Оповідання, стр. 8

Густий ліс дубовий надав їй барву своєрідну. Плила зовсім зеленою водою, і лиш там, де припирала лівим берегом до гладкої рівнини, блистіла здалека сивавим сріблом.

По ній пишались водні рожі, а ще більше їх широке зелене листя.

Рівнина, що припирала до лівого берега,- се широ­кий степ. Степ український. По нім грала розпаношена безконечна туга і одностайний сум.

Звідки походив?

Не знав. Вже здавна був. Йому тут широко, і він роз­пустив далеко свої сумні крила і грав по пустім морю тім, мов цар...

Незамітно плила ріка вперед. Лиш як вітер здіймався й шалів по степу, її гладка поверхня морщилася з болю.

- Чого терпиш?.. - питав тихим шелестом дубовий ліс зелений.

- Дражнить мене, а розіллятись не можу,- відшептувала болісно.

- Виступи з себе, розіграйся та залий цілий степ широкий, щоб знав, що і в тобі сила! - радив великан.

- Замало мене, щоб залляла цілий степ широкий,- відмовила сумно.- Зробились би з мене хіба краплі ро­си на нім, та окрасили його, мов кришталями. Волю так.

- Так? Стіснена в оцей жолоб та вічно стережена ка­менистим берегом?

...По гладкій поверхні промайнув у ясній, місячній ночі усміх її...

- Я глибока. Безмежно глибока. Оскільки вужча,остільки глибша. Оце широке пишне листя, що плаває тут і там по мені, що незамітною стеблиною здіймається з мойого замуленого дна до ясного світла, - воно тобі скаже, яка я глибока. Се моя сила і моє багатство...

Задумався ліс дубовий.

Говорила про багатство, а майже незамітна в тім широкім степу, і усміхалась.

Він був її вічною окрасою. Німої пристарої поезії. Магічними місячними ночами снувались русалки по його березі. В глибині його темній, безшелесній співали полохливі соловейки... а десь-не-десь вганявся з-поміж гущавин дерев сильний дуб-великан угору і глядів понад усіх далеко в сірий степ пустий... Далеко до сходу сонця?

Недалеко.

Але ще ніч пишалася.

А ночі тій відповідав широкий сум на степу й далеко розстелена туга...

За чим?

Що звізди в нім не пробивались. Що весь блиск ба­гатства, що пишався та тремтів вічним сріблом он там на небесах, весь рай, розцвілий на голубім небі, не схи­лявся до нього і ані раз не відбивався в його могутнім далекім просторі.

А під берегом лісу, в темрявім затишку, де ріка була найвужчою й найглибшою, де сунулась темно-лиску­чою поверхнею своєю незамітною вперед,- там грало світлом небесним.

Там звізди пробивались...

Чернівці, 27 липня 1900

В ДОЛАХ

Присвята В-у і О-у

Стоїть ліс. З дерев: берези, трепети, черемхи, дубини і т. ін.

Восени опадає листя, жовкне і шелестить. Грає з світ­лі різними барвами, іноді місцями жаріє проти сонця, мов само полум'я.

Між ними одна сосна, все зеленіє.

- Чого зеленієш? - накинулися дерева одного разу на неї.- Ми всі осінню жовкнем і скидаємо листя, а ти одна хочеш відзначатись в лісі?

- Я сосна,- відповіла вона поважно.

- Що се сосна? Або ж ти не деревина, як ми? Не ростеш в землі? Коріння твоє деінде, як в землі? Як се!

- Я сосна,- відповідає вона знов поважно.

- Відколи живем, скидаємо рік-річно листя, не змі­няємо свойого звичаю, а ти одна бавишся зеленню. Сміх і наруга! Акторка!

Пішов лісом сміх.

Коли пізньою осінню почали сніжини літати і на їх гіллі білим пушком укладатися, а сосна все задержала свою одіж, піднявся гвалт.

- Ще не скидаєш твої голки. Вже час би! Ми вже давно про зелень забули...

- Я сосна,- знов відповіла деревина.

Тоді вони загуділи:

- Проч з тобою! ти не деревина, ти зайда. Твоє право неприродне, неможливо, щоб о тій порі справед­лива деревина ще зеленіла!

Сосна схилила поважно свої віти до землі. Росла тут давно та зелень усе задержувала. Голочки її стали гострі і неприязні проти неуважних дотиків, а верши­ною здіймалася до небес. Самітною почувала себе в лі­сі. А що була ростом найвища, орел спинявся на її вер­шині, прилітав і відлітав. І добре було в її густій зеле­ні. З її корони глядів на цілий ліс.

Гордий і різкий птах був, що низин не любив, а від­носин з пташнею, що цвірінькала по дубинах і трепетах, уникав. Сказано - цар птахів.

Добачила його раз стара черемха на вершині.

- А он на вершині зайди загніздився орел! - за­кричала.- Чи не сором се для нас, не зневага? Схаме­ніться! А он скільки прекрасних молодих дерев у лісі: берези, трепети, черемхи, бучини, вільшина. Ні, він на зайді загніздився! Чи чули? Яка там з неї деревина? Давай зганяти з неї орла. Царя-птаха украла нам!

- Украла, украла! - понеслося лісом.

- Я сосна,- обізвалася деревина.

- Що сосна? І що з того? Які в тебе заслуги? Який з тебе на будівлю матеріал? Від сьогодні до завтра? Ціла твоя заслуга, що вгору пнешся. Гей, товариство, схаме­ніться, вона орла нам украла!

- Украла, украла!

- Я власне для орлів,- сказала сосна.

Новий гвалт.

- Для орлів? А то що? В нас нема вже на чім загніз­дитись? В нас нема трепет? В нас нема грабин? Нема бу­чин?

Ще раз пояснила деревина, що вона сосна.

Стрілець ішов лісом. До нього звернулися з скаргою.

- Проступки?

- Отак. Он та, що вгору пнеться...

Другий голос:

- Орла, царя-птаха, нам украла.

- Орла украла?

- Украла, украла!

- Де він?

- А он. На вершині зайди.

В стрільця зброя. Він пан і над царем-орлом.

- Вбити?

- Ні, шкода. Може, дасться освоїти.

- Освоїти, освоїти!

- А де йому зажити?

Знов гвалт.

- А он же трепети в нас! А он берізка молода. А он черемха пишна і замашиста. А мені що бракує? Об'ємиста і груба, на сто років матеріал.

- Добре. Треба зігнати орла з вершини.

Гукнув вистріл лісом. Задрижала корона деревини. Орел ні крилом не кивнув.

Розлютився стрілець. Давай підпалити сосну, щоб не вертав до неї більше.

Підпалив деревину...

Гей, який огонь спалахнув із неї! Як загорілася сосна! Мов у мученицю перекинулася за короткий час. По­лум’я колихалося хоругвами між її широкими вітами, а золоті іскри розприскувались луком над цілою верши­ною. Дим садив розпучливим розгоном під небеса, та рятунок нізвідки не наспівав. Кипуча живиця спли­вала, як сльози, вдолину, і горіла сосна, мов пречиста жертва. Згоріла аж до пня.

Спокійно стало в лісі. Спокійно і буденно. Не чути широкого шуму сосни.

Вже не буде більше зимою зеленіти, не буде вже біль­ше і орлів голубити.

А орел, цар птахів?

Відлетів, збивши люто крильми, не повертає більше. Загніздився на високій скелі, несила освоїти його. Іс­крить очима до наближаючихся з низин і береже свою самітність...

Гордий і неприступний, не зміняється він ніколи. Все проче забув. Трепети, черемхи, бучину і дубину. Лиш одно не вгасає в його вірній душі - се образ пишної жертви, що в долах упала, і погорда до низин.

Чернівці, 4 липня 1907

ЗА ГОТАР

Нарис із сільського життя

Зима.

Старенький панотець села Д. повільним, утомленим кроком і з натугою прямував сільською дорогою під ліс. Дорога трудна: снігом завіяна. Він останніми днями падав і падав, неначе сипаний невидимою рукою, і наріс високою білою верствою. Куди не глянути - царство його. За дрібними сільськими хатами знімались білі могили, наметені вітром, і ночами блистіли проти місяця холодним кришталевим блиском.

Мороз тиснув і пік, і хіба що хто мусив - виходив із хати.

А старенький панотець мусив.

Двоє газдів, один молодий, а другий старий, вступили до його хати і поставили питання: «Що з чужим робити, що не знати звідки навіявся, убогий подорожній якийсь, і лежить напівмертвий на лісовій дорозі недалеко хати чорної Магдалени?.. Слабість збила його з ніг, бо видко, що розболілий, повалився серед пустої дороги, якраз за селом, під лісом».