Поеми, стр. 19

Перший

На ділі каймося, не на словах.

Робота стає ще живішою.

Третій

От і не видно, як кінець роботі!

Не так воно вже й тяжко!

Четвертий

Ба, не тяжко,

як підмурівок є, кутки й остої!

А ти б спочатку взявся.

Третій

Я б і взявся,

якби мене покликано спочатку.

А чом же ти не брався?

Четвертий

Я не вірив,

що з того мурування буде діло.

Третій

Чому ж тепер повірив?

Четвертий

Я не знаю.

Щось наче вдарило мене по серці,

як я почув свирілі сеї голос.

Робота вже майже доходить до кінця, коли Орфей рап­том перестає грати. Юрба спиняється з роботою.

Четвертий

Щось потемніло наче.

Другий

Вже ж бо вечір.

Перший

Ой лихо! Що, коли надійде ворог?

Третій

Втікаймо!

Четвертий

Що, як в засідках засів?

П’ятий

Що, як перейме нас?

Шостий

Ховаймось в місто.

Се безпечніше: мур уже чималий.

Юрба ховається в місто за мур.

Орфей

(до Зета і Амфіона зо страхом і докором)

Товариші! Ви стоїте без діла?

Вже вечоріє! Вже роса упала!

Амфіон

(здержуючи тривогу, розважно)

Нічого. Посвіжіло, се і краще.

Тепер ми, відпочивши, надолужим.

Зет

(обернувшись і глянувши на мури)

Гей, браття! Диво сталося, дивіться!

Адже ж таки послухало каміння!

[2.02.1913, Єгипет]

ТРИПТИХ 3.

ПРО ВЕЛЕТА

(Казка)
Давно, в ди­тя­чий лю­бий вiк,
в да­ле­кiм рiд­нiм краю
я чу­ла каз­ку. Чу­ла раз,
а й до­сi пам'ятаю.
Менi її роз­по­вi­дав
ма­лий сiльський хлоп­чи­на
без тен­ден­цiй­ної ме­ти,
бо вiн же був ди­ти­на.
Нi, вiн роз­ка­зу­вав її
з прос­то­тою свя­тою
(я, мо­же, по­мил­ку роб­лю,
що каз­ку в ри­ми строю).
Ми з ним си­дi­ли у сад­ку
ве­чiрньою по­рою,
в той час, як за­хiд роз­па­лив
по­же­жу за го­рою.
Вечiрнiй вi­тер тур­бу­вав
ста­реньку на­шу гру­шу,
i щось таємне i жас­ке
нам заг­ля­да­ло в ду­шу.
Усе ля­ка­ло нас: тра­ва,
що ти­хо май­орi­ла,
i гаю дальнього стi­на,
що в за­хо­дi го­рi­ла.
Та на­вiть в гру­шi тiй ста­рiй
ми пев­нос­тi не ма­ли, -
хто знав, про що її гiл­ки
"на ми­гах" про­мов­ля­ли?
А най­ст­раш­нi­шi нам бу­ли
отi став­нi то­по­лi,
що вши­ку­ва­ли­ся в ря­ди, -
за­пев­не, з злої во­лi!
Бо все те, за­пев­няв Лав­рiн,
(так при­ятель мiй звав­ся),
зрос­ло на ве­ле­тi то­му,
що з бо­гом поз­ма­гав­ся.
Той ве­лет сильний був ко­лись
не тi­лом лиш, а й ду­хом,
всi людськi пу­та й кай­да­ни
зри­вав єди­ним ру­хом.
Його збо­ро­ти не мог­ла
нi­яка мiць во­ро­жа,
по­ки на нього не прий­шла
таємна ка­ра бо­жа.
Чим ве­лет бо­га прог­нi­вив,
то­го Лав­рiн не вi­дав.
Питала по­тiм я й ста­рих,
та жо­ден не по­вi­дав.
Не встре­лив ве­ле­та гос­подь
своїм яс­ним пе­ру­ном,
а тiльки сном йо­го нак­рив,
не­мов м'якеньким ру­ном.
Сон, ка­жуть, бо­жа бла­го­дать, -
нi, ча­сом ка­ра бо­жа!
Спiткала ве­ле­та у снi
при­го­донька не­го­жа.
Лiг ве­лет - ду­мав, на ча­сок,
та й спить уже сто­лiт­тя,
зем­лею зас­нi­тив­ся весь
i ма­рить про стра­хiт­тя.
Бо ско­рис­та­ли во­ро­ги
з йо­го важ­кої млос­тi,
без­кар­но то­чать з нього кров
i тро­щать бi­лi кос­тi.
Вже ос­ну­ва­ли тi­ло все
за­лiз­ни­ми дро­та­ми,
при­па­ли до гли­бо­ких ран
не­си­ти­ми ро­та­ми.
Не раз до сер­ця гли­би­ни
ся­га­ють хи­жi ру­ки,
а ве­лет спить ка­мiн­ним сном,
хоч тер­пить лю­тi му­ки.
Часами бо­лiс­но у снi
на­мор­щить гус­тi бро­ви,
то­дi сти­на­ються й шум­лять
гаї, лi­си, дiб­ро­ви.
Як дош­ку­лить нес­вiтський бiль,
вiн тро­хи во­рух­неться,
по тi­лу кор­чi про­бi­жать,
уся зем­ля здриг­неться.
Та не бо­яться во­ро­ги,
га­да­ють: "Ет, при­ма­ра!"
Але ущух­не бо­жий гнiв,
ми­неться й бо­жа ка­ра.
I вста­не ве­ле­тень з зем­лi,
розп­ра­вить ру­ки грiз­нi
i вмить ро­зiр­ве на со­бi
усi дро­ти за­лiз­нi.
"Все, що на­лип­ло на йо­му,
од­ра­зу ста­не ру­ба…" -
хлоп'я спи­ни­лось. Нам обом
во­лос­ся ста­ло ду­ба.
"Коли ж вiн вста­не?" - трем­тя­чи,
спи­та­ла я хлоп­чи­ну.
"За рiк, сто рiк чи за без­рiк,
а мо­же, й в сю хви­ли­ну".
Тут рап­том ви­хор на­ле­тiв,
i де­ре­ва здриг­ну­ли.
Ми, як спо­ло­ха­нi пташ­ки,
до ха­ти враз май­ну­ли…
Кохана сто­ро­но моя!
Далекий рiд­ний краю!
Щораз зга­даю я те­бе,
то й каз­ку сю зга­даю.