Подзвін з-під води, стр. 11

Тепер Київ – це химерне поєднання трьох потужних течій, що, зливаючись в єдине бурхливе місиво, роблять місто смердючою клоакою, якою і має бути справжня столиця. Три рівноцінні течії, що змивають усе інше на своєму шляху і, зливаючись, стають непереможним ураганом. Три, на перший погляд здавалося б, окремі і навіть протилежні форми існування сучасної людини. Три філософії, три сутності, три прояви викривленого людського начала. Три обов'язкові сенси сучасного столичного буття. Бізнес, гламур і бидло. Цікаво спостерігати, коли ці три течії зливаються в один потік десь на Хрещатику й течуть паралельно, а то і єдино, аніскільки не ворогуючи між собою, то в бік площі Льва Толстого, то до майдану Незалежності, пірнаючи під землю у Метрограді і виринаючи на поверхню з-під Глобуса. Зосереджені на повсякчас зростаючих заробітках ділки-скоробагатьки, які відчули на смак нуртуючу кров ситого дорослого життя, які вже тільки «можуть», а не «хочуть», які вже «стали», а не «мріють», і які «беруть», а не «питають», майже безболісно вливаються в строкаті лави зосереджених на власному гедонізмі молодих і затятих гламурщиків, котрі вже на повну силу смакують пахучою кров'ю безтурботного дорослого життя, котрі вже тільки «ковбасяться», а не «фтикають», котрі вже відрізняють «ніштякі» від «шлаку» і котрі вже справжні «падонкі», а не «колхознікі», і до них спокійно прилипають зосереджені на єдиному бажанні урвати свій ласий шматок від загального солодкого пирога приїжджі з усіх усюд заробітчани, що вже не можуть існувати без смаку гарячої крові дорослого життя, що завжди «товкають мульку», а не «муркотять», що «вкалують», а не «жирують», що «разводять», а не «лошать». Цей пропахлий потом-парфумами армані-цибулею-перегаром-шкарпетками-поїздами-електричками-бензином-марихуаною-вулицями-фастфудами-сигаретами-сексом-підземними переходами-голубизною-насінням-доларами-шоу-бізнесом-перукарнями-вокзалами-таксі-кабаками-найт-клубами-вечірками-спальними вагончиками-бізнес-ланчами-піцеріями-ресторанами-дискотеками-провінцією-столицею-україною люд жадібно поглинає Київ цілком і без залишків, наче розігріту в мікрохвильовці привокзального кафе піцу, ковтає його, не вдавившись, пережовує, перетравлює і випорожнюється ним у темних закапелках побіля центрального вокзалу, а потім злісно трахає його в смердючих туалетах нічних клубів і на ранок похмеляється ним на оболонському ринку біля лотків з пивом і спортивними костюмами. Відтепер цей строкатий люд – корінні кияни, котрі кажуть на всіх, хто приїхав сюди лише на якийсь місяць пізніше за них: «Понаїхали тут усілякі, дихати через вас нічим!». Тепер усе ЦЕ – столиця, серце країни, її сьогодення і, напевно, майбутнє.

Промайнувши повз увесь цей звичний вечірній бедлам, Олег Петрович запропонував зазирнути до маленького затишного кафе на розі двох великих вулиць. Антон погодився, і вже невдовзі вони замовляли собі чай з тістечками, сидячи за майже іграшковим круглим столиком.

– Знаєте, Антоне, я не просто так вирішив зайнятися саме такою терапією. Колись я також втратив близьку людину. Це було, ще коли я навчався в університеті. Так вийшло, що я рано одружився, на однокурсниці, і вже в інтернатурі у нас народилася дитина. Але… Але моя дружина померла під час пологів – не витримало серце. Тому я вирішив присвятити себе саме цьому напрямку психотерапії – допомагати тим, хто втратив близьку людину. Я не буду зараз нагадувати, що наше лікування дасть користь лише тоді, коли ви самі захочете виборсатися з цього стану. І першим моїм пацієнтом, так би мовити, був я сам. Так, був час, коли я відчув, що життя зупинилося, що мені нема для чого жити далі. Але я зумів узяти себе в руки і переступити через біль. Так, у мене була на руках маленька дитина – це найголовніший стимул жити далі. Але, можливо, ще важливіше в цей момент відчути власну цінність, відчути необхідність творити, щось робити і бути потрібним іншим людям. Я знайшов вихід у роботі – став психотерапевтом і відкрив цю клініку… – Олег Петрович зробив ковточок чаю і відкусив шматочок від тістечка. – Так ось, я б вам зараз порадив знайти якесь заняття для себе, чимось себе зацікавити. Я знаю, що ви пішли з роботи і не маєте зараз бажання працювати. Гаразд. Можливо, колись раніше ви хотіли займатися якоюсь іншою справою, десь бачили собі якесь інше застосування. Спробуйте покопирсатися в собі і знайти ту справу, яка була б зараз для вас цікавою, відповідала вашим подальшим прагненням. Можливо, у вас було чи є і зараз якесь хобі, якесь інше покликання. Я даю гарантію, що якщо ви знайдете собі таку справу, ваше самопочуття одразу поліпшиться. Інколи допомагає навіть повна зміна свого способу життя, професії, місця проживання, оточення, клімату, мети. Спробуйте подивитися на себе з боку і зазирнути, навпаки, всередину себе. Напевно, знайдеться бодай одна річ, яка вас обов'язково захопить. – Олег Петрович допив свій чай і потиснув Антонові руку. – Вважатимемо, що ми з вами домовилися. Гаразд? Отже-отже, чекатиму від вас новин!

Лікар розрахувався, ще раз попрощався з Антоном і рушив назад до клініки. Антон ще трішки посидів, дивлячись у вікно на вечірню вуличну метушню, і теж почав збиратися додому. Слова лікаря зачепили його, і він навіть дещо повеселішав. Раптом чомусь згадалося, як у підлітковому віці вони з друзями мріяли стати моряками і навіть збиралися вступати до морського училища. Цю свою мрію Антон не забув і інколи у вільний час з натхненням роздивлявся свої старі книжки про кораблі й відомих мореплавців і навіть полюбляв одягати під светр свою улюблену тільняшку, яку колись привіз з флотської служби його двоюрідний брат. Антонові враз захотілося якомога швидше дістатися дому, аби знову розгорнути знайомі пожовклі сторінки колись завчених напам'ять книг і, забувши про все на світі, поринути у дивовижний світ нескінченних мандрів і відважних шукачів пригод.

«То, може, в моряки податися? А чому – ідея класна! І тоді одразу – геть звідси, далеко-далеко, світ за очі, так, щоб ніхто і ніколи вже не знайшов. Утекти від світу і себе самого на летючому крізь шторми і тайфуни кораблі, сподіватися лише на свої сили, щодня битися з підступною стихією і не боятися померти серед чужих, незвіданих досі океанів і людей», – навіть промайнула в голові божевільна думка, й Антон посміхнувся сам до себе, сідаючи до переповненої маршрутки…

11

Осінь уже повним ходом кружляла по Голосіївському лісу, збурюючи всюди цілі хмари пожовклого листя і кидаючи ним у поодиноких відпочиваючих – сумирних і просвітлених віруючих, що йшли до відродженого старовинного монастиря, вдягнених у яскраві спортивні костюми велосипедистів, що переборювали перешкоди на звивистих лісових стежках, зосереджених і бородатих адептів учення Порфирія Іванова, що відшукували струмки з молодильною водою, галасливих студентів аграрного університету, що пили дешевий портвейн та цілувалися під жовтим склепінням лісу. Сонечко лагідно визирало з-поміж напівголих дерев, наче прощаючись з теплом та радістю і даючи людям останню змогу насолодитися все ще привітними жовтневими днями.

Олег Петрович, наче справжній провідник, йшов попереду групи, впевнено крокуючи у глиб лісу. Вдягнені в спортивні костюми й куртки, його пацієнти слухняно йшли за ним, з цікавістю оглядаючись навкруги. Запаморочливе осінньо-лісове повітря заповнювало легені п'янкою прохолодою, насичуючи кров і м'язи новими силами, вливаючи у душі спокій і ту особливу внутрішню красу, яка притаманна людині у хвилини єднання з природою. Навіть Степан і Клавдія, які ніколи не вирізнялися якоюсь емоційністю і були найбільше схильні до постійної депресії, тепер виглядали свіжо й радісно і навіть намагалися посміхатися. Раділа цій подорожі і Валерія, збираючи в оберемок великі жовті листки і щохвилини вгрузаючи у них цілим обличчям. Іван щоразу забігав уперед групи, витягуючи і без того довгу шию у напрямку пронизливо блакитного неба і роздуваючи ніздрі назустріч густому лісовому повітрю. А Олександр, хоч спершу і говорив без упину по мобілці, вже незабаром поклав її до кишені і з неприхованим задоволенням загортав кросівками купи маленьких гілочок і листя. Маргарита намагалася не відставати від Олега Петровича, ні на хвилину не припиняючи вголос дивуватися красі Голосіївського лісу, в якому, за її власним зізнанням, не була ще жодного разу. Вона торохкотіла всю дорогу, висловлюючи спільне захоплення мандрівкою на природу. Антон йшов позаду всіх, заглибившись у власні думки і спогади. Перед очима в нього пропливали ті щасливі миті з Оксаною, коли вони гуляли саме цими місцями на самому початку їхнього знайомства. Але, на диво, зараз ці спогади не викликали звичного пронизливого щему, а, навпаки, лагідно заспокоювали його душу, заколихували біль і навіть були приємними. Антон інколи навіть закривав очі, згадуючи їхні часті «вилазки» до цього лісу та до інших куточків країни, куди вони полюбляли їздити у відпустки та на вихідні. Він по кілька хвилин йшов із заплющеними очима, спотикаючись об корені великих дерев і посміхаючись сам до себе невидимою для інших посмішкою призабутого нині щастя.