Нариси, стр. 2
Здається, щось чигає за їх плечима.
Не бачать його, а відчувають.
У воздусі - холодними, напричуд ясними зоряними ночами - і днями, закутаними сивою імлою, лиш рідко коли просвіченими сонцем без тепла - а там і довгими сумерками надвечір'я.
Іменно довгими сумерками воно наближається.
Всього крок - і стане.
Блиск денного сонця його все ще здержує. І знов крок. Ще вода має розцвістися. Має стати прозора і чиста, якою не буває ніколи ні весною, ні літом, а лиш пізньою осінню. Ще й павутинка срібна не пірвалася дрижучою ниткою між гіллям в лісі. Ще день. і ще день, і аж відтак воно опиниться справді посеред всього.
Вітер здійметься остро пекучою струєю, розірве свавільно посліднє зісохле, безбарвне вже листя, стане мести зневажливо землю, а небо закутається в сірий смуток.
Прибране в білу одіж, з груддю, переповненою зимним віддихом, з срібною косою на плечах. Так зближається воно.
Прилітає далеким запустілим полем.
Гуляє і стає.
Скликає чорне вороння і радить.
Де б і не процвітало опізнене зілля, нехай би навіть і чудотворне, що лиш раз в житті розцвітає, нехай би навіть і опівночі, не спостережене нічиїм оком,- воно опиниться і над ним і скошує.
Дзень. Дзень.
Тому до послідньої краплини видобуває деревина силу з землі і перебирається в барви. З розкоші і жалю неначе горить і в листя виливає останню кров свою.
Вилляло, і пишається, і дразнить барвами окруження, і перешіптується потайним шелестом, непокоячи ним себе і других, а меланхолія всього окінченого укладається чимраз глибше на все, куди б і не глянути.
Меланхолія і ще щось.
За сонцем то все?
Ні. Не за сонцем.
Воно хоть звисока і здалека, а все усміхається однаковим своїм усміхом. Це меланхолія і жах перед тим, що настане. Холодним, закаменілим і мовчазним.
Перед бездушною тишиною, котрої і золота мушка не проб'є ніколи перед закінченням.
Тому грає і дрижить напівпомертвіле листя осінню
Бореться, і усміхається, і опирається тому із всієї сили. Обливається кров'ю і за себе, і за других і до останку надіється.
Надія це послідня, що їх покидає.
Так з дня на день.
Поки не стануть падати лагідним летом білі сніжини - не закриється ліс і все в білу мрію.
Тоді вже примкнуть очі - піддаються.
З далекого запустілого поля біжать враз з білими хмарами снігу змішані з острим вітром звуки страшної коси.
Дзень. Дзень.
Чернівці, 1900 р.
СЛІПЕЦЬ
Я осліп.
Через що якраз - не варто й казати. Все-таки найстрашніше те, що я осліп.
А зо мною разом у больниці сидів і другий такий темний, як я. Нам було добре, як нас разом лишали.
- Бачиш хоч дрібочку сонця? - питав я іноді нещасного товариша свого.
- Ні, - каже він.
- А ти?
- І я ні.
По тому наставало мовчання. Наші душі піднімалися в нас і потопали одна в другу обопільно.
І чому ж було нам у нашім горі вдвох добре?
По тому мого товариша випустили на волю. Він побачив одного дня сонце, і його випустили. Його забрали люди хутко між себе, а мене пустили тому, бо порішили, що мені вже ніяк сонце не оглядати; і дали - товариші мої дали мені костур на дальше життя.
І я ходжу по світі.
То є, я лиш хотів сказати, що рушаюся з місця на місце. І хоч мені відомо, що я вже ніколи більше сонця в житті не побачу, я силуюся все-таки його бачити.
Я отвираю очі так широко… так широко, товариші мої дорогі, в надії, що хоч мрію… що хоч крапельку… що хоч… хоч ет! що хоч миготіння проміннячка святого сонця побачу - і ні.
Не бачу.
Коли йду з місця на місце, я чомусь руки вперед себе простягаю, розкарячую пальці, піднімаю голову… здається мені, ось-ось сонце вловлю. Хоч я знаю, що сонце не дасться вловити, бо ж воно сонце! Гадаю - ось-ось сонця діткнуся, а раптом дотикаюся милостині.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула.
Я затуляю очі, бо в них сльоза виринула - добра, вдячна, покірна за милостиню.
Сама виринула. Я її не посилав. У мене душа вже темна, хоч широко отворена, як от очі мої… Я напружую свій слух, здається мені… щось сонячного проб’ється для мене в руху окружаючого життя. Я опускаю безпомічно голову на грудь, понуряючи у душу свою, щоби слухом сонця і світла схопити, хоч я знаю, що ще ніякий сліпець світла душею не спіймав, то й я його не спійму!
Сонце…
Тепер я тебе кличу. Думай собі, що се не голос людський, а голос сліпця тебе кличе. Не чутно… так якось без усякої просьби… так собі якось… бо і як мені просьбу вкладати в слова, як «Сонечко ти моє боже, святе!» - а потому додать: «Я осліп…» Воно світить усім.
Деревині, людям. А он десь там і калюжа буде, і воно й на неї блисне. Але се давній звичай сонця - сліпим воно ніколи не світить.
Потім я потопаю в глибінь своєї душі.
Вона настільки глибока, як тепер темна. Настільки сумна, як очі мої. А я розкриваю очі свої перед вами, товариші мої. І ви мене видите - а от я вас не виджу! Вже я вас не виджу, і доки життя і віку мого, я вас більше видіти не буду. І добре мені з тим, товариші мої, що я вас - слухайте - ніколи, ніколи в житті видіти не буду…
Сонцю лиш мої очі нездатні, але ви, товариші мої - ви ані душі моїй, ані очам моїм правдою ніколи не світили.
11 марта 1902.
СЛОВО ЗВОРУШЕНОГО СЕРЦЯ
Сьогодні моє свято. Найбільше в моєму житті. 55 років скромної праці на літературному полі. 55-річний ювілей. В голові - сила думок. В серці - невимовні почуття. Багато прожито за сімдесят сім років нелегкого життя. Багато перетерпіла за п'ятдесят п'ять літ на невторованому шляху письменника. Цензура. Заборони. Скільки палких думок лишилось в тайні, не могли до людей дійти. Але і книжки виходили не на широку дорогу: вузькими й тернистими стежками пробивались вони до людей, до читачів своїх, їх перепиняли, їм перетинали шлях, з рук людини виривали.
Тільки тепер осяяв їх ласкавий промінь. Тільки тепер нам милі світлі дні. Дивлюся на все довкола - і скільки справдилось моїх мрій! Омріяна людина щастя відшукала. Для жінки-страдниці, за чиє горе моє серце скипало кров'ю, відкрився світ, розвіялась пітьма. Земля, полита потом, зазеленіла рясно, на ній буяють найпринадніші квіти: освіта, вільна праця, культура для люду, що стільки літ страждав. І книжка - найдорожчим подарунком стала дитині, що матір з роботи жде, тій дівчині, що у прислузі коротала молоді роки, навіть дідові, щоось лише прозрів.
Дорога світла усім людям стала, а ще ясніше вона простелилась для тих, хто творить, пише людям книги. Яка радість, щастя, що мій ювілей святкує цілий край великий, що хвилювання моїх дум і серця до всіх людей Країни Рад дійшли.
Хвилюючись, кажу я щире слово це: мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі.
Ольга Кобилянська
м. Чернівці, 25 листопада 1940 р.
СНИТЬСЯ
(Пристань з мущинами, від яких несуться голоси нерівними хвилями, то вище, то нижче.)
Ми ще не в дорозі до повороту; ще не скінчили. Ми ще йдемо. Вгору, а там і вдолину. Не чуєте? Одні вдираються муравлями на скали, сторожать, сіють гарматними ядрами; а долинами копошаться враз з кіньми, з розірваною землею другі. Інші знов клубляться кривавою масою і не підоймаються більше. Ще інші позаховувалися бурсуками в нори, між лісною деревиною, що усипляє їх в голоді й холоді своїм довічним шумом, стрясаючи на них святочну одіж, білий іней, а з тим надихує і вічний сон, доки не подеревіють на раннім або північнім морозі, стоячи на чатах. Тут під побілілою від інею смеречиною, там невеликою громадкою, волочучися крізь снігову імлу насилу, щоб обопільно з ворогом стрінутися і поглянути на себе дикими, ненависними поглядами, а відтак. Але нащо вам це все знати?