Енн із Зелених Дахів, стр. 11

Марілла полегшено зітхнула:

— Ну, бодай щось ти знаєш, хвала небесам. Не зовсім язичниця. Де ти цього навчилася?

— У недільній школі в сиротинці. Ми там вивчили весь катехізис. Мені дуже подобалося. Є щось невимовно чудове в деяких словах. «Нескінченний, вічний і незмінний» — правда, це так урочисто звучить, наче великий орган грає? Мені здається, це не зовсім поезія, а щось дуже-дуже подібне до неї, правда?

— Енн, ми говоримо не про поезію, а про твою молитву. Ти знаєш, як це кепсько — не молитися перед сном? Боюся, ти дуже погана дівчинка.

— Важко бути хорошою, коли в тебе руде волосся, — ображено заперечила Енн. — Той, хто не рудий, ніколи не зрозуміє, як це. Пані Томас казала, що Господь навмисне дав мені руді коси, і відтоді мені до Нього байдуже. Та й вечорами я зазвичай була така втомлена, що мені ставало вже не до того, щоб молитися. Від тих, хто мусить глядіти двійнят, марно вимагати ще й молитов. Чи ви так не вважаєте?

Марілла постановила собі негайно взятися за релігійне виховання дівчинки. Зволікати було не можна.

— Енн, у моєму домі ти повинна молитися.

— Добре, коли ви так хочете, — легко згодилася Енн. — Я все зроблю, щоб ви тішилися. Але попервах скажіть мені, як молитися правильно. А коли я ляжу в ліжко, то придумаю собі справді гарну молитву на щодень. Мені здається, це має бути дуже-дуже цікаво.

— Стань навколішки, — ніяково сказала Марілла.

Енн уклякла біля її ніг і звела серйозний погляд угору.

— А чому треба ставати на коліна, щоб молитися? Якби я справді хотіла помолитися, то вийшла б сама в широке поле чи кудись далеко в ліс, і подивилася високо-високо в небо, прекрасне бездонне синє небо. І тоді я б відчула молитву. Ну, я готова. Що мені казати?

Марілла розгубилася. Вона хотіла навчити Енн відомої дитячої молитви «Тихий вечір настає», [2] але, як ми вже згадували, не була позбавлена почуття гумору, а це ніщо інше, як розуміння доречності всього на світі. Тому раптом вона збагнула: нехитрий віршик, призначений для дітлахів у білих льолях, що лепетатимуть його, притулившись до материних колін, зовсім не годиться для цієї веснянкуватої чарівниці, дівчинки, що виросла байдужою до Господньої любові, позаяк ніколи не знала її у вигляді любові людської.

— Ти вже велика й можеш помолитися сама, — зрештою відповіла Марілла. — Просто подякуй Господові за всі Його благословення й смиренно попроси про те, чого хочеш.

— Добре, я постараюся, — сказала Енн, ховаючи лице в колінах Марілли. — Милостивий Отче наш небесний — так кажуть пастори в церкві, тож, мабуть, це й для особистої молитви згодиться, правда? — вона на мить підвела голову. — Милостивий Отче наш небесний, дякую Тобі за Білий Шлях Зачудування, за Озеро Осяйних Вод, за Любоньку й Снігову Королеву. Дуже-дуже Тобі за них дякую. Поки що це всі благословення, які я можу пригадати. А щодо того, що я хочу — то це стільки всього, що задовго треба перелічувати, і тому я назву тільки два найважливіших своїх бажання. Будь ласка, дозволь мені лишитися жити в Зелених Дахах і зроби мене гарною, коли я виросту. З повагою, Енн Ширлі.

— Ну от, я ж усе зробила правильно? — жваво спитала дівчинка, підводячись на рівні ноги. — Якби я мала трохи більше часу, щоб подумати, то, може, молитва б і вийшла пишніша.

Бідолашна Марілла не втратила самовладання тільки тому, що вже знала — така незвична молитва була наслідком не відсутності страху Божого в серці Енн, а її духовного неуцтва. Вона вклала дівчинку в ліжко, підіткнула їй ковдру, у душі присягаючись наступного ж дня навчити її молитися як слід, і вже виходила з кімнати зі свічкою в руці, коли раптом Енн гукнула:

— Я знаєте, що подумала? Слід було, напевно, сказати «амінь», а не «з повагою», правда? Так, як пастори кажуть. Я це слово забула, а молитва ж не буває без кінцівки, то я придумала таку. Як ви гадаєте, це велика різниця?

— Ні… мабуть, ні, — відповіла Марілла. — А тепер засинай, як чемна дівчинка. Добраніч.

— Сьогодні я теж нарешті можу сказати «добраніч», бо маю чисте сумління, — Енн затишно вмостилася між подушок.

Марілла зійшла вниз до кухні, поставила свічку на стіл і суворо глянула на брата.

— Метью Катберте, цій дитині конче потрібно мати сім’ю, яка бодай чогось її навчить! Вона вже майже цілковита язичниця. Уяви собі, вона ніколи в житті не молилася! Ось що я зроблю. Завтра ж відправлю її до нашого пастора й попрошу для неї молитовник. А тоді пошию їй пристойне плаття, і вона ходитиме до недільної школи. Я вже бачу, що додасть вона мені клопоту. Ну, та кожному на його долю випадає свій хрест. Досі мені легко велося в житті, але тепер настав мій час, і я сподіваюся, що зроблю все, як належить.

Розділ 8

ВИХОВАННЯ ЕНН РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

З якихось причин, відомих тільки їй, Марілла аж до пообіддя наступного дня не казала Енн, що лишить її в Зелених Дахах. Зранку, загадавши дівчинці різної хатньої роботи, пильно за нею стежила, а вже до полудня переконалася, що Енн тямуща, вправна, слухняна й беручка до праці. Дорікнути їй можна було хіба за схильність поринати в мрії, кинувши всі справи на півдорозі, і забувати про них, аж доки на землю її вертала якась халепа чи суворе зауваження. Після обіду, перемивши посуд, дівчинка глянула Маріллі у вічі з рішучим виразом людини, готової почути найгірше. Вона вся аж тремтіла, обличчя розпашілося, очі стали майже зовсім чорні. Вона молитовно склала руки перед собою й почала впрошувати:

— Панно Катберт, благаю, скажіть — ви мене відішлете? Чи ні? Я цілий ранок намагалася бути терплячою, але зараз відчуваю, що більше не переживу цього незнання. Це так жахливо. Скажіть мені, будь ласка.

— Енн, ти не виполоскала ганчірки в окропі, як я наказувала, — незворушно відповіла Марілла. — Спершу зроби це, а тоді будеш розпитувати.

Тож Енн пішла й виполоскала ганчірку. Тоді повернулася до Марілли й знову глянула на неї із благанням.

— Ну, — мовила Марілла, що більше не могла знайти приводу й далі зволікати з поясненням, — добре, я тобі скажу. Ми з Метью вирішили тебе залишити — звісно, якщо ти будеш чемною вдячною дівчинкою. Що з тобою, дитино?

— Я плачу, — збентежено відповіла Енн. — Не знаю, чому. Я тішуся, так, як тільки це можливо. Ні, «тішуся» — це зовсім неправильне слово. Я тішилася Білому Шляхові Зачудування й вишневому цвіту, але тепер! Ні, тепер я така щаслива! Я дуже-дуже старатимуся бути чемною. Це, напевно, буде страшенно тяжко, пані Томас завжди стверджувала, що я невихована. Але я дуже старатимуся. А ви можете мені пояснити, чого я плачу?

— Мабуть, тому, що ти собі душу розбурхала, — несхвально відказала Марілла. — Сядь на отой стілець і заспокойся. Боюся, тебе аж надто легко проймає і сміх, і плач. Так, ти залишишся тут, а ми постараємося, щоб тобі добре в нас жилося. Ти ходитимеш до школи, але не зараз, бо через два тижні почнуться канікули, тому зачекаєш до вересня.

— А як мені вас кликати? — спитала Енн. — Тільки панною Катберт, і все? Можна «тітонькою Маріллою»?

— Ні, кажи просто «Марілла». Я не звикла, щоб мене кликали панною Катберт, і дуже цього не люблю.

— Але просто Марілла — це ж так нечемно, — заперечила Енн.

— Як на мене, то буде чемно, коли ти говоритимеш із повагою. Усі в Ейвонлі — і старі, й молоді, — кличуть мене Маріллою… окрім пастора. Він каже «панна Катберт», якщо згадує про це.

— А було б чудово називати вас тітонькою Маріллою, — скрушно відповіла Енн. — Я ніколи не мала тітки, і взагалі ніяких родичів, навіть бабусі. А так би я відчувала, що справді ваша. Будь ласка, можна я казатиму «тітонька Марілла»?

— Ні. Я тобі не тітка, і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.

— Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

— Я не могла б, — відрубала Марілла.

— Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? — широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.