Бікфордів світ, стр. 32

16

Сонце ще не сховалося за вечірніми кронами дерев, а військовий інвалід Кортецький уже наказав зупинитися. Андрій із радістю виконав наказ, відпустив візок і тут же відчув, як сильно болять стерті в кров долоні, бо полопалися пухирі. Біль був щемлячим, ниючим, і так захотілось Андрієві опустити свої руки по лікоть у холодний чистий струмок, мовби він був упевнений, що вода відразу зцілить їх, позбавивши його болю. Але не було близько води.

Днів три тому вони пройшли повз маленьке тайгове джерельце, що било просто з-під коріння стародавнього кедра. Там вони напились, а інвалід наповнив дві фляги. Та до наступного дня фляги були вже порожні. Андрієві хотілося пити, але про це він мовчав, терпляче чекаючи, коли випадок виведе їх до річки або наступного джерела.

Інвалід зняв із візка скручену шинель і розстелив її на траві. Сів, відстебнув свою дерев'яну ногу і, важко зітхнувши, влігся на спину.

По небу вслід за сонцем пропливали нечіткі силуети хмар, які змушували зірки, що не зовсім іще проклюнулися, миготіти, а то й зовсім губитися в темних далеких просторах засинаючого неба.

– Андрійку! – хрипким голосом окликнув хлопця інвалід. – Лягай поруч. Втомився ж…

– Та я, може, сходжу води пошукаю?! – невпевнено запропонував Андрій.

– Не треба, – мовив Кортецький.

Андрій нехотя опустився на краєчок шинелі.

– Важко? – запитав інвалід.

– Так… – признався хлопець.

– Нічого, швидше навчишся щасливим бути.

Тишу раптом розрізало гучне і протяжне вовче виття.

Андрій зірвався на ноги.

– Злякався?! – неголосно мовив інвалід, влаштовуючись зручніше на шинелі.

Андрій оглядівся по сторонах. На душі було неспокійно.

– Гаразд… – сказав Кортецький. – Можеш не спати. Наказую тобі охороняти візок!

– Слухаюся! – прошепотів хлопець.

Незабаром виття повторилось, але було воно вже тихіше, а значить, прозвучало здалека. Андрій сів на дерев'яну ногу, що лежала поруч. Ось тепер захотілося спати, але наказу слід було підкорятись. І втупився він у місяць, який розсіював навколо себе злий жовтий колір, прикипів до нього поглядом, і по невидимій лінії, що зв'язала його з нічним світилом, полилася вниз важка дратівлива бадьорість, відганяючи сонливість кудись у темряву.

Андрій, не відриваючи погляду від місяця, звівся на ноги.

У кронах щось зашаруділо.

Великі краплі дощу застукали по землі, по візку.

Андрій підставив під дощ свої ниючі долоні.

Інвалід, щось пробурчавши уві сні, перекинувся на живіт і знову затих.

Ніч економно наповнювала землю вологою, підгодовувала гриби і трави, щоб могли вони по видноті знову тягнутися до недосяжного сонця.

Уранці промоклий за ніч Кортецький чхав, пристібаючи ременями свою дерев'яну ногу для подальшого невідомого шляху.

Андрій скачав важку від вологи шинель і поклав на візок. Потім озирнувся на інваліда. Той уже стояв, зосереджено дивлячись на свій брудний кирзовий чобіт. Обличчя його виявляло невдоволення.

– Слухай, почисть-но мені взувачку! – попросив він Андрія.

Андрій охоче виконав прохання і хоча до блиску довести кирзак не зміг, проте ввесь бруд рукавом полотняної сорочки стер.

– Погано, коли немає командира поруч, – похитав головою Кортецький, – нікому на мене прикрикнути – ось і не стежу за собою. Ну гаразд, пішли!

І заскрипіло знову дерев'яне колесо по м'якій податливій землі.

– Грибна пора, – сказав зі знанням справи інвалід, – треба б нам до холодів ці три «сковорідки» прибити й повернутися встигнути.

– Куди повернутися? – запитав Андрій.

– Куди?! – гмикнув Кортецький. – У містечко яке-небудь, зиму перебути. А там можна знову піти, невідомо ж іще, скільки людей у згубних місцях живе та правди не знає!

Сонце, що сходило, підсушувало трави, випаровувало росу. В повітрі все ще пахло вологою землею.

Звірів і птахів чутно не було. Мабуть, спека, що настала, примушувала їх затихати й ховатися, чекаючи прохолодної темряви вечора.

Час розмірено тривав під скрип дерев'яного колеса. Ліс рідшав. Земля горбилась невисокими лисими шпилями. Виштовхати візок нагору не вистачало сил, і Андрій, упрігшись, як кінь, в ручки-голоблі, потягнув його майже волоком. Інвалідові такий підйом теж давався важко. Одного разу він ледве не впав, похитнувшись і всівшись на землю, але про допомогу не попросив і навіть слова не сказав.

З вершини пагорба вони побачили річку, а просто у них під ногами з'явилася добре вторована стежка. Серце Андрія радісно і схвильовано закалатало. Він озирнувся на інваліда й уперше побачив на його обличчі спокійну, майже смиренну усмішку.

Стежка вела до річки, і двоє мандрівників, один із яких штовхав попереду себе візок, поспішили вперед. Ішли вони недовго, радіючи майбутній зустрічі з людьми, але несподівано стежка спустилася до річки і, втративши свою акуратну лінію, розділилася на десятки дрібних нелюдських слідів. Уражені мандрівники подивилися на інший берег цієї вузької річки, думаючи, що перед ними брід, але інший берег був незайманим куточком тайги.

Залишивши візок, Андрій підійшов до самої води і сів на землю.

За спиною пошепки матюкнувся Кортецький.

На воді біля самого берега плескалось яскраво-жовте віддзеркалення сонця. Андрій до сліз в очах дивився на нього, поки не почув здивований вигук інваліда.

– Дивись, дивись! – говорив Кортецький, підходячи до самого краю берега, і його тремтяча рука вказувала на воду, по якій униз за течією пливла така сама яскраво-жовта пляма.

Андрій провів віддзеркалення, що пливло, поглядом, потім підвів очі до неба і помітив, що акуратна овальна хмара, зупинившись між землею та сонцем, заломила сонячне світло, проте коли він опустив очі – перед ним біля самого берега все так само плескалося яскраве віддзеркалення.

Довго вони ще сиділи на березі, з'єднавшись поглядом із неспішним плином води, і чим довше дивилися на неї, тим більше сили в собі відчували, а разом із силою, що прибувала, збільшувався їх відчай.

– Ходімо! – підвівшись, наказав інвалід.

– Куди? – запитав Андрій, не відриваючи погляду від сонячного віддзеркалення.

– Униз за течією.

Бадьоро схопившись на ноги, Андрій раптом згадав про своє бажання занурити руки по лікоть у воду, і, замість того щоб виконувати наказ, він зайшов у воду й опустив руки просто в яскраво-жовту пляму, що гойдалася на поверхні.

Приємним болем защеміли долоні.

Ноги відчули силу течії.

Андрій озирнувся на берег.

Інвалід, витягнувши з-під шинелі дві порожні фляги, теж підійшов до води. Був він виразом обличчя спокійний і на підлеглого не дивився. Наповнивши фляги, повернувся до візка. Закашлявся.

Іти берегом було легко. Щільний трав'яний килим, що підступав упритул до води, виявився хорошою дорогою.

– Нижче за течією, – мовив інвалід, – завжди більше людей.

– Чому? – запитав Андрій.

– Не знаю, – відповів Кортецький. – Завжди виходить так. Можливо, там більше риби або тепліше…

Години через дві вони вийшли до маленької дерев'яної хатинки, що стояла між лісом і річкою.

– Ну ось, бачиш! – зрадів інвалід.

Північна сторона рубленої хатинки була вкрита зеленуватим мохом, а вхід до неї був із півдня.

Тільки-но Андрій ступив на ґанок, пролунав тріск, і нога його пішла крізь прілу дошку, що провалилася. Вивільнивши ногу, Андрій по краю ґанку піднявся до дверей і постукав. На стук не відповіли. Тоді Андрій штовхнув двері, й вони відчинились.

Усередині було сиро й порожньо. На одній стіні стирчали залізні гаки для дичини або риби, на іншій висів укритий кольоровою пліснявою календар-плакат із фотографіями членів уряду.

Двері скрипнули, й Андрій, озирнувшись, побачив, що Кортецький теж зайшов у хату і похмуро оглядає її.

– Зимовище, – похитав головою він. – Сюди мисливці приходять у сезон.

– А звідки вони приходять?!

Інвалід знизав плечима.

– Але якщо приходять, – через хвилину сказав він, – значить, можемо тут «сковорідку» присобачити! Прийдуть – нехай слухають. Тягни сюди!