати долю. Можливо, відіграло свою роль зурочення, щедро вділене демонові чаклуном, можливо, ні, але часу для вишукувань Високої Науки не залишалося.
Темрява розтисла кулака. Втягла в чорний, нічний рукав.
– Пішла! Пішла, втекла…
На бруківці, поруч із простягнутим від болю чаклуном, плакав Фортунат Цвях, мисливець на демонів, білявий сімнадцятилітній отрок, чимось схожий на Яноша Кручека. Ридав, як дитина, в якої відняли щойно подаровану іграшку, вдаряючи розбитими до крові руками в брущатку.
Звідусіль до них збігалися циркачі.
SPATIUM XI
Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Дав клятву – тримай!
(на початку – одинадцять, а наприкінці – близько шести років тому. Продовження)
Фортунат Цвях повернувся з вдалого полювання, відвідав казначейство. Здав чиновникові гарантію ліквідації демона-заказника: Ярус Скотів, злісний дух III категорії, відстрочений виклик із Чуриха. Одержав обумовлену премію і з’явився в домі Кручеків.
Де й застав доцента Матіаса зі склянкою отрути в руках.
Кидатися відбирати зілля? Чарами вибивати склянку з пальців самогубця?! Творити дива у стилі фарсів прима-драматурга Вілла Джолтленса?! Нерозумно. Якби Матіас бажав отруїтися, він би це зробив. Учора, сьогодні, завтра. І ніякий венатор, хоч тричі друг дитинства, не перешкодив би.
Фортунат став на порозі, недбало помахуючи патичком, зачекав.
– «Вовча рута-м’ята», – замислено промовив Матіас, розглядаючи склянку на світло. У незмінному сурдуті, величезний, важкий, зараз він особливо нагадував комод. Ось-ось висуне рота-шухлядку, і вміст склянки зникне в її надрах. – Сміх, та й годі: рута-м’ята, рута, отрута… Нічого спільного, якщо не замислюватися. Якщо не скуштувати слова на смак. Мурашки на язиці, слинотеча, лихоманка. Далі блювота, судоми, параліч дихання. А таке файне слово…
– Твій син здоровий розумом і тілом, – венатор підтримав божевільну розмову, ніби йшлося про вчорашні перегони. – Так, магом йому не бути. Ну то й що? Більшість людей зниже плечима, якщо ти розкажеш їм про своє лихо.
– Більшість людей можна навчити хоча б якихось дріб-ниць. Розфарбовувати мильні бульки жовтим і синім. Викинути «дюжину» п’ять разів підряд, граючи в кості. Так, довго, важко, але чогось навчити можна мало не кожного. Янека не можна навчити нічого. Вслухайся в це слово: «нічого». У ньому відлуння «вовчої отрути». І не намагайся своїм патичком ввести мене в транс. Не забувай, із ким маєш справу.
Мисливець опустив патичка, всією вагою сперся на цю тендітну паличку. Оманливо тендітну. Заклята на світанку п’ятниці «під купіллю вітру», паличка з успіхом заміняла шпагу. Особливо коли об’єкт впливу на шпагу реагував лише демонічним реготом.
– І це привід залишити хлопця сиротою? Я був про тебе кращої думки, друже Мет.
– Я теж. Скажи, Фарте: навіщо хлопцеві такий батько? Я – вічне нагадування, ким би він міг стати, ким хотів би стати, кого хотів би перевершити… Музикант пишається сином-віртуозом. Пекар пишається сином, чиї булочки – кращі, ніж виходили в батька. Чи легко Янеку буде служити в гвардії або засідати в суді, знаючи, що живу я – вічний докір нам обом?!
Заперечити не було чого. Крутячись серед магів і чарівників, із захопленням виконуючи паси та вигукуючи дитячі закляття, малий Янек одного разу виросте й зрозуміє: безнадійно. Вся його шмагія – замкнений у пляшці джин, якому ніколи не вибратися з-під печаток. Що він візьме в руки, Янош Кручек, безвинна жертва обставин?
Чи не склянку з «вовчою рута-м’ятою»?!
– Послухай мене, Мете, – Фортунат Цвях не знав, що переступає небезпечний поріг, котрий визначив його шлях на довгі літа, щоб привести до глухої Ятриці. – Не квапся. Я присягаюся, що знайду спосіб вилікувати твого сина від зламу. Давай шукати разом. Якщо одного разу зрозуміємо, що наші зусилля марні, візьмемо твою отруйну капость у чотири руки й подумаємо, як жити далі. А поки що я, учень Гарпагона Понурого, починаю полювання на нового демона. Демона шмагії. Присягаюся, що здобич не втече від двох старих ловців на вовка.