Графиня, стр. 23

— Ти… Ти…

Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:

— Навіщо ти це зробила?

Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.

— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.

І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.

Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.

— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.

— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?

— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.

Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.

— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.

— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.

— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.

— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?

— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.

Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.

У маленькій кав’ярні ми п’ємо вино. Майже як тоді, в Києві. Тільки тоді наше кохання починалося, а тепер… Прикро признаватися, але я не можу розлюбити цю жінку. «Не можу», — для певності кажу я подумки собі.

Офіціантка приносить нам до вина сиру, бо так забажала Венцеслава. Я згадую нашу першу зустріч, і стає ще болючіше.

— Як тебе насправді звуть? — питаю я.

— Не знаю, — каже вона. — Мені здається інколи, що Венцеслава.

— І все ж… Чи ти не хочеш сказати?

— Не хочу, бо це не має значення. Давай вип’ємо ліпше за нас з тобою. Саме так — за нас із тобою. За нас двох.

— За нас? — Я дивлюся у її чисті, ледь примружені очі. — Чи варто? Ти вважаєш, що варто?

— Варто, — каже вона. — Варто, бо ні ти, ні я не знаємо, чим все це скінчиться. Але ми мусимо грати. Повір, Віталику, мусимо. Хоча в будь-який момент ти можеш вийти з гри. Ти можеш відмовитися хоч зараз.

— За нас, — кажу я і простягаю свій келишок назустріч її келишку в тонкій засмаглій руці.

Проклята паля стирчить на місці. Як стирчала цілих вісімнадцять років. Чому я не вирвав її, не знищив, не переобладнав цю кімнату, як хотів зробити не раз? Невже я чекав цього дня? Ні, ні і ще раз ні.

Порожнеча. Порожні стіни. Жодного предмета, окрім загостреної залізної палі. Вона в центрі порожньої кімнати й начеб починає рости, стає все більшою і більшою.

Я підходжу і торкаюся до гострого кілка. Чому я не зруйнував цей страшний символ? Невже я чекав, невже я знав, що він чекає мене? Я повертаюся до пекельної думки і не знаходжу відповіді.

— Зигмунте! — чую я голос, який так люблю.

Заскочений зненацька, я, проте, оглядаюся дуже повільно. Якби було доречно схопити її, цю ненависну й кохану жінку за плечі, за карк, приволокти й саму посадити на цю палю, якої вона заслуговує ще більше, ніж я. Авжеж заслужила — за зраду й підступність, за цю відьомську красу.

Я чую, як вона наближається до мене, як шелестить її сукня, як тонко пахнуть її парфуми, відчуваю, як вона заповнює собою цілу кімнату. Кімнату з палею.

XXIV

Мені випала ідіотська справа. Навісив її на мене, звісно, мій начальник, майор Рощук. Так і бачу його єхидну посмішку. Ти, голубчику, дуже багато на себе береш, останнім часом вважаєш, що став ледве не провідним оперативником, то ось тобі — маєш.

Моє обличчя справді витяглося, коли він викликав до себе і сказав:

— Поїдеш, голубе, до Густого Лугу. До твого відома, містечко на заході області, колишній райцентр.

— Здогадуюся, — сказав я.

— Ну й гарненько, — продовжив Андрій Вітальович. — Потрібне наше втручання, бо місцевий розшук виявився безсилим.

— Вбивство? — на всяк випадок уточнив я.

— І не одне, — уточнив Рощук. — Майже чотири десятки.

Я подивився на нашого начкара. Якийсь дивний вогник зблиснув у його сірих очах. Кепкує? Навіщо?

— Щось я не чув про таке масове вбивство у нашій області, — буркнув я.

— Вбивство є, Славчику, — сказав майор. — Я не розігрую.

«Не називайте мене Славчиком», — хотілося огризнутися, але я цього, звісно, не зробив. Десь на підвіконні шефового кабінету дзижчала пізня осіння муха. Дзижчала жалібно, наче просилася випустити її в обійми другого «бабиного літа», яке зараз якраз стояло надворі, робило місто притишено-золотавим.

— Таємний маніяк? — спантеличено припустив я.

— Уяви собі — очевидно, що так, — вогник у очах шефа погас, і це свідчило, що він справді не жартує.

— У Густому Лузі останнім часом спостерігається масове вбивство собак.

— То при чому тут карний розшук? Там же, напевно, є дільничний. Якщо не цілий міський відділ міліції.

— І відділ є, правда, у Володимирі, і дільничні. Але вони не можуть знайти того маніяка. Тихо, — він підняв руку. — Знаю, що ти хочеш сказати. Але справа в тому, що районна влада просила обласне керівництво, а ті вже — нашого генерала. Наскільки я зрозумів, у містечку — справжня паніка. Хтось ночами душить собак. Методично. Віднедавна якщо не кожної ночі, то через ніч.

— Душить? — Я витріщився на начальника. — Як можна задушити собаку? Хоча… Ага, зрозуміло, душить лише кімнатних?

— У тім то й річ, що ні. Наскільки я зрозумів, — і дворняг, і навіть вівчарок. Притому тільки вночі.

— І що ж — господарі не чують?

— Уяви собі, — я відчув при цих словах, що мій шеф збентежений. — Хтось начебто крадькома підходить до собаки, усипляє чи що, й потім душить якимись начебто лещатами.

— Лещатами? — витріщився я.

— Ну, так сказав тамтешній міський голова. Хоча він і не певен. Він пару годин, як був у генерала. Шкода, що я тебе тоді не покликав. А втім, розберешся на місці. Там, здається, казав той голова, навіть одну кавказьку вівчарку задушили.

— Кавказьку? — Я аж присвиснув, уявивши здоровенного лютого собацюру. — Як це можливо? Хіба що в клітці…

— Я теж про те саме спитав, — додав мій шеф. — Він сказав, що ні. Прямо на подвір’ї. Причому собаки мовчать. Саме після цього випадку з кавказькою і почалася в місті найбільша паніка.

— Схоже на містику, — сказав я. — Але, вибачте, я в містику не вірю.

— І я теж, — Рощук встав, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. — Тому й доручаю цю справу тобі. Не знаю, в чому там річ — речовина якась, якою собак паралізують, ще щось, мусиш розібратися. А заодно й спіймати того психа. Якщо, звичайно, то псих, а не вбивства заради якоїсь мети. Дій. Відрядження бери поки що на тиждень. Сподіваюся, — він значливо подивився на мене, — продовжувати не треба буде. Але якщо треба — продовжимо. Місцева міліція тебе підтримає.

XXV

Вже третій день я в Густому Лузі. Зовні в цьому тихому містечку все спокійно. Життя тече повільно й монотонно, як текло до мого приїзду й тектиме після того, як я його покину. Але я вже знаю, що спокій цей оманливий. Люди справді налякані й здатні повірити в нечисту силу, підступи диявола, Божу кару за чийсь гріхи і ще подібний набір причин того, що сталося в містечку останнім часом.