Графиня, стр. 38

Я пригадав, як часом мені здавалося, що на мене дивиться з картини якщо не Бог, то Божий посланець, а зовсім не вбивця собак, як я вважав спочатку. А може, цей чоловік і є таким? Коли він промовляв, його очі спалахували дивним, майже містичним блиском. Уявляю, як запалюються ці очі, коли він починає проповідувати слово з Євангелія… Природного Євангелія.

«Принаймні я знаю, хто йому телефонував», — подумав я.

Отже, треба навідатися до Люби. Вона мусила бути в містечку. Мусила. Таку гру могла вести лише вона.

— Ви можете мене тут зачекати? — спитав я проповідника. — Я швидко повернуся. І тоді ми розставимо всі крапки над «і».

— Добре, — на диво покірно згодився він. — Я почекаю, якщо треба. Ви мені довіряєте?

— Мушу, — сказав я і вийшов надвір.

Хотів, було, заглянути до Марії й запитати, чи не була вона, як хтось залазив до будинку. А може, й бачила?

Але на Маріїній половині не світилося.

XXXIX

Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.

Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?

Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.

— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.

— Так, — ошелешено прошептав я.

— Ходіть за мною, — сказав невидимець. — Пані Люба чекає вас у машині.

Я вже побачив у темряві чоловіка, який стояв поруч. Він був десь так мого зросту, але, судячи з голосу, молодший.

— У машині? — перепитав я трохи недовірливо.

— Так, у машині. Вона вже зібралася їхати, гадала, що вас не дочекається. Вже й сіла в машину, але там вирішила ще трохи почекати. Це за рогом, на сусідній вулиці. Ходімо.

Він, певно, помітив, що я вагався, бо додав:

— Та не бійтеся. Невже ви не вірите пані Любі?

Справді, чому б я мав не вірити своїй колишній учениці? Правда, історія з викраденням портрета чи то убивці собак чи проповідника виглядала дивною, але хіба не таким було й усе інше, пов’язане з Любою? Якщо я хочу до кінця збагнути всю цю історію, треба йти на її поклик.

Машина справді стояла на сусідній вулиці — здається, то був шикарний «Мерседес». Коли ми підійшли до нього, передні дверцята відчинилися, і я побачив голову Люби.

— Добрий вечір, Платоне Васильовичу, — сказала вона. — А я вже думала, що ви не прийдете. Сідайте, будь ласка, якщо ви не проти, трохи проїдете з нами.

Я привітався і сказав, що можу й проїхатися. Люба засміялася й відповіла, що на інше вона й не сподівалася. Коли я сів на сидіння поруч з Любою (вона сиділа за кермом), то зміг відразу відчути, яка розкішно-вродлива моя колишня учениця. У короткій куртці з дорогої шкіри, в коротенькій, теж шкіряній, спідниці, з-під якої поставали у всій красі її точені ноги, вона виглядала більш, ніж спокусливо.

— Я знала, що ви прийдете, — продовжила вона. — Не ображайтеся за цю невеличку вечірню виставу, в якій вам доводиться брати участь. Але ви досі були непоганим актором. Навіть талановитим. Тепер, щоб дограти до кінця, я пропоную вам невелику подорож. Я знаю, що уроків у вас завтра нема, а післязавтра починаються осінні канікули. Ви згодні здійснити разом зі мною невеличку подорож?

— Куди? — спитав я.

— У невідомість, — посміхнулася Люба. — Ви все життя боялися цього слова. Спробуйте раз, хоч раз ризикнути.

— Там у мене вдома лишився чужий чоловік.

— Віктор зараз поїде і попередить його, — Люба повернулася до молодого чоловіка, який привів мене і тепер сидів позаду нас. — Він поїде.

— Але я не одягнутий, — спробував я опиратися.

— Ви цілком пристойно одягнутий. До того ж, подорож буде такою, що, можливо, інший одяг вам і не буде потрібен.

— То, може, б ми під’їхали до нас, і я забрав би речі для поїздки?

— Нема часу, Платоне Васильовичу. Нас чекає поїзд.

— Поїзд? Ми поїдемо поїздом?

— Так. Зараз під’їдемо на станцію, а далі — поїздом.

— Але ж до Густого Лугу ходить лише дизель…

— Ми відправимося з Володимира.

— Куди? — спитав я.

— Хіба вам так важливо? Ви поїдете зі мною. Признайтеся, що ви про це мріяли. І не раз?

Можливо, якби не присутність цього молодика, я б щось сказав. Та я промовчав. Я справді колись мріяв про таку поїздку. А ще колись я возив Любу на виставку до Києва. Але тоді вона була школяркою і я ще не мав до неї жодних почуттів, крім зацікавленості вчителя в успіху своєї учениці, в її таланті, в…

— Ви спите, Платоне Васильовичу? — почув я Любин голос.

То був голос із тієї далекої поїздки. Я звісив голову із верхньої полиці нашого купе, зазирнув на нижню і побачив Любцю, яка, виявляється, не спала вже давно і тепер питала мене, чи таки з неї вийде справжня художниця? Я підтвердив — так, вийде, неодмінно вийде, хіба те, що її визнали там, у Канаді, не свідчить про її талант? Та й одиниці дітей потрапили на ту виставку до столиці.

І тут я побачив, як з-під ковдри висувається біла рука дівчини-підлітка, як з-під нічної сорочки, яку вона таки одягла під спортивний костюм, тепер розстібнутий, виставляються вже чітко окреслені груденята. Я тоді поспішно відвернувся і подумав, що, окрім гарної художниці, з моєї учениці виросте вродлива жінка, за якою упадатиме не один хлопець.

Ця дівчина не раз мені снилася, тільки жодного разу в поїзді — серед лугу, в школі, ми навіть якось разом перепливали вві сні річку.

— Чи ми допливемо? — питала мене кілька разів тоді, вві сні, Люба.

— Допливемо, — казав я.

Та річка ширшала й ширшала, ми пливли довго, я відпливав і вертався, щоб підбадьорити Любу, я, зрештою, взяв її за руку, потім за плечі, щоб допомогти допливти. Тільки от чомусь першою на березі опинилася Люба. Вона стояла і сміялася з того, що я такий незугарний плавець, що не вмію зачепитися за берег.

Я простягав їй руку, торкався її пальців і дивувався, що вони все довшають, але начеб втікають від мене. Я забув його, цей свій сон, а зараз, бачу, пригадав. Тут я подумав, що добре б заснути цього разу в поїзді й знову побачити цей сон.

Ледве прокинувшись, я відразу відчув жахливий головний біль, а за ним — ще жахливіший холод. Я кудись наче рухався, світ довкола гримотів, двигтів й наче насувався на мене. Я розплющив очі й побачив ледь сіріюче небо над головою, а під боком відчув холодний дотик заліза. Що за чортівня? Де я? Може, все це мені сниться? І я… Я ж геть голий посеред цього жахливого сну.

Ще за кілька миттєвостей я остаточно збагнув, що це не сон, а ще жахливіша реальність. Я був справді голий-голісінький у холодному вантажному вагоні, в якому, напевно, перевозили вугілля, бо у ще не чіткому, швидше за все, світанковому світлі я угледів на підлозі кілька вугільних шматочків та ще чорну пилюку під ногами. Я збагнув, що поїзд їде, чув характерний стукіт коліс по рейках, але як я опинився тут і чому я в такому стані?

Не здатний відповісти на це запитання, я звівся на ноги, зробив кілька змахів руками, намагаючись хоч якось зігрітися. Я робив зарядку, боксував, стрибав, падав і знову підводився. Тіло потроху розігрівалося, хоч і ненадовго. А поїзд їхав і їхав і не думав спинятися. Була якась моторошна лиховісність у його неспинному ритмічному русі.