Енн із Зелених Дахів, стр. 17

Панна Роджерсон була жінкою середнього віку, що вже двадцять років навчала дітей у недільній школі. Навчання це полягало в тому, що вона зачитувала питання до уроку з підручника й суворо дивилася з-понад нього на котрусь із дівчат, що мала на те питання відповісти. Дуже часто вона кидала погляд на Енн; дівчинка, завдяки Маріллі та її науці, відповідала жваво, втім, хтозна, чи багато вона розуміла як із питань, так і з відповідей.

Панна Роджерсон їй не сподобалася; крім того, Енн почувалася дуже нещасною: у всіх інших дівчат у класі рукави були з буфами. Вона відчувала, що життя без пишних рукавів не має геть ніякого сенсу.

— Як тобі сподобалася недільна школа? — запитала Марілла, коли Енн повернулася додому. Доти її вінок уже зів’яв і вона викинула його, ідучи стежиною, тож Марілла дізналася про нього аж за деякий час.

— Ніскілечки не сподобалася. Вона просто жахлива.

— Енн! — вигукнула Марілла з докором у голосі.

Глибоко зітхнувши, Енн сіла в крісло-гойдалку, поцілувала один з Любоньчиних листочків і помахала рукою квітучій фуксії.

— Їм, напевно, було самотню без мене, — пояснила вона. — А в недільній школі я поводилася дуже чемно, так, як ви казали. Пані Лінд уже вдома не було, то я пішла сама. Зайшла до церкви разом з усіма іншими дівчатами і доки не почалися заняття, сиділа на стільці в куточку, при вікні. Молитву пан Белл проказував страх яку довгу. І я могла би зовсім знудитися, якби не сиділа біля вікна, з якого було видно Озеро Осяйних Вод, то я дивилася на нього й уявляла собі різні пречудові речі.

— І дарма. Ти мала слухати пана Белла.

— Але ж він звертався не до мене, — заперечила Енн, — а до Бога, і здавалося, що йому й самому це не надто цікаво. Мабуть, думав собі, що Господь однаково далеко, то нащо старатися? Там понад озером ріс такий довгий ряд білих берізок, і вони посхилялися до води, а сонце сяяло крізь них і пронизувало воду глибоко-глибоко. Ох, Марілло, то був наче прекрасний сон! Мене аж трепет охопив, і я сказала — Господи, дякую Тобі за це! — двічі, а може, тричі.

— Сподіваюся, не вголос? — стривожилася Марілла.

— Ні, ні, пошепки. Ну от, нарешті пан Белл покінчив з молитвою, і мені сказали йти до класу панни Роджерсон. Там було ще дев’ятеро дівчат, і в них усіх були пишні рукави. Я намагалася уявити, що в мене теж вони пишні, але не змогла. Чому? Я ж легко уявляла собі пишні рукави, коли сиділа сама у своїй кімнаті, а в класі серед інших дівчат, у яких були справжні буфи, це виявилося так важко.

— У недільній школі треба думати не про рукави, а про урок. Сподіваюся, ти його знала?

— Так, і ще відповіла на цілу купу запитань. Панна Роджерсон дуже багато питала. Я думаю, це несправедливо, що тільки вона одна питала. Мені теж хотілося її порозпитувати, але я не відчула в ній рідної душі. А тоді всі дівчата читали напам’ять вірші за біблійними мотивами. Вона мене запитала, чи я знаю якісь біблійні вірші, і я сказала, що ні, але можу прочитати вірш про пса на могилі свого хазяїна із хрестоматії для третього класу. Це не зовсім релігійний вірш, але міг би ним бути, він такий сумний і меланхолійний. Але вона сказала, що це не годиться й загадала мені до наступної неділі вивчити дев’ятнадцятий переспів. Я потім у церкві його перечитала. Він надзвичайно гарний. Там є два рядки, від яких мене охопив особливий трепет:

Я не знаю, що таке «супостат» і «мідіянський», але звучить невимовно трагічно! Я вже хочу, щоб швидше була наступна неділя, коли я продекламую це в класі. Цілий тиждень розучуватиму! Після недільної школи я попросила панну Роджерсон показати мені вашу лаву, бо пані Лінд була далеко. Я сиділа тихо, як могла, а текст для проповіді був з Об’явлення святого Івана Богослова, третя глава, вірш другий і третій. Дуже довгий був текст. Якби я була пастором, то вибирала б коротенькі. І сама проповідь теж була страшенно довга. Мабуть, пастор мусив зробити, щоб вона була така само, як текст. Як на мене, то він говорив зовсім нецікаво. Здається, уся його біда в тім, що йому бракує уяви. Я його майже не слухала. Думала, про що заманеться, і були то всілякі найдивовижніші речі.

Сердешна Марілла розуміла, що за все це Енн треба суворо насварити, проте їй заважав той беззаперечний факт, що більшість суджень, які висловила дівчинка, особливо щодо пастора, проповіді й молитви, були її власними думками, яких вона вже багато років не наважувалася нікому звірити. Тепер їй здавалося, що ці потаємні критичні міркування раптом набули зримої форми й звучали як обвинувачення в устах маленької всіма занедбаної людської істоти, котра звикла вільно казати все, що думає.

Розділ 12

ВРОЧИСТА КЛЯТВА Й ОБІЦЯНКА

Аж наступної п’ятниці Марілла дізналася про вінок із квітів на капелюшку Енн. Вона повернулася від пані Лінд, покликала дівчинку до себе й зажадала пояснень.

— Пані Лінд каже, що минулої неділі ти прийшла до церкви, начепивши на капелюшка якесь казна-що із жовтців і квітів шипшини. Несосвітенні дурниці! Ох, і красуня ж ти, напевно, була!

— Так… Я знаю, мені не личить жовтий і рожевий, — почала виправдовуватися Енн.

— Маячня! Нащо взагалі чіпляти собі на капелюшка квіти, хай якого кольору? Це ж смішно! Ти найнестерпніша дитина у світі!

— А чому носити квіти на капелюшку смішніше, ніж на сукні? — запротестувала Енн. — Я там у багатьох дівчат бачила на сукнях букетики. То яка різниця?

Та відвернути Маріллу від небезпечної конкретної розмови й завести на манівці абстрактних розважань не вдалося.

— Не треба так мені відповідати, Енн. Ти втнула величезну дурницю, і я прошу, щоб цього не повторювалося. Пані Лінд каже, що вона ладна була крізь землю запастися, як побачила тебе, обтикану рослинами. А підійти до тебе й наказати викинути це безглуздя не встигла, було вже пізно. Вона каже, що вся церква його обговорювала, наче якесь неймовірне жахіття. Либонь, вони подумали, що я збожеволіла, коли дозволяю тобі ходити в такому вигляді.

— Пробачте мені, — очі Енн уже сповнилися слізьми. — Я ж не думала, що вам це не сподобається. Але й жовтці, і квіти на шипшині були такі гарні й запашні, то я подумала, що з них вийде чудова прикраса до мого капелюшка. Адже багато дівчат носять штучні квіти на капелюшках. Боюся, я буду для вас страхітливою карою. Може, ліпше відправте мене назад до сиротинцю? Це буде жахливо, я, напевно, цього не переживу, захворію і змарнію з горя — я й так худюща, бачите? Але навіть це краще, ніж бути для вас страхітливою карою.

— Нісенітниця! — відказала Марілла, люта сама на себе, що довела дитину до сліз. — Назад до сиротинцю я й не подумаю тебе відправляти. Я лише хочу, щоб ти поводилася, як інші дівчата й не виставляла себе на глум. Не плач. Послухай, що я тобі скажу. Сьогодні Діана Баррі повернулася додому від тітки. Я збираюся піти до пані Баррі, узяти в неї викрійку на спідницю; якщо хочеш, візьму тебе із собою — познайомишся з Діаною.

Енн аж підскочила, сплеснувши руками; на щоках їй досі поблискували сльози. Рушник для посуду, який вона допіру обметувала, впав на підлогу.

— Ох, Марілло, мені страшно… тепер, коли ця мить настала, я дуже боюся. А що, коли я їй не сподобаюсь? Це буде найтрагічніше розчарування в моєму житті!

— Годі, не хвилюйся так. І будь ласка, не вживай таких пишних слів. Як на дівчинку, вони звучать смішно. Діані ти вочевидь сподобаєшся. Та головне — як поставиться до тебе її мама. Якщо вона тебе не прийме, то байдуже, якої думки буде Діана. А коли пані Баррі вже чула про те, як ти нагрубіянила пані Лінд і прийшла до церкви в заквітчаному капелюшку, — хтозна, що вона про тебе скаже. Тож поводься добре, будь чемна й цих своїх карколомних промов не виголошуй. Господи, та ти ж уся тремтиш!

Енн і справді тремтіла, личко її зблідло й напружилося.