Бікфордів світ, стр. 22
Шофер закашлявся й відірвав голову від керма. Сонним поглядом подивився на «світляк», потім перевів погляд на Горича. Горич ліниво потягнувся.
– Ну і накурено… – похитав головою шофер. – Ледве не задихнувся.
– Де накурено?! – здивувався Горич.
Шофер зосередився, на пробу вдихнув кілька разів носом повітря.
– Так, дивно, – сказав він. – Але ж тільки-но ледве не задихнувся уві сні.
– Так, напевно, уві сні й пахло тютюном, – припустив Горич.
– Вірно, – після короткої паузи погодився шофер. – Сон хороший був, тільки не ввесь.
Горич повернувся до шофера обличчям, спершись плечем об спинку сидіння.
– Не ввесь хороший?! – перепитав він.
– Ні, не ввесь правдивий…
– Ну ти даєш! Сон, та ще й правдивий захотів! – Горич усміхнувся.
– Та ти розумієш, – говорив, наче виправдовуючись, шофер. – Там майже все було як насправді, коли я тільки на шофера вивчився… але тільки все хороше. Розумієш? Я один раз у житті чужий орден надівав. Ну, там ця історія закінчилася сумно. Голову колгоспу й партсекретаря заарештували… і ще декілька чоловік; а мене – ні, тому що я всю правду розповів, як усе було. Але, розумієш, уві сні нічого цього не було!
– Ну, якби не прокинувся, може, й побачив би продовження, – без особливого інтересу до розмови сказав Горич.
– Так. Даремно прокинувся, – кивнув шофер. – Цікаво було б усе побачити. Я ж і обличчя їх усіх уже забув, а тут уві сні впізнав їх відразу і згадав.
– Ну от, – знову потягнувся Горич. – А кажуть, що вві сні ми бачимо те, чого нам у житті не вистачає!
І тривала ніч, позбавлена світил і часу. Котилася машина по невидимій у темряві, нахиленій площині землі. Котилася неспішно, підкоряючись неясному закону опору мороку світлу, що рухається в нім. Мешканці кабіни чергували довгі розмови про минуле з настільки ж довгими мовчаннями про нинішнє, мовби намагаючись хоча б так поділяти застиглий час на певні проміжки. Дивне існування в темряві не лише порушувало собою якісь раніше непохитні наукові закони – котилася машина, в якої вже казна-коли закінчилося пальне, і так само спокійно спалахував прожектор, невідомо звідки насичуючись електрикою; порушились і звичайні, більш вічні закони природи: і Горич, і шофер давно нічого не їли, але відчуття голоду не виникало. Тривожила їх іноді спрага, але і про неї вони забували, згадуючи сонячне світло. Хоча спогади про сонячне світло також не бували довгими: від цих спогадів нестерпно боліли очі, й тоді надходив час розмов про минуле, і дивно, що минулого було так багато, що якби не ця темрява й не урвався день учорашній – цього минулого вистачило б і на майбутнє, вистачило і залишилося б воно навіть для наступного покоління. Але покоління не народжуються в темряві. Для них потрібне світло.
12
Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Харитонов проводжав їх заздрісним поглядом. їм допомагав вітер, а тут, унизу, під деревами, повітря стояло нерухомо, все живе пересувалося лише власними зусиллями, від чого в чоловіка, що тягнув шнур, виникало почуття несправедливості. Але не було в Харитонова образи на природу. Чим могла, вона годувала його. Як могла, допомагала в дорозі або, принаймні, не заважала, не створювала зайвих перешкод. Уже не думав Харитонов про те, що хтось, отримавши з його рук кінець бікфордового шнура, піде по ньому до берега Японського моря, але все одно треба було йти далі й треба було тягнути шнур уперед, у невідоме майбутнє. Адже тільки цей шнур міг якось пояснити, хто такий Харитонов, звідки він і чому в дорозі. І не важливо, чи повірять йому. Важливо, що мета його мандрів реальна і зрозуміла.
Ідучи слідом за хмарами, Харитонов вийшов до невеликого згорілого села, що ховалося в тайговій глушині. Кілька великих попелищ, тут же колодязь, бочка з водою. Харитонов підійшов до колодязя, заглянув у нього і побачив глибоко внизу віддзеркалення неба. Скинув із плеча речовий мішок і сів на зруб. Прикро стало йому, що перше зустрінуте ним на шляху людське житло було згорілим, і ні в кого запитати, як бути далі, куди йти. І не дізнатися, що сталося з цим селом і його жителями.
Механічне шипіння відвернуло Харитонова від його думок. Він озирнувся, намагаючись визначити, звідки донеслося це шипіння, і несподівано почув такий самий механічний голос:
«…Вже не перший рік народ-переможець святкує велику перемогу над фашистською Німеччиною. Руїни, залишені окупантами, знову перетворені на заводи, фабрики, елеватори, колгоспи та радгоспи. Після тривалої зупинки ми знову рушили вперед до наміченої партією мети. І хоч рухаємося ми поки що повільно, але вже і в цій поступальній ході визначились ударники, яких сьогодні нагороджували вищими нагородами в серці нашої Батьківщини – Кремлі…»
Харитонов, затамувавши подих, слухав цей далекий голос, який сповістив його, що війна вже скінчилася, притому не вчора, а кілька років тому. Навкруги, значить, працюють заводи, колгоспи, елеватори, йде мирне життя, а він у глухому тайговому куточку тільки мріє про нього.
Харитонов підвівся і, відкидаючи носками давно нечищених чобіт обгорілі головешки, почав шукати джерело голосу. Знайшов швидко, узяв радіо в руки, покрутив і так і сяк, прислухаючись. Кілька разів воно зашипіло, а потім несподівано ввімкнувся концерт легкої музики. Харитонов акуратно поклав джерело музики на обгорілу дошку й повернувся до колодязя. Музика звучала неголосно, і раптом якесь виття, що донеслося з неба, стало її заглушати. Харитонов задер голову вгору, але побачив лише крони, що гойдалися під вітром.
Піднявши із землі речовий мішок, Харитонов продовжив шлях. Він ішов по стежині, що петляла між попелищами, і вийшов на сільський цвинтар, де упереміш із напівгнилими хрестами росли якісь різнорідні низькорослі дерева. Харитонов підійшов до одного дерева і, на власний подив, побачив на його гілках багато дрібних груш. Він скуштував дичку, й у роті стало незвично солодко та терпко. Ще раз озирнувся на дивний кладовищенський сад із єдиним плодоносним деревом, потім довго й повільно збирав урожай дрібних груш у свій речовий мішок. Збирав – немов кущ оббирав, деревце було низьким, стовбур його напівлежав на ледве помітному горбку. Зібравши всі плоди, Харитонов зав'язав речовий мішок і підкинув його собі на плечі. Відразу відчув ношу і радість від її ваги, і продовжив він із цією радісною ношею свій шлях. Залишив позаду себе і згоріле село, і здичавілий тайговий цвинтар. Здавалося йому, що все ще веде його кудись стежина, знайдена в селі, але незабаром він зрозумів, що й вона залишилася десь позаду, в наповненому дивним гудінням місці. А попереду був вечір. Він рухався назустріч Харитонову, і як можна рано-вранці, йдучи по полю, входити в глибокий туман, так Харитонов уходив у сутінки, що пташиним пером плавно опускалися на землю. День, який приніс зустріч із чиїмсь минулим життям і дав щедрою рукою солодко-терпку їжу, закінчувався, але ще довго пробирався по тайзі майже напомацки колишній молодший матрос Харитонов, поки не зупинила його суцільна темрява і її опір не влаштував мандрівника на нічліг на теплій голій землі, підклавши речовий мішок йому під голову.
Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Були вони вільні від усього, окрім вітру. Але вітер був невидимий, і тому в усього, що живе на землі, виникала ілюзія про повну свободу хмар. І виникала заздрість у всього, що думає. І навіть маленький щур, який дивився в небо, майже не підводячи мордочки, проводжав хмари, що відлітали в невідоме, відчайдушним поглядом своїх маленьких очей-ґудзичків. Щур, відлучений волею випадку від людей, чиїми турботами він раніше жив, шарудячи залежаним торішнім листям, пробирався по тайзі. У небо щур дивився випадково, після того, як не знайшов навколо себе на землі нічого їстівного. Але і там, угорі, окрім незрозумілих легколетючих хмар він нічого не побачив.
Посовавшись на голій землі, Харитонов вибрав найбільш зручну позу і, вдихаючи запах дикої груші, що пробивався крізь брезент речового мішка, заснув, замість ковдри накрившись низьким місячним небом, по якому все так само мчали на захід тонкі, підфарбовані нічним світилом хмари. Нашаровуючись на зоряне світло, вони приглушали його, але як тільки промені далеких зірок знаходили простори, не зайняті хмарами, – вони відразу ж прямували до землі. Але не було їхнє світло таким яскравим, аби освітити нічну землю. Схоже воно було більше на голос, що ледве долинав і сповіщав землю про те, що не самотня вона в космосі світил. І якимсь дивним чином голос цей будив до звучання інші голоси, що наяву й уві сні розбавляли людські самотності. І почув Харитонов уві сні вже не раз чутий голос, який прийшов із іншого життя, іншої країни, іншого часу, але такий зрозумілий і закличний, що, якби прийшов він до нього не уві сні, вступив би Харитонов із ним у розмову і теж чимало повідав би про своє життя і про мрії, що живуть окремо. Але, на жаль, це був сон, і голос, який звучав у нім, говорив: