Шмагія, стр. 31
CAPUT VII
«Кажи, що хочеш, любий мій, хоч сам цих слів не розумій – народ тобі повірить…»
– Ні пуху, ні пера, ваша світлосте!
– Джульбарсе, тпрусь! Баскервілю, назад! Происягаюся п’ятою Вічного Мандрівця…
– Це ж пан лейб-малефік! Батьку, згадай: я його сокирою рубав…
– Скільки літ, скільки зим!
Віце-барон не тримав зла. Віце-барон пихкав і радів. Обидва баронети підтримали батечка в його захваті, передчуваючи щедру пиятику на руїнах родового замку. Нова людина, та ще й знайома, придворний, близький до короля, та ще й такий, що знається на Високій Науці…
У замшілій тузі їхнього буття це було все одно що диво.
Коні пирхали, мисливці гарцювали, собаки гавкали, двоє слуг утримували гончаків на повідцях, – Мускулюса ж охоплювали розпачливі, лихі веселощі. Чаклун ішов ва-банк, навпрошки, немов лісовий стрілець-браконьєр Малий Віллі, що втік із самої петлі. Для задуманого було потрібно багато мани, на рештках тут не витягти… У куражі він махнув рукою на дівок, що линяють, зняв амбіт-контроль. Цілком. Розтікайся калюжею, «крижаний доме» гвардійців! Починайте линяти, дівки! – Малефік і не помітить. Лихо? Нічого. Учитель потім вилає, можливо, навіть перетворить на вішака для капелюхів, але пробачить. Він добрий, бойовий маг Просперо Кольраун; у всякому разі, в це хотілося вірити. А збитки чаклун відробить. Вірою і правдою.
Як там співав дурник Янош?
Ми спина до спини біля верби?! Проти тисячі – вдвох?
Проти чотирьох. Не вдвох – сам. Відьма не береться до уваги. Баба скисла, тече й тхне. Ну й добре. Один у полі – воїн. Особливо якщо не в полі, а в хащі. І якщо цей одинак – дипломований чаклун, консультант лейб-малефіціуму. Андреа розсміявся, відчуваючи звільнення від пут, якими був позв’язаний усі ці дні, зібрав ману в кулак. Широко розкрив чудове «вороняче баньши», розвертаючи лихий погляд панорамою. Поруч зойкнула Меліс: недооцінила раніше свого супутника, тепер уперше побачила, як працюють «столичні штучки» у кризових ситуаціях. Четверо? Дрібниці. Хоч дюжина…
– Що ви тут робите, друже мій?
– Полюю, – спокійно відповів чаклун. – Бачите, якого шкарбуна завалив?
І широким жестом вказав на небіжчика.
Його світлість Борнеус розсипався в компліментах і по-здоровленнях. Слуги ойкали. Собаки намагалися відгризти шматочок на пам’ять. Баронети заздрили. Шкарбун був великий і вражаючий. Ікла – бритви. Копита – стрімчаки. Щетина – частокіл. Мускулюс тримав усю компанію на єдиній шворці, тримав вишукано, з елегантністю магістра, якщо не повного мага, й жалкував лише про єдине: вчитель не бачив учня в хвилину тріумфу. Втім, воно, може, й на краще, що не бачив. Занадто він непередбачуваний, Просперо Кольраун…
– Де ваша рогатина? Спис? Чим ви брали цього гіганта, друже мій?!
– Пальцями. За вухо.
– Що ви кажете?!
– Дозвольте нагадати, ваша світлосте, з ким ви розмов-ляєте! Гадаєте, фаворитові Едварда II і майбутньому спадкоємцеві Серафима Нексуса потрібна жалюгідна рогатина? Кривдите, їй-право…
– Даруйте! Вибачте мені, друже!
– Пробачте батечкові! Він не зо зла…
– Що ви, бароне! Це я повинен просити у вас пробачення за зухвалий тон! Порушення полювання, знаєте…
– Я розумію вас, дорогий пане!
– Чи не позичите ваших слуг? Я обіцяв віддати здобич цій привітній жінці, і якщо ваші орли донесуть до її подвір’я… Тут недалеко!
– Звісно! Гог, Магог, віднесіть шкарбуна пані! Бігцем!
А ви, любий пане, неодмінно їдьте з нами! До замку! Я прагну насолодитися бесідою!
Тут довелося потрудитись. Віце-барон настільки жадав, що мани на нього пішло втроє проти звичайного. Відчуваючи, що надовго сили не вистачить, Мускулюс удався до сильнодіючих засобів. Змахнув руками з усією можливою урочистістю та створив у себе над головою веселковий ерзац-міхур, точну подобу пам’ятного рапід-трансмутанта. У міхурі колихалася невиразна постать, що нагадувала привітного та чуйного Просперо Кольрауна.
– Даруйте, бароне, але для візиту до вас мені потрібен дозвіл мого високоповажного вчителя! Зараз я зв’яжуся з бойовим магом Кольрауном – гадаю, ви його чудово пам’ятаєте!
Я доповім про ваше люб’язне запрошення. Зрозуміло, вчитель заборонив мені робити перерви в основній роботі, буде гнівний. У гніві він страшний, але, гадаю, симпатія, що її пан Кольраун відчуває до вас особисто…
Віце-барон сполотнів, осадив коня назад.
Постатей у міхурі тим часом стало дві.
– О, пан Кольраун не сам! Ваша світлосте, вам винятково поталанило: у мого добросердого наставника гостює його друг, капітан лейб-охорони Штернблад! Сподіваюся, ви пригадуєте капітана? Він вас теж пам’ятає, він сам мені про це казав, і не раз! Упевнений, Рудольф Штернблад із задоволенням з’явиться просто сюди, щоб засвідчити вам із синами свою повагу. Цей вид зв’язку цілком допускає переміщення тіл…
Врешті-решт він пішов Борнеусу назустріч і дозволив ерзац-міхуру розсмоктатися до початку безпосереднього спілкування. Мускулюсу вдалося відскіпатися врочистою клятвою. Мовляв, якнайшвидше завершить невідкладні політичні справи в Ятриці, зволікання в яких загрожує королівству жахами війни на три фронти, та з’явиться в замок Борнеусів, де проведе місяць і більше, ведучи вчені диспути про долі держав і таємні методи ловитви.
Куди подінешся? Заприсягся.
Поважно прямуючи слідом за Гогом і Магогом, які, пихкаючи та впріваючи, волокли мага-небіжчика до хатинки Меліс, чаклун почувався пречудово. Так, напевно, радіє засуджений до страти, завершуючи чудовий сніданок із кухлем вина та віддаючись у руки цирульника, щоб стати на ешафоті в якнайкращому вигляді. Лілльські панянки, мабуть, уже для палітурних справ не придатні. Мрець нікуди не подівся. Все це лише зволікання. Давайте вип’ємо кубок щастя, поки цикута, розчинена у вині, не встигла нагадати про крах надій.
Давайте напишемо баладу.
Або плюнемо на чию-небудь могилу.
Чаклунові ввижалося, що в спину йому дивиться дівчинка з лакованим обличчям, дитя-кульбаба. Дивиться та хихотить.
У світлиці рідного дому, де, як то мовиться, і дах набакир, відьма відразу забилася в кут. Під полицю з книгами, начебто відсутній образ Кассіана Пособника мусив уберегти її від лих, а «Конвергентний динамікум» Шеффена – повернути удачу. Сидячи на незручному, низькому табуреті, жінка згорбилася, обхопила коліна руками, втопила обличчя в рудій хвилі розпущених кіс. Не зринеш вчасно – захлинешся.
Зараз Меліс нагадувала дуже постарілу юницю-островитянку з «Втрати невинності» пензля Поля Гогенцоллерна.
Вичавлений досуха Мускулюс упав на лаву, сперся ліктями на стіл. Відкрив шлюзи, впускаючи зовнішню ману. Тім’яна «губка» всмоктувала силу краще, ніж завжди, без «сухарів» і крижаних торосів. Між лопатками не виникало гострих кольок – таке буває у звичайних людей під ложечкою, коли, змучені спрагою, вони залпом хильнуть кухоль джерельної води. Радіти слід. Або братися до «Великої Дрібниці», накопичуючи ману про запас. Шкода, кураж полишив його і відчайдушність згинула – чаклун зостався без цих веселих друзів-подружок. Одне глухе похмілля блукало навколо, постукуючи ґирлиґою. Приставляло долоню до вуха, цікавилося: «Га? Чуєш, невмійку?! Чим рятуватися будемо?»
Він вдихнув аромат сушених трав, що панував у світлиці.
Чхнув.
Дуже хотілося спати. До смерті. У такі хвилини вперіщать дрюком по голові – спасибі скажеш благодійникам. Останні сили, заповітні рештки було витрачено на баронських слуг. Спершу знадобилося перетворити дім на частину подвір’я – інакше в Гога з Магогом могли залишитися дивні спогади, як вони навіщось волокли шкарбуна до охайної світлиці, а по тому – до сусідньої комірчини, вкладали брудного, закривавленого кабана на ліжко. Потім слуги від чистого серця запропонували свою участь у обробленні. Підвісити, значить, за задні копита, перерізувати горлянку, спустити кров на майбутні ковбаси… Ледь позбулися трудівників. Пробі! Прадавні, могутні чари: монета з профілем покійного Едварда I, здатна творити дива не згірш за всіх Просперо Кольраунів і Серафимів Нексусів, разом узятих.