Енн із Ейвонлі, стр. 50

— У мене є маленький хлопчик-мрія, Пол.

— Правда? А скільки йому років?

— Приблизно стільки ж, як тобі. Він зараз мав би вже бути старший, бо з’явився в мене задовго до твого народження. Але я не дозволю йому стати старшим за одинадцять чи дванадцять років, бо тоді він міг би зовсім вирости і я втратила б його.

— Я знаю, — кивнув Пол. — Тим-то й прекрасні вигадані люди, що завжди лишаються такими, як ми хочемо. З усіх, кого я знаю, тільки ви і моя прекрасна вчителька вмієте уявляти собі людей, і я також. Правда ж, як чудово, що всі ми тепер зустрілися? Але такі люди завжди знаходять одне одного. Бабуся зовсім нікого собі не уявляє, а Мері-Джо каже, що мені клепки бракує через мої фантазії. Але я все одно вважаю, що це дуже гарно — уявляти. Розкажіть мені про вашого хлопчика.

— У нього кучері й блакитні очі. Щоранку він приходить і будить мене поцілунком. А цілісінькі дні він бавиться тут, у саду, зі мною. Так, як оце ти. Ми бігаємо навзаводи й розмовляємо з луною, і я розповідаю йому казки. А коли сонце сідає…

— Я знаю, — радісно урвав її Пол, — він сідає коло вас, отак, бо у дванадцять років він уже завеликий, щоб вилазити вам на коліна, і кладе вам голову на плече — отак. А ви обіймаєте його міцно-міцно й притуляєтеся щокою йому до маківки — саме так. О, ви все знаєте, панно Лавандо.

Так їх і застала Енн, яка вийшла з будинку в сад, і щось в обличчі панни Лаванди змусило її пошкодувати, що настав час прощатися.

— Боюся, нам треба йти, Пол, якщо хочемо встигнути засвітла додому. Панно Лавандо, скоро я запрошу себе до Прихистку Луни на цілісінький тиждень.

— Якщо приїдеш на тиждень — я затримаю тебе на два, — пообіцяла панна Лаванда.

Розділ 28

ПРИНЦ ВЕРТАЄТЬСЯ ДО ЗАЧАКЛОВАНОГО ЗАМКУ

Останній шкільний день почався й завершився. Учні Енн пречудово склали річні іспити. А їй на прощання вручили подячний адрес і невеличке бюрко в подарунок. Усі присутні дівчата й дами плакали, і навіть деяких хлопців підозрювали в тому, що вони не змогли втриматися від сліз, — хоч ті, звісно, усе обурено заперечували.

Невдовзі пані Ендрюс, пані Слоун та пані Белл, вертаючись разом додому, детально обговорили події того дня.

— Шкода, що Енн іде, коли діти так до неї звикли, — зітхнула пані Слоун, яка мала звичку зітхати завжди, навіть коли жартувала. — Хоча, — додала вона поспіхом, — ми знаємо, що й наступного року в нас буде чудова вчителька.

— Джейн сумлінно працюватиме, я впевнена, — холодно відказала пані Ендрюс, — замість розповідати дітям казки й тинятися з ними по лісі. Вона здобула схвальний відгук інспектора, і всі ньюбриджці в розпачі, що вона йде від них.

— Я рада, що Енн їде до коледжу, — мовила пані Белл. — Вона завжди цього хотіла, і для неї це просто чудово.

— Не знаю, не знаю, — пані Ендрюс, схоже, була рішуче налаштована ні з ким того дня не погоджуватися. — Не розумію, для чого їй іще якась освіта. Вона, певне, вийде за Гілберта Блайта, якщо він доти буде так само в неї закоханий, а тоді яка їй користь із латини й греки? Якби в коледжі вчили, як давати раду із чоловіком, хай би їхала.

Пані Ендрюс, як шепотілися між собою ейвонлійці, «давати раду» із чоловіком так ніколи й не навчилася, тож і дім їхній не був взірцем сімейного щастя.

— І пана Аллана вже викликали до Шарлоттауна, — мовила пані Белл. — Він теж нас невдовзі покине.

— До осені вони не поїдуть, — відказала пані Слоун. — Для громади це буде велика втрата, хоч я завжди вважала, що пані Аллан занадто модно вбирається, як на дружину пастора. Ну, та ніхто не бездоганний. А ви помітили, який охайний сьогодні пан Гаррісон? Він став геть іншою людиною. Щонеділі ходить до церкви й пожертвував грошей на платню для пастора.

— А як виріс Пол Ірвінг, — завважила пані Ендрюс. — Такий миршавий був, коли щойно приїхав сюди. А нині його не впізнати. Хлопчина стає схожий на батька.

— І такий розумний, — докинула пані Белл.

— Розумний, та… — пані Ендрюс понизила голос, — він такі чудернацькі речі каже. Минулого тижня Грейсі прийшла додому й узялася переповідати якісь його нісенітниці про людей, що живуть на узбережжі, історії, у яких і дещиці правди не було. Я звеліла Грейсі не вірити в ті вигадки, а вона сказала, що Пол, здається на таке й не сподівався. Нащо ж тоді розказував?

— Енн каже, що Пол — геній, — відповіла пані Слоун.

— Можливо. Хтозна, чого чекати від тих американців, — сказала пані Ендрюс, яка дула слово «геній» хіба тоді, коли його, за звичкою, іронічно вживали щодо химерних, незвичайних людей, і як Мері-Джо, вважала, що тому, кого так кличуть, просто «клепки бракує».

Тим часом у класі Енн сиділа сама при своїм столі, як сиділа й першого навчального дня два роки тому, зіпершись щокою на руку й тужливо споглядаючи з вікна Озеро Осяйних Вод. Серце їй від розлуки з учнями краялося так, що на певний час навіть Редмонд утратив у її очах усю колишню принадність. Вона досі відчувала обійми Анетти Белл і чула схлипування: «Я більше не любитиму іншої вчительки так, як вас, панно Ширлі — ніколи, ніколи».

Два роки вона працювала тут — сумлінно й віддано, — два роки робила помилки й сама ж на них училася. Багато чого змогла навчити своїх учнів, проте відчувала, що вони навчили її значно більшого — ніжності, самовладання й чистої, незатьмареної мудрості й розуміння дитячих сердець. Можливо, їй і не вдалося спонукати їх до честолюбних прагнень, проте вона змогла навчити — радше, на прикладі власної милої індивідуальності, ніж усіма ретельно дібраними настановами, — що життя можна й треба прожити в доброті й любові, дотримуючись правди, щирості та чесності й уникаючи всього, що відгонить брехнею, жадобою і вульгарністю. Вони, певно, ще й самі не почали усвідомлювати цих уроків, та згодом пам’ятали їх і втілювали в життя й багато років по тому, як забули назву столиці Афганістану чи дати початку й завершення війни Червоної та Білої Троянд.

— От і скінчився ще один розділ життя, — мовила Енн уголос, замикаючи шухляду. Їй було сумно; утім, романтична думка про «закінчений розділ» дещо втішила дівчину.

Перші два тижні канікул Енн провела в Прихистку Луни, і для тих, хто був до цього причетним, то була невимовна радість. Вона повезла панну Лаванду на закупи до міста й умовила купити нову тканину на сукню; невдовзі потому надійшла радість викроювання й шиття. Тим часом щаслива Шарлотта Четверта обметувала шви й збирала з підлоги клапті. І хоч панна Лаванда бідкалася, що її вже ніщо в житті не цікавить, очі їй засяяли, коли вона приміряла нову сукню.

— Я, певне, така дурна й легковажна, — зітхнула вона. — Соромно, що нова сукня — хай і з серпанку кольору незабудки — тішить мене більше за власне чисте сумління й пожертви на підтримку місіонерських служінь.

Коли добіг кінця перший тиждень гостини, Енн навідалася додому, у Зелені Дахи, — поцерувати панчохи двійнят і відповісти на всі запитання, які тим часом накопичилися в Деві. Надвечір вона вирушила на узбережжя — провідати Пола Ірвінга. Минаючи низьке квадратне вікно вітальні в будинку старої пані Ірвінг, Енн завважила чоловіка, у якого сидів на колінах Пол, та вже наступної миті хлопчик стрілою вилетів до неї.

— Панно Ширлі! — радісно закричав він. — Ви знаєте, що сталося? Таке чудове! Тато приїхав! Уявляєте? Тато приїхав! Ходімо зі мною. Тату, це моя дорога вчителька. Ви ж знаєте, тату.

Усміхнений Стівен Ірвінг підвівся назустріч Енн. Був то високий вродливий чоловік середніх літ із посрібленим сивиною волоссям, глибоко посадженими синіми очима й виразним сумним обличчям, на якому виділялися чітко окреслені підборіддя й чоло.

«Достоту романтичний герой», — подумала Енн із радісним трепетом у серці. Адже так сумно було б зустріти того, кого вона вважала б тим самим героєм, і виявити, що він лисий, опецькуватий чи має ще якийсь ґандж у чоловічій вроді. Для Енн було б жахливим потрясінням, якби об’єкт романтичного захоплення панни Лаванди виявився не таким гарним, як вона. — То ви і є «дорога вчителька» мого сина, про яку я стільки чув, — мовив він, щиро потискаючи руку Енн. — Пол так багато писав про вас, панно Ширлі, що мені видається, ніби ми з вами давно вже знайомі. Дякую вам за все те, що зробили для нього. Гадаю, саме ваш вплив і був йому потрібен. Моя мати — одна з найкращих і найдобріших жінок у світі, та з її міцним шотландським здоровим глуздом їй не завжди вдавалося збагнути характер мого хлопчика. Але ви дали йому те, чого вона не змогла. Ви з нею вдвох виховували Пола найкраще, як тільки можна виховати хлопця, що лишився без матері.