Бікфордів світ, стр. 17
– Стій! – вирвалось у шофера, що різко позадкував.
– Що таке? Що з тобою?
– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…
– От бачиш… Собака вже є, скоро покажеться і хазяїн або хазяйка… Ходімо…
Шофер напівобернувся до прожектора і знову прикрив очі долонею. Горич підійшов до друга.
– Що з тобою?
Шофер мовчав. Із-під долоні, що затуляла очі, вибралася сльоза і, завмерши на вилицюватій щоці, заблищала, пропускаючи крізь себе яскраве світло прожектора.
– Ходімо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходімо прогуляємося по власній вулиці, по власному проспекту. Нумо! Поки є світло…
– Я не плачу, – вичавив із натугою шофер. – Це очі болять. Очі…
– Ну я ж і кажу: не обертайся! – мовив Горич, і сам на мить обернувся.
– Ну ходімо, – погодився шофер, і їхні тіні, обганяючи їхні тіла, попливли вперед у яскравому світлі штучного світила.
Яскраве світло не сприяло прозорості повітря. Воно лише створило різницю між темрявою та її протилежністю і створило тіні. Горичу на мить здалося, що він іде по нескінченному пофарбованому в білий колір лікарняному коридору, що, як багато лікарняних коридорів, закінчиться смертю, мороком, виходом у вічність. І пробігли по спині мурашки. Він озирнувся на товариша, але той, із кам'яним виразом обличчя, важко ступав уперед. Стало прохолодно. Горич видихнув повітря, і йому здалося, що видихнув парою. Він іще раз набрав якомога більше повітря в легені й видихнув його із силою.
– Ну от, – заговорив раптом шофер, – здається, відпустило… Це ж те, про що я запитував цих, що втекли… Я ж чому дороги люблю, будь-які, навіть стежини? Якщо їх не звір, то вже обов'язково людина витоптала, а значить, що до людей вони і приведуть, хоч по якій би йшов. Може, щоправда, довго йти доведеться. І ось тут, як по дорозі, йдемо. Навіть дитинство згадав…
Він замовк, чекаючи продовження розмови з вуст Горича.
Але той, озирнувшись на товариша, помовчав, потім зупинився.
– Назад пора, – твердо сказав він. – Погуляли, і досить…
– Чому?! – по-простацьки здивувався шофер.
– Чому?! – кивнув головою Горич. – Тому, що по цій дорозі ми нікуди не прийдемо! Ти по місячній доріжці ходив-плавав? Га?
Але шофер, не слухаючи, опустився навпочіпки і, на подив друга, нахилив свою голову майже до самої землі.
– Що там? – запитав Горич, насилу поборовши бажання ще трохи поговорити про місячні доріжки.
– Грибок! – сказав шофер.
– Що?! – Горич теж сів навпочіпки і побачив справжній гриб на міцній ніжці з товстою коричневою шапкою.
І замовкли вони, очманіло дивлячись на гриб, який, видно, зовсім нещодавно піднявся над поверхнею землі. Горич потикав пальцем землю навколо грибка і перевів погляд на товариша.
– Тут, здається, був дощ! – сказав він пошепки, потім звівся на ноги. – Ходімо назад.
Йти назустріч променю було дуже важко. Хоч і затуляли вони очі руками, але сльози все одно скочувалися по щоках, опадаючи солоним дощем на знетравлену землю. Здавалося, що йдуть вони не проти світла, а проти вітру, проти течії. З кожним кроком відчуття втоми посилювалося.
Услід за ними, так само повільно і стомлено, просувались їхні тіні, подовжені низьким джерелом світла.
9
Шлях, який вів униз, був легкий і приємний. Харитонов крокував легко і широко. За спиною теліпався напівпорожній речовий мішок, до лямки якого був прив'язаний кінець шнура.
Перші тижні Харитонов майже щогодини хапався за шнур – перевіряв, чи не відірвався, – але з часом так звик до міцності вузла, що вже і подумки не уявив би собі, що раптом коли-небудь урветься або порушиться його бікфордів зв'язок із динамітом, що залишився чекати вирішення своєї долі на далекому березі Японського моря. Шнур не був ношею і ніяк не утрудняв руху самотнього тайгового мандрівника, що встиг на своєму шляху побувати в подвійному ворожому оточенні й завдяки добрій випадковості вийти з цього оточення живим.
Шлях, який вів униз, був легкий і тішив Харитонова ознаками природного життя, що частішали. Можливо, через те, що схил лежав на сонячній стороні, трава тут була густіша та яскравіша, з трави стирчали шапочки грибів. І вже зовсім незалежно від сонця до шереху вітру домішувалися крики птахів.
Харитонов зупинився й прислухався. І зрадів тому, що шум природи не зник. Що він пам'ятав із цього шуму, з цієї нескінченної колекції звуків, які оточують життя?! Крики чайок на морі? Автоматні черги, розриви гранат, занадто виразну, а тому й несхожу на все інше, людську мову і тріск гілок, які горять у вогнищі? Так, це все, що несла в собі недавня пам'ять, пам'ять, очищена війною від звукових спогадів дитинства. І ось тут, на цьому схилі, завмерлий на час чоловік наново насичувався великим різноманіттям звуків, народжуваних самою природою, її рухом і диханням. Насичувався, щоб повернути в себе її присутність і таким чином повернутися в неї, знову стати частиною великого Всесвітнього Лісу, що терпить під своїми склепіннями і своїх руйнівників, і своїх захисників.
Він дивився на траву, на шапочки грибів, які піднялися, щоб стати доступними сонячним променям.
Раптом один міцний підберезник захитався і впав, а його шапочка зникла. Шерех живої істоти привернув увагу Харитонова, і він уже стежив за цим місцем, де хтось маленький ласував грибком. Сівши навпочіпки, мандрівник стежив за ворушінням у траві, очікуючи побачити їжачка, але, придивившись, помітив щура, що дивився йому в вічі, притиснувши чіпкими лапками до землі ще недоїдений підберезник. Щур дивився на нього без переляканого напруження, хоча до нього й було трохи більше двох кроків. Перервавши погляд, він зубами відірвав од грибної ніжки смужку білого м'яса і знову, підвівши мордочку, втупився в Харитонова. Харитонов, зірвавши травинку, лоскотав нею свої губи, але поглядом був усе ще прикутий до звірятка, яке спостерігало за ним.
Харитонов добре пам'ятав останню страхітливу ніч на баржі, пам'ятав і про те, як намагався влучити палицею у зустрінутого в тайзі щура, та зараз на мирному, прогрітому сонцем схилі вся колишня ворожість до цього хитрого зубатого звірятка минула, і подумав він про те, що всі звірі мають від природи рівне право на життя: і люди, і щури, і птахи, і риби, і вовки.
А щур, хутко знищивши підберезник, усе так само дивився двома маленькими оченятами на чоловіка.
Чоловік усміхнувся на все своє веснянкувате обличчя і, вирішивши перевірити, наскільки нелякливий цей щур, рішуче зробив крок у його бік. Щур навіть не відстрибнув, коли нога Харитонова, що зробив другий крок, прим'яла траву, ледве не наступивши на хвіст звірятка. Після третього кроку чоловік зупинився й озирнувся. Щур швидко пробіг біля його ніг і знову зупинився попереду, кроків за два від чоловіка. Той знову пройшов повз нього, ледве не зачепивши ногою, і знову щур, почекавши, поки чоловік зупиниться, вибіг уперед, завмерши в нього на шляху.
Дивна гра тривала. Коли черговий раз Харитонов зупинився, щур проскочив уперед і зник у траві. Харитонов оглядівся: просто перед ним, буквально під ногами, починалася чи то просіка, чи то дорога, рівна і пряма, вирубана в кедровій тайзі. Він стояв на самому її початку – за спиною високі стрункі дерева утворювали тупик. Важко було зрозуміти, початок це чи кінець дороги, але проста логіка підказувала, що перед Харитоновим лежав початок, адже дуже часто дороги, стежини зароджуються в зовсім дивних місцях, але приводять вони завжди до житла, до тепла або до інших доріг.
І попрямував бадьоро Харитонов цією просікою-дорогою, першою на своєму шляху. Крокував і роздумував, у якій стороні від нього зараз б'ється об піщано-кам'яний берег Японське море. Дуже вже хотілось йому дізнатися про це, щоб зрозуміти, в який же все-таки бік він іде. Але у відповідь прийшла тільки одна думка: ось якщо підпалити бікфордів шнур і почекати, поки він прогорить увесь, там, де зметнеться над горизонтом величезної сили вибух, – там і була його баржа. Але Харитонов тут же відкинув цю думку через свою незгоду з нею, адже в дорозі він був не один місяць, а отже, шлях пройшов довгий, і невідомо – якщо вибухне баржа, чи побачить він вибух, чи почує гуркіт. Та й потім, який сенс і куди йому йти, якщо десь далеко не лежить на мілині баржа, повна динаміту, і якщо не зв'язує його з цією баржею вогнепровідна нитка? Ні, той динаміт – це все, що є у Харитонова, і доки він шукає, кому передати його або що з ним зробити, – шлях його має мету, а отже, і сенс.