На крилах пісень, стр. 2

SI

(S e t t i n a) [6]
Сiм струн я тор­каю, стру­на по стру­нi,
Нехай мої стру­ни лу­на­ють,
Нехай мої спi­ви лi­та­ють
По рiд­нiй ко­ха­нiй моїй сто­ро­нi.
I, мо­же, де коб­за най­деться,
Що гуч­но на стру­ни оз­веться,
На стру­ни, на спi­ви мої не­гуч­нi.
I, мо­же, заг­рає та коб­за вiльнi­ше,
Нiж ти­хiї стру­ни мої.
I вiльнiї гу­ки її
Знайдуть пос­лу­хан­ня у свi­тi пильнi­ше;
I бу­де та коб­за - гуч­на,
Та тiльки не мо­же во­на
Лунати вiд струн моїх ти­хих щи­рi­ше.

[1890]

 ЗОРЯНЕ НЕБО 

***

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!

Зорi, очi вес­ня­ної но­чi!
Зорi, тем­ря­ви пог­ля­ди яс­нi!
То ла­гiд­нi, як очi дi­во­чi,
То пал­кiї, мов свiт­ла прек­рас­нi.
Одна зiр­ка па­лає, мов пло­мiнь,
Бiлi хма­ри круг неї, мов го­ри,
Не до нас по­си­ла во­на про­мiнь,
Вона ди­виться в iн­шi прос­то­ри…
Iнша зi­ронька лич­ко хо­ває
В пок­ри­ва­ло про­зо­реє срiб­не,
Соромливо на дiл пог­ля­дає,
Сипле блi­деє про­мiн­ня дрiб­не.
Ти, прек­рас­на ве­чiр­няя зо­ре!
Урочисто й ла­гiд­но ти сяєш,
Ти на людське не ди­виш­ся го­ре,
Тiльки щас­тя й ко­хан­ня ти знаєш.
Як го­рить i миг­тить iн­ша зiр­ка!
Срiблом мi­ниться iск­ра чу­дес­на…
Он зо­ря по­ко­ти­лась, - то гiр­ка
Покотилась сльози­на не­бес­на.
Так, сльози­на то впа­ла. То пла­че
Небо зо­ря­ми-слiзьми над на­ми.
Як трем­тить теє свiт­ло! Не­на­че
Промовля до нас не­бо вог­ня­ми.
Горда, яс­на, ог­нис­тая мо­ва!
Ллється про­мiн­ням рiч та ве­лич­на!
Та ми праг­нем лиш людсько­го сло­ва,
I нi­ма для нас кни­га од­вiч­на…

***

Єсть у ме­не од­на...

Єсть у ме­не од­на
Розпачлива, сум­на,
Одинокая зiр­ка яс­ная;
Сеї ж но­чi дар­ма
Її кли­чу, - не­ма!
Я стою у жур­бi са­мот­ная.
I шу­каю вго­рi
Я тiєї зо­рi:
"Ох, зiй­ди, моя зiр­ко ла­гiд­на!"
Але зо­рi ме­нi
Шлють про­мiн­ня сум­нi:
"Не шу­кай її, дiв­чи­но бiд­на!"

***

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi...

Моя лю­ба зо­ря ро­нить в сер­це ме­нi,
Наче сльози, про­мiн­ня трем­тя­че,
Рвуть сер­денько моє тi про­мiн­ня страш­нi…
Ох, чо­го моя зi­ронька пла­че!

***

 Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi...

Я сьогод­нi в ту­зi, в го­рi,
Мов у тяж­кiм снi, -
Отруїли яс­нi зо­рi
Серденько ме­нi.

***

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний...

В не­бi мi­сяць зi­хо­дить смут­ний,
Помiж хма­ра­ми вид свiй хо­ває,
Його про­мiнь чер­во­ний, сум­ний
Поза хма­ра­ми свi­тить-па­лає.
Мов по­же­жа на не­бi го­рить,
Землю ж тем­нiї тi­нi вкри­ва­ють,
Ледве про­мiнь прор­веться на мить,
Знову хма­ри, мов дим, зас­ти­ла­ють.
Крiзь тем­но­ту са­мот­но зо­рить
Одинокая зiр­ка яс­ная,
Її про­мiнь так гор­до го­рить,
Не страш­на їй тем­но­та нiч­ная!
Гордий про­мiнь в тiєї зо­рi,
Та в нiм ту­га па­лає ог­нис­та,
I сiяє та зiр­ка вго­рi,
Мов ве­ли­ка сльоза про­ме­нис­та.
Чи над людьми та зiр­ка сум­на
Променистими слiзьми ри­дає?
Чи то­го, що са­мот­на во­на
По без­мiр­нiм прос­то­рi блу­кає?..

КОНВАЛIЯ

Росла в гаю кон­ва­лiя
Пiд ду­бом ви­со­ким,
Захищалась вiд не­го­ди
Пiд вiт­тям ши­ро­ким.
Та не­дов­го нав­тi­ша­лась
Конвалiя бi­ла, -
I їй ру­ка чо­ло­вi­ча
Вiку вко­ро­ти­ла.
Ой по­нес­ли кон­ва­лiю
У ви­со­ку за­лу,
Понесла її з со­бою
Панночка до ба­лу.
Ой на ба­лi ве­се­лая
Музиченька грає,
Конвалiї та му­зи­ка
Бiдне сер­це крає.
То ж пан­ноч­ка в ве­се­ло­му
Вальсi зак­ру­ти­лась,
А в кон­ва­лiї го­лов­ка
Пов'яла, схи­ли­лась.
Промовила кон­ва­лiя:
"Прощай, гаю ми­лий!
I ти, ду­бе мiй ви­со­кий,
Друже мiй єди­ний!"
Та й за­мовк­ла. Бай­ду­жою
Панночка ру­кою
Тую квi­точ­ку зiв'ялу
Кинула до­до­лу.
Може, й то­бi, моя па­яно.
Колись до­ве­деться
Згадать тую кон­ва­лiю,
Як щас­тя ми­неться.
Недовго й ти, моя пан­но,
Будеш утi­ша­тись
Та по ба­лах у ве­се­лих
Таночках зви­ва­тись.
Може, ко­лись оцей ми­лий,
Що так лю­бить ду­же,
Тебе, квi­точ­ку зiв'ялу,
Залишить бай­ду­же!..
вернуться

6

(6) - Наз­ва стро­фи на сiм ряд­кiв (iтал.)

Продолжая использовать сайт, вы соглашаетесь на сбор файлов cookie

Ок Подробнее