Шмагія, стр. 21
– Неоціненний наш… Я щодо свекрушки. Присягаюся Таємною Голоблею, несила більше. Лежма лежить, вважай, мертва. Свекор над нею дуріє, промисел закинув. Цетинку заміж з таким приданим не виженеш…
– Так, я сьогодні оглядав вашу свекруху. Відверто кажучи, не знаю, що й порадити…
– А ви ось що порадьте, хризолітовий… Ви ж малефік, у вас око гарно налаштоване… – Дихаючи пивом і туманами, в яких роїлися недобрі оси, Фержерита торкнула пальчиком чаклунів лікоть. – Може, його й вистачить? Якщо подивитися, га? Якщо розумно подивитися, хіба ні? Й свекрусі – тихий спокій, і нам – радість… Ми б не поскупилися…
Поруч сопів притихлий Шишмар.
Перш ніж відповісти, чаклун наповнив чарки. З вершечком, розливаючи хмільне на скатертину. Розреготався:
– У мене є краща пропозиція, пані та панове. Упевнений, вам сподобається. Я готовий за помірну плату вилікувати шановного майстра Леонарда від усіх наслідків його недуги. Прокляття, я можу зробити це задурно! З поваги до господаря дому, – при цих словах Шишмар сіпнувся, розлив брагу, – я зроблю його колишнім! Роки ще не обтяжують Леонарда Швелера. Виходить, щойно його розум стане як колись ясним, вижене меланхолію, ви знову знайдете люблячого батька, доброго свекра та дбайливого господаря! Що скажете, срібні мої?
Відповідь, прочитана в очах співрозмовників, цілком задовольнила малефіка.
За що не гріх було й випити.
Гамір на вулиці зіпсував усе задоволення від тосту. Останніми днями Мускулюс без любові ставився до несподіванок, вважаючи, що від них усе лихо. Чи це Шишмар із дружиною групу підтримки заготували?
Тим часом гамір зупинився побіля дому Швелерів.
– Я зараз! Я миттю! – заметушилася чарівна Ферж, силкуючись залагодити ніяковість. Вона кинулася до воріт, ладна рвати на клапті, вилетіла назовні – й незабаром повернулася синяво-біла, як збиране молоко.
– Р-рубіновий наш… Це до вас.
Доля звичайно дає двома руками: в одній – удача, в іншій – неодмінно якась капость. Привід обірвати мерзенну трапезу не міг не радувати. Але юрба? Навіщо юрбі чаклун Мускулюс? Чи ятричани лише бажають провести диспут на тему книги Яна Етмюллера «Дифферент-діагностика маній і одержимостей» – за участі столичного метра?!
Схоже, тут усілякий мітляр – знавець Високої Науки…
Юрбу, що заполонила вулицю, очолював старий приятель – архіваріус Гонзалка. Ніщо не нагадувало в ньому ранкового лиходія. Замість сокири архіваріус тримав букет троянд. «Глорія мунді», барви «тліючого жару». Тринадцять красунь, як годиться. Сам Якоб теж нагадував екзотичну квітку. Причепурився, немов на свято: патичок, мантія, жовтий капелюх. Бляха сяє ясним місяцем. Хоч малюй із нього поясний портрет та прикрашай ратушу.
Ледь Гонзалка вгледів чаклуна, статечно підтяг штани й опустився на коліна.
Ударився чолом об землю.
– Усе, що є, – виразно промовив він, не знаючи, що повторює слова Леонарда Швелера. – Все, що маю. До останньої краплі крові.
Поруч ридала маленька жінка, тримаючи за плече дівчинку літ шести.
– Не зрозумів, – щиро відгукнувся малефік, приймаючи квіти.
– Ось моє життя, – пояснив архіваріус і на підтвердження ще раз ударив чолом. – Воно ваше. Візьміть.
Юрба вибухнула оплесками.
– Е-е… колись пізніше. При нагоді…
– Ні. Зараз. Ви – велика людина, майстре чаклун. Ви – святий. Я образив вас біля річки, я підняв руку на безневинного юнака… А ви повернули мені дочку. У вашому мовчанні я почув дзвін надії. Іскро, цілуй руку благодійникові! Чуєш?!
Дівчинка підійшла до чаклуна та слухняно цмокнула його в долоню. Починаючи прозрівати, Андреа опустився навпочіпки. Погладив мовчазну крихітку по голівці, відчув під рукою пухнасте темне волосся.
– Ти де була?
– Гралася, – тихо відповіла дівчинка. Обличчя в Іскри було спокійне, вона вочевидь не відчувала за собою ніякої провини. – Я гралася з подружкою. А потім набридло, і я пішла обідати. Додому. Мама плаче, тато лається… А я гралася.
– Де ти гралася?
– У кущиках. Ми гралися в «двох змійок».
– Три дні поспіль?!
Дівчинка здивовано дивилася на чаклуна. Чесні оченятка. Здоровий колір обличчя. Схоже, Гонзалки всі на диво рожевощокі. Іскра не розуміла, про що її запитують, за що сварять. Гралася в «двох змійок». Пішла обідати. А дурні дорослі плачуть, кричать, метушаться… У долоні закололо так, що чаклун ледь не відсмикнув руку, ризикуючи злякати малу. На третину відкрив «вороняче баньши», марно вдивляючись.
Добряго Сусуне, вибав із лиха!
Чорний гар танув над дитиною. Ішов, розсипався пластівцями попелу, залишав жертву неушкодженою. Все гаразд. Це залишкові наслідки. Більше маленькій Іскрі нічого не загрожує. Доживе до ста літ і відійде, оточена риданнями правнуків. Навіть і не згадає про дрібну подію в дні свого дитинства. Але малефік знав лише одну пожежу, після якої залишається такий гар. Він ладен був заприсягтися, що вночі, в крайньому разі, сьогодні вранці, дівчинка ця вмерла злою смертю. І ладен був заприсягтися вдруге, що дитя, яке стояло перед ним, живісіньке.
Якщо ти бачив піднятих, помилка виключається.
«Історію скінчено, – думав Андреа, бездумно розкланюючись і вислуховуючи подяки на свою адресу. – Кінець. Завіса. Якби я був трубадуром, то не знав би, про що співати далі. Пропажа знайшлася, народ плеще, герой сяє в ореолі слави. Саме час почати нову історію. Без відриву від основної роботи…»
Він розумів, що початок нової історії – не за горами.
SPATIUM IV
Балада п’ятьох
(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)
CAPUT V
«Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»
Відверто кажучи, купатися в незаслуженій славі довелося вперше. Біографія чаклуна, а особливо – тривале спілкування із Просперо Кольрауном, цьому не сприяли. Він поплескав дівчинку по плечі: тримайся, мовляв! Раптово згадав похід до відьми, лиходіїв на березі…