На крилах пісень, стр. 10

VI

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!

Далi, да­лi вiд душ­но­го мiс­та!
Серце праг­не бу­ять на прос­то­рi!
Бачу зда­ле­ка - хви­ля iск­рис­та
Грає вiльно по синьому мо­рi.
Тож сповнилось мені те бажання -
Подались ми на море хутенько,
І по хвилях морських погуляння
Почали ми в неділю раненько.
А у тую не­дi­леньку ра­но
Синє мо­ре чу­до­во так грає,
Його со­неч­ко пес­тить ко­ха­но,
Красним-ясним про­мiн­ням вi­тає.
Що бi­лiє отам на роз­дол­лi?
Чи хма­ри­ноч­ка лег­кая, бi­ла
Геть по не­бi гу­ляє по во­лi?
Чи на чов­нi то бi­лi вiт­ри­ла?
В мо­рi хви­ля за хви­лею ри­не,
Море на­че здiй­мається вго­ру,
А скле­пiн­ня не­бес­неє синє
Край свiй яс­ний ку­пає у мо­рю.
Свiтло там прос­тяг­ло­ся вiд схо­ду, -
Очi ва­бить стя­га та iск­рис­та;
Корабель наш роз­рi­зує во­ду -
I до­ро­га бла­кит­но-пер­лис­та
Зостається ши­ро­ка за на­ми,
Геть да­ле­ко роз­ко­чує хви­лi,
Що сер­ди­то тря­суть гре­бе­ня­ми,
Наче гри­ва­ми коні тi бi­лi.
А зда­ле­ка, отам на за­хо­дi,
Срiбнокудрiї хви­лi ки­ва­ють, -
Нереїди при со­няч­нiм схо­дi
Промiнь ран­нiй та­ноч­ком стрi­ва­ють...
I тан­цю­ють хи­мер­но та лег­ко, -
Ось бли­зенько вже вид­но ту зграю,
Аж iз­нов од­ко­ти­лась да­ле­ко,
Геть бi­лiє в ту­ман­но­му краю…
Море, мо­ре! Без краю прос­то­ре,
Руху пов­не i ра­зом спо­кою!
Забуваю i щас­тя, i го­ре -
Все на­зем­не, - з'єдна­тись з то­бою
Я жа­даю на час, на го­ди­ну,
Щоб не ба­чить нi­чо­го на свi­тi,
Тiльки ба­чить осяй­ну до­ли­ну
I гу­би­тись в про­зо­рiй бла­ки­тi!..

VII

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло

Ой ви­со­ко сон­це в яс­нiм не­бi ста­ло,
Гаряче про­мiн­ня та й по­роз­си­па­ло,
По хви­лях бла­кит­них пли­ве чо­вен пруд­ко.
От i бе­рег вид­ко! при­бу­ли ми хут­ко.
Ой вже со­неч­ко яс­неє та ста­ло на ме­жi,
Освiтило акер­манськi ту­рецькiї ве­жi.
Ходім же турецький замок оглядати
Щоб нашу і славу, і лихо згадати, -
Згадать давню славу, козацькую волю,
І тяжку недолю, турецьку неволю.
Тут колись гуляла доля і воля кривава;
Тяжко-важко діставалась та сумная слава!
Сi круг­лiї ве­жi й ви­со­кiї му­ри -
Страшнi та су­во­рi, не­пев­нi, по­ну­рi,
I скрiзь у тих му­рах стрiльни­цi-бiй­ни­цi,
При ве­жах тих сум­нi "тем­нiї тем­ни­цi".
В сих тем­ни­цях ко­лись на­шi та прий­ма­ли го­ре,
Слали дум­ки кри­ла­тiї че­рез синє мо­ре…
У тем­них тем­ни­цях не­ма нi вi­кон­ця,
Не вид­ко з них свiт­ла нi яс­но­го сон­ця!
А свiт та­кий крас­ний, хо­ро­ший, роз­кiш­ний!
Пiд яс­ним про­мiн­ням ли­ман та­кий пиш­ний.
Його хви­ля край бе­ре­га яс­но так си­нiє,
А де­да­лi лед­ве-лед­ве, мов ту­ман, ле­лiє…
Глянуть на ли­ман той, - втi­шається око!
Колись йо­го хви­лi вкри­ва­лись ши­ро­ко
Тими бай­да­ка­ми, лег­ки­ми чай­ка­ми,
Що пли­ли на сей бiк та за ко­за­ка­ми:
Швидко рiд­них виз­во­ля­ти ко­за­ки ле­тi­ли…
За му­ра­ми ви­со­ки­ми во­ро­ги трем­тi­ли…
Славо, на­ша згу­бо! сла­во, на­ша ма­ти!
Тяжко за­жу­ри­тись, як те­бе зга­да­ти!
Кров'ю об­ки­пi­ла вся на­ша дав­ни­на!
Кров'ю за­то­пи­ла до­лю Ук­раїна.
Ой ли­ма­не-ли­ма­ноч­ку, хви­ле ка­ла­мут­на!
Де по­дi­лась на­ша во­ля, сла­ва на­ша смут­на?
Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,
Побивалось тяжко, шукаючи долі,
Чи на те лилися кривавії ріки,
Щоб усе пропало й забулось навіки?
Та коли судилось марне лицарям загинуть,
То невже про них і гадку нащадки закинуть?..
Все ми­на!.. Вiд сла­ви давньої дав­ни­ни
Лиш зос­та­лись ве­жi та нi­мiї стi­ни!
Де хо­ди­ли лю­тi тур­ки-яни­ча­ри,
Там па­суться мир­нi ове­чок ота­ри…
Де по­ляг­ла ко­зацькая го­ло­ва дум­ли­ва,
Вирiс там бу­дяк ко­лю­чий та глу­ха кро­пи­ва.
Виросла там квiт­ка у тем­ни­цi, в ямi,
Ми її зiр­ва­ли, - не­хай бу­де з на­ми!
Квiтка тая, мо­же, ви­рос­ла з яко­го
Козацького сер­ця, щи­ро­го, пал­ко­го?..
Чи га­дав той ко­за­ченько, йду­чи на чу­жи­ну,
Що вер­неться з йо­го сер­ця квiт­ка на Вкраїну?..
Сумно тут усю­ди, так пус­то, так глу­хо,
У цi­ло­му зам­ку не­має нi ду­ха,
Коло бра­ми тiльки мi­на­рет то­ненький,
Там ку­рiнь при­ла­див вiв­чар мо­ло­денький.
Та в ку­ре­нi-мi­на­ре­тi вiв­ча­ря не­має -
Он вiн з ве­жi ви­со­кої на дiл пог­ля­дає.
З ви­со­кої ве­жi вiв­ча­ри­ку вид­ко,
Як ко­тяться хви­лi ли­ма­но­вi швид­ко,
А да­лi зни­ка­ють у синьому мо­рi…
Вiвчарика пог­ляд блу­кає в прос­то­рi.
Має вiн прос­тор ши­ро­кий для ду­мок та га­док,
Що то вiн те­пер га­дає, ли­царський на­ща­док?..

Продолжая использовать сайт, вы соглашаетесь на сбор файлов cookie

Ок Подробнее