Шмагія, стр. 25
– Агов, валахи! Пустіть каргу!
– Вкушу, вкушу…
– Гадюки! Чоловіка мого зурочили! От-от лопне…
– А тобі завидно, тараня сушена?!
– Мабуть, чоловічок тільки жерти й годен!
– Ах ти, сучка брехлива… Пустіть мене, дурні!
– Пустіть її!
– До нас, до нас!
– Вкушу, присягаюся мамою, вкушу…
Стерпіти наругу над дружиною Шишмар не міг. Дошкандибав ззаду до капралів та намірився вхопити вражих синів за коміри, нітрохи не замислюючись про наслідки.
І отримав у вухо.
Подальше нагадало Шишці дитячий кошмар. Перед ним стояв насуплений татусь, який буцімто був несповна розуму. Таким спадкоємець знав Леонарда Швелера в найкращі його літа. «Невже падлюка-чаклун дотримав обіцянки?!» – устиг подумати нажаханий Шишка за мить до того, як втратив двоє зубів: ікло й лівий проти ока.
Диво з див: третього удару не було. Татусь цілком вдовольнився першими двома. І мав сердитий вигляд, але не розлючений. Як тут не розсердитися?! У домі синочок з дружиною, не питаючи, порядкують! Стіл накрили – мабуть, у майстра Андреа просили чогось. А чаклун пішов. Від столу?! Виходить, скривдили. А ці за відсутності замовника ще й сварку з гвардійцями вчинили.
Як не гніватися?!
Як не зламати єдиним стусаном опори драбини? Лети, невістко, горлицею…
Лихо саме не ходить, а з дітками. Потерпіле подружжя не встигло повернутися до себе, як довідалося від сусідки, залишеної на господарстві, що маленький Тіль не прийшов вечеряти. Змучені лихими передчуттями, поткнулися на вулицю. Нікого. Тліла надія, що онук зайшов до діда. Гнів Швелера-старшого був страшний, але вони повернулися. Нехай батько хоч усю пику поб’є – начхати! Аби лишень Тіль знайшовся.
На жаль, дитини не виявилося й там. І тоді Фержерита, здавлено схлипнула, затисла собі рота руками й кинулася в дім. Її знайшли на другому поверсі, біля свекрушиного ліжка.
– Мамо! Ненько! Пробач ти мені, дурепі! – ридала жінка, ввіткнувшись чолом у край постелі. – Лиха тобі бажала, тварюка я брудна! Язик мій зміїний! Відгукнулося гадині… Тіль, синочок… Прости, мамо, прости, якщо зможеш…
Ядвіга лежала без руху, тиха й байдужа.
Вона була не тут.
– Шукайте майстра Андреа, – твердо, ніби цвяха забив, промовив Леонард Швелер. Обережно підняв за плечі невістку, що здригалася від ридань. Обернувся до сина. – Якщо хто поможе, то тільки він. А сюди не ходіть. Нема чого вам тут робити. Кричите, спати заважаєте… Ти, Ясю, спи спокійно. Ми онука твого знайдемо.
– …Це він Тіля звів! Він!
– Хто?
– Те щеня, якому батечко дав притулок! Допитайте його під тортурами! Він зізнається…
– Ви помиляєтеся.
Нещасні батьки замовкли, дивлячись на суворого ланд-майора.
– Названий вами юнак був у цирку разом із паном чаклуном. Я особисто його бачив. Заспокойтеся та перестаньте зводити наклепи на безневинних людей. Якоб Гонзалка вже каявся, що ледь не зарубав сокирою це, як ви зволили висловитися, «щеня»…
Слухаючи суворий голос Намюра, Мускулюс пригадав, що не виявив хлопця на верхньому ярусі під час переполоху. Коли б Янош виявився там, чаклун би зачув його навіть крізь морок. Коли парубійко залишив своє місце? У метушні переполоху? Раніше? Під час антракту?! В антракті Мускулюс теж не зустрів Яноша… Стривай. Відставити, пане малефіку. Лихе око – талант, звісно видатний, але вбачати в найбезневинніших здогадах злочинний зв’язок – це, вибачте…
– Я візьмуся до розшуку, – провадив ландвер’єр, приймаючи вогонь на себе. Відчувалося: після зізнання Андреа про непричетність до повернення Іскри Гонзалки офіцер боявся, що батьки малого Тіля зараз кинуться в ніжки «святому». – Я негайно сповіщу капрала Фюрке з його людьми, а ви пройдіть по сусідах…
Не вгадав старий Ерні.
Швелери не встигли кинутися в ніжки. Мускулюс сам виступив наперед, потай лаючи себе на всі заставки за ту хвилинну слабкість:
– А я тим часом спробую скласти гороскоп вашого онука, майстре Леонарде. Можливо, ми зуміємо дещо визначити. Для цього мені знадобиться…
– Рік народження? Місяць? День?
– Ні. Принесіть якусь річ дитини. З недавно ношеного одягу. Краще до прання. Сорочку, штани… І, якщо не складно, пошліть кого-небудь до архіваріуса. Нехай віддасть сукню, в якій Іскра повернулася додому. Ще останнє прохання…
– Все, що завгодно!
– Дайте мені спокій до ранку. Такі гороскопи я в змозі складати лише опівночі. Інакше нічого не вийде. Майстре Леонарде, зрозуміло, вас це не стосується. Ви – господар дому…
На подвір’ї було порожньо та самотньо. Як у тріснутому барилі для вина: вміст вилився на землю, виходить, і балакати нема про що. Добросерда Цетинка подалася до брата – втішати. Забився в будку красень Нюшка, пішов жирувати в околишніх гаремах сивий пройдисвіт Косяк. Повір’я нагадувало Ядвігу Швелер: ніби зависло між небом і землею, переплутало життя зі смертю. Контузія долі. Двоє чоловіків сиділи за столом, очікуючи півночі.
На щастя, Цетинка встигла прибрати.
Дивна річ, думав чаклун. Сидіти за порожнім столом, який ти пам’ятаєш заставленим стравами. Немов дивишся на портрет померлого друга.
– Вам треба підготуватися? – запитав майстер Леонард. – Я заважаю?
– Ні. Мені треба лише дочекатися півночі.
– Ви – гарний астролог?
– Я взагалі не астролог. Так, ази, основи: Дім Клошаров, Яйя, кульмінуючі вузли… Тут інша методика, – малефік торкнув долонею хлопчикову сорочку, принесену Фержеритою, котра невтішно ридала. Ні, до півночі нічого не намацаю. Треба чекати перелому. – Мене навчив цього волхв Грозната, мій перший наставник. Тут потрібно дуже мало мани, зовсім трішки знань і безліч таланту. Вільна мана в мене під обріз, виходить, усе гаразд. Знань, на щастя, майже нема… Зате з талантом – лихо. Інші в мене таланти. Зовсім інші.
Чинбар співчутливо кивнув. Вираз його обличчя ще вчора був кумедним. Так подумав Андреа. Учора б реготав до сліз.
– Я розумію. Знаєте, замолоду я дуже хотів бути чаклуном. Навіть із дому втікав.
– Знаю.
– Звідки?
– Ваш син розповідав. А йому – дід. Я маю на увазі, ваш батько.
– Син, батько! – посміхнувся Леонард Швелер. – Що вони розуміють…
У бічному крилі будинку три дівиці під вікном тихенько муркотіли колискову. «Спати час, заснули очі, йдуть до вас казкові ночі…» Капрали підспівували мужніми баритонами, лише трішки попсованими «крижаним домом». Молодому метальникові Т’ядену для баритона бракувало літ, для пісні – слуху. Тому він патрулював на вулиці, гілочкою стукаючи по паркану в такт колисковій.
«Утома наближається, а північ ніяк не настане…» – зітхнув чаклун.
– Розкажіть, майстре Леонарде. Прошу вас.
SPATIUM V
Притча про блудного сина або Мемуари Леонарда Швелера, чинбаря з діда-прадіда
(приблизно сорок років тому)
Дітей приносить лелека.
Коли всі лелеки в розльоті чи дременули ключем у спекотний Клюкенвіт, дітей знаходять у капусті або в горосі. Якщо капусту й горох благополучно зібрано з городу та складено в холодному льоху, де родити здумають хіба що пацюки, – діток, буває, приносять у пелені, без допомоги добропорядного лелеки. Інших надуває вітром, ще іншими обдаровують батьків Вічний Мандрівець або Нижня Мама, залежно від долі. Дехто народжується в сорочці або зі срібною ложкою в роті.
Маленький Леонард Швелер народився в сиром’яті.
Його мати, поважна Гретта, яку з дівоцтва кликали Тітонькою Гретті, віддаючи данину непростій вдачі, саме завітала до свекрової майстерні. Навіщо молодиці на останньому місяці пхатися до чинбарні? Хтозна. Пліткарка Тільда Язичиха брехала, начебто Тітонька Гретті бажала спіймати на гарячому свого чоловіка, Бйорна М’яздрила, запідозреного в почуттях до блудливої жони топталя Воротняка. Підтвердилися підозри, чи ні, про те історія мовчить. Від усіх пристрастей лишилося єдине: крик Леонарда, якого ляпали по дупці над сувоєм телячого голля.