Бікфордів світ, стр. 42

І подумав про те, що навіть, здавалося б, у мертвих просторах іде життя, якщо, звичайно, ці простори російські.

Тим часом двоє, що йшли по снігу, дісталися наступної лісосмуги, й вона поглинула їх.

Мешканець, притулившись до холодного скла, все дивився вниз, чекаючи побачити їх, коли виходитимуть на наступне міжлісся, але вітер звівав дирижабль кудись далі й перебували ці люди десь позаду, полишені на самих себе.

Мешканець сів на табурет і, знову відчувши свою самотність, почав мріяти про маленького хлопчика, з якого він зумів би виростити собі гідну зміну. Він навіть уявив собі цього хлопчика – білявого, можна навіть із веснянками та з пустотливими жвавими очима. І защеміло серце через те, що несподівано згадав він і дружину свою, і дітей, що залишились у далекому минулому, на Внуковському аеродромі. Цікаво, де вони тепер? Що роблять? Чи сумують за ним? І чи піклуються про них його соратники, колеги по Політбюро?

Нікому було відповісти на всі ці питання, і, сподіваючись на краще, Мешканець відволікся від них. Тепер його займали думки про підростаючу зміну, про майбутнього учня. У тому, що він з'явиться, навіть сумнівів не виникало. Адже й він, і його соратники вже далеко не молоді, так що пора думати – кому передати ввесь досвід, усі знання, набуті за довгі роки роботи на землі й за час перебування у польоті.

21

Плескіт води більше не долинав із-під коліс машини.

І шоферові, й Горичу було зимно. Голосніше звичайного поскрипували дерев'яні борти. Невидима дорога втратила свою гладкість, і машину тепер кидало з одного боку в другий.

Тьмяне світло кабінного «світляка» ледве розсіювало пітьму.

– Я все думаю про ту рибу, – признався, порушивши мовчання, Горич. – А може, вона народилася вже в темряві, адже риби живуть недовго.

– Ну а якщо в темряві – так що?

– Як що?! Значить, для виживання сонце зовсім необов'язкове. Виходить, що і в темряві можна жити, – сказав Горич.

– Ясно, що можна, – кивнув, не повертаючи голови, шофер. – Ми ж бо вже скільки живемо! Важко і злічити. А тих із дитиною і зі свічкою пам'ятаєш?

Горич мовчав. Усі події, що сталися в темряві, він пам'ятав занадто добре – не так багато їх і було. Але про що б він не починав думати, все одно рано чи пізно повертався до тієї риби, що ледве пливла по мілкій воді в темряву. І хотілося побажати їй щасливого плавання, хотілося побажати їй дістатися глибокої води й тих місць, де у хвилях відбиваються сонячні промені, де тепло, де вночі на зоряне небо забирається місяць, жовтий, як вологодське масло.

Трохи пізніше спало йому на думку, що всього цього він бажає не рибі, а собі.

Шофер зіщулився й тільки зараз відчув у долонях холод. Він відпустив кермо й затиснув долоні між ніг, намагаючись зігріти їх.

Машину затрясло сильніше.

Горич схопився лівою рукою за кермо. Спробував його втримати, але це було нелегко. Тоді він зупинив машину, піднявши важіль ручного гальма.

Сплигнув на землю й негайно відчув, як навколо нього закрутилося щось невидиме й холодне.

– Господи! – вирвалось у нього, коли він зрозумів, що це сніжинки опускаються на шкіру обличчя, на долоні й колють його давно забутим холодком.

– Сніг! – закричав він. – Сніг іде! Чуєш!

Шофер увімкнув фари, і в їх світлі виникла снігова круговерть, од якої зачарований Горич не міг одірвати погляду.

Шофер вийшов, наблизився до світла фар і, опустивши в нього руки, поторкав сніг, що крутився. Присів навпочіпки, згріб із землі долонею трохи білого килима і, зім'явши його в сніжку, кинув у Горича, що підійшов.

Горич усміхнувся.

Шофер був похмурий.

– Зима, – сказав він. – Здається, все поступово повертається. Була осінь і йшов дощ, тепер зима – і сніг летить.

– Дочекатися б літа, тоді й сонце засвітить, – мрійно сказав Горич.

Шофер дивно глянув на напарника, розкривши рота і злизуючи язиком із губ сніжинки, що танули.

– А що ж ти весну пропустив? – запитав він. – Що навесні буде? Знову дощ піде і знову який-небудь карась пливтиме в темряву?

Горич промовчав.

Шофер зліпив іще одну сніжку і щосили запустив у лобове скло.

Сніжинки опускалися на сітківку очей і, розтанувши, залишалися слізьми, але Горич не моргав і не мружився. Йому, здавалося, не вистачало цього холоду, ніби він перегрівся або вискочив на сніг із добре натопленої лазні. І ось тепер остигав, видихаючи парою з рота накопичене за довгий час тепло. Вдихнувши повні легені зимового повітря, він відчув себе легше і впевненіше. Опустився навпочіпки, зажмурив очі, все ще слухаючи шкірою музику снігу, що танув. І попросив показати йому сон. Не себе, когось іншого попросив, кого тут не було або ж не було видно. І через якусь хвилину сон почався. Спочатку, мов у кіно, зазвучала музика, потім замигтіло зображення, але було воно таким дрібним, що розібрати те, що відбувається, було неможливо. Але ось усе збільшилось, і він побачив їхню машину з великим прожектором у кузові, але все це більше нагадувало казку, ніж реальність. Усе було як у кіно. На яскраво-синьому небі, серед пухнастих легких і напівпрозорих хмар, царювало сонце, простягнувши свої руки-промені до землі та обіймаючи ними і машину, і шофера, що перевіряв тиск у скаті, й самого Горича, що присів навпочіпки з правого боку. Машина стояла посеред дороги, обсадженої з обох боків рядами абрикосів. Шофер, постукавши носком чобота по скатах, лишився задоволений і відійшов до найближчого дерева. Зірвав декілька абрикосів, пожував. Кинув один Горичу.

– Ну що, поїдемо? – запитав він.

– Куди? – здивувався Горич, випльовуючи кісточку.

Шофер замислився. Зірвав іще декілька абрикосів і запхав у кишеню гімнастерки, від чого кишеня так роздулася, що Горич не зміг стримати усмішку.

– Так куди ж ми їхали? – неголосно запитував сам себе шофер.

– Старість не радість, – посміхнувся Горич. – Була в тебе пам'ять – і немає її.

– Ну не задурюй, скажи, га? – шофер жалібно подивився на друга.

– Гаразд, – погодився той. – Ми їхали до світла. Згадай: роки ми тряслися на цій машині по цілковитій темряві. І не було ознак ні життя, ні світла. Потім з'явились ознаки життя, а світла все так і не було. Потім, пам'ятаєш, пішов дощ і ти знайшов рибу. Ми її відпустили. А тепер ми виїхали до світла, і ось воно, навколо нас і над нами. Бачиш – сонце, зелень, дерева. Чуєш? Ось, прислухайся! Коники…

– І що тепер? – облизуючи сухі губи, запитав шофер.

– Усе, – хитнув головою Горич. – Тепер усе. Чи, точніше, нічого. Ми отримали все, що хотіли. Чуєш? Більше не стріляють. Людей, щоправда, не видно, але вони напевно є. Хтось же має жувати ці абрикоси.

– А я, поки їхали, забув, де мій будинок, – признався, все ще облизуючи пересохлі губи, шофер. – І пити хочеться. Що робити? Може, поїдемо все-таки трохи далі? До якої-небудь річки?

– Машина не поїде, – захитав головою Горич, і погляд його посмутнів. – Бензин закінчився.

– Так, але він закінчився років тридцять тому, і весь цей час вона їхала.

– Це було в темряві, – відповів Горич. – А тепер не поїде.

Шофер знову замислився і знову підійшов до дерева й набив абрикосами другу кишеню та рот. І жував їх так жадібно, що Горич знову всміхнувся.

– Ти що, на зиму хочеш запастися? – весело запитав він.

– На скільки вистачить, – серйозно відповів той. – А раптом вони через півгодини закінчаться?

– Тоді треба й сонцем запастися – скоро зайде. Бачиш, воно вже червоніє! – жартував Горич. – В які кишені світло складатимемо, щоб на завтра вистачило?

Шофер не відповів на жарт.

– Я спати лягаю, – сказав він. – Щось втомився, і очі болять.

– Лягай! – сказав Горич. – Однаково скоро вечір.

Шофер забрався в кабіну, влігся на широкому сидінні, підібравши під себе ноги, і скоро засопів.

Горич теж відчув наближення втоми й поліз у кузов, де між бортом і прожекторним барабаном у декілька шарів було укладено брезент. Улігшись на нього, він дивився на небо і проводжав поглядом хмари, що поспішали кудись в один бік.