Оповідання, стр. 18

Марія, об­ли­ва­ючись слізьми, оповіда­ла йо­му про свій со­ром несвітський, про те, як во­на з ди­ти­ною ма­лою, бо­ячись вер­ну­тись до­до­му, ти­ня­ла­ся по най­мах, тяж­ко біду­ючи, як, урешті, вмер­ла їй ди­ти­на, як якась пані за­вез­ла її до Рені, де во­на ста­ла за най­мич­ку в гре­ка, що дер­жить шинк… А Сви­рид слу­хав, мов­чаз­ний, не об­зи­ва­ючись і сло­вом, не оповіда­ючи ні про свої му­ки, які во­на зав­да­ла йо­му, ні про дум­ку помс­ти­тись на ній за зра­ду.

- Прости ме­не, Сви­ри­де! - скінчи­ла бла­ган­ням Марія.

- Най тобі Бог прос­тить… Слу­хай, що ска­жу… Не маю я волів кру­то­ро­гих, не­ма в ме­не й червінців у че­ресі… Є в ме­не самі йно ру­ки оці жи­лаві та ро­бо­тящі, що не зля­ка­ються жод­ної праці… Го­ду­вавсь я з них досі, ви­го­дую й ро­ди­ну… Як я тобі не гид­кий, Маріє, не об­рид­лий, то будь мені дру­жи­ною та по­манд­руємо на Мол­да­ву, щоб ніщо не при­га­ду­ва­ло нам ли­ха на­шо­го…

Марія хотіла ки­ну­тись йо­му на шию, але не посміла і тільки відповіла рев­ним го­ло­сом:

- Спасибі тобі…

А дру­гої дни­ни ра­но-вранці, ко­ли ще «дідич місько­го ринш­то­ку» со­лод­ко спав десь на ву­лиці, за­гор­нув­шись не­бом, Сви­рид та Марія ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Во­ни по­да­лись на Джурд­жу­леш­ти, аж під Сло­бод­зею, де, як ка­жуть, лег­ше пе­ре­хо­пи­тись че­рез вузький Прут, лег­ше об­ми­ну­ти кор­дон­ну вар­ту… З плавнів зняв­ся білий ту­ман, си­ви­ми хма­ра­ми по­ко­тив­ся по ти­хо­му Ду­наю, зак­ри­ва­ючи бла­китні го­ри, зас­ту­па­ючи світло сон­ця… Мря­ка ця віщу­ва­ла, од­нак, чу­до­ву дни­ну… Так і в серці по­до­рожніх зоріла надія на щас­ну до­лю, що розвіє ко­лись й самі згад­ки сум­но­го ми­ну­ло­го…

20 лютого 1893, Вінниця

ПОСОЛ ВІД ЧОРНОГО ЦАРЯ

Спека врешті зне­си­ли­лась. Сон­це ще не зовсім схо­ва­лось за обрій, не­мов - за­че­пи­лось за го­ру, а ніч уже об­ля­га­лась по вог­ких та хо­лод­них до­ли­нах й чи­га­ла звідти на мент, ко­ли мож­на бу­де об­ня­ти го­ри, опо­ви­ти ши­рокі бес­са­рабські ла­ни ку­ку­руд­зи.

Дзвоник земської пош­ти, якою я їхав, дзе­ленькав мо­но­тон­но - по до­ли­нах глу­хо, по го­рах гучніше - і ра­зом із кар­кан­ням во­рон роз­но­сив сум по су­теніючім прос­торі.

Коні, важ­ко сту­па­ючи, зла­зи­ли на го­ру; в да­ле­ко­му зак­руті до­ли­ни чорніли ку­пою сад­ки і ви­ног­рад­ни­ки. Пош­тар пу­жал­ном по­ка­зав мені на ту чор­ну пля­му як на оз­на­ку близькості людських осель і оз­най­мив, що не­за­ба­ром проїде­мо че­рез рус­нацьке се­ло. [28] Але я не ду­же йняв віри то­му «не­за­ба­ром», зна­ючи з то­пог­рафічно­го бо­ку се­ред­ню Бес­са­рабію, де пас­ма гір, чер­гу­ючись із до­ли­на­ми, за­та­ю­ють да­лечінь. Зда­ва­ло­ся, що зем­ля тут у хви­ли­ну гніву на­мор­щи­ла свою ко­ру, як ди­кий звір шку­ру, та й так і за­хо­ло­ла. Щоб доїха­ти до яко­го близько­го на око пунк­ту, тре­ба бу­ло без кінця спус­ка­ти­ся в до­ли­ну, здійма­ти­ся на го­ру, не­мов плис­ти з хвилі на хви­лю по роз­бур­ха­но­му мо­рю.

Отож ми проїха­ли доб­рих п’ять верс­тов, по­ки по­ба­чи­ли врешті се­ло, що привіта­ло нас се­ред тем­ря­ви ося­яни­ми вікна­ми та гав­кот­нею со­бак.

Я поп­ро­хав пош­та­ря їха­ти сту­пою. Мені приємно бу­ло, був­ши на чу­жині, опи­ни­тись враз не­мов у за­кут­ку Вкраїни, се­ред че­пур­них хат, гус­тих садків, рідної гутірки; мені не хотіло­ся швид­ко роз­лу­ча­ти­ся з тим, що війну­ло прос­то в ду­шу якимсь близьким, рідним теп­лом…

Проїздячи повз крам­нич­ку, я зга­дав, що не маю чим за­па­ли­ти ци­гар­ки, і зліз ку­пи­ти сірничків.

В крам­ниці бу­ло пов­но лю­ду; ви­сокі й кре­мезні рус­на­ки го­моніли пруд­ко, з особ­ли­вим ак­цен­том, так що нез­вик­ле ву­хо не мог­ло зра­зу вхо­пи­ти суть роз­мо­ви. Кра­мар на­хи­лив го­ло­ву над ка­сою і чо­гось там шу­кав, так що пе­ре­до мною бу­ла лиш ко­пи­ця чор­но­го во­лос­ся. Але ко­ли він підняв го­ло­ву, я, не віря­чи влас­ним очам, зі зди­ву­ван­ням скрик­нув:

- Солонина!.. Ви що тут ро­би­те?

- А, це ви!.. Кра­ма­рюю… це моя крам­ни­ця… По­сидьте тут, з лас­ки своєї, хви­лин­ку, я за­раз вий­ду до вас…

І, відчи­нив­ши двері до ванькир­чи­ка, він клик­нув:

- Федьку!..

Федько, хло­пець років шістнад­ця­ти, вий­шов із ванькир­чи­ка і став за ка­су, а Со­ло­ни­на, зак­ли­кав­ши рус­наків, що, оче­ви­дяч­ки, че­ка­ли на нього, по­дав­ся з ни­ми до ванькир­чи­ка й при­чи­нив за со­бою двері.

Я нічо­го не ро­зумів. Мені не місти­ло­ся в го­лові, щоб той Со­ло­ни­на, яко­го я досі звик ба­чи­ти в то­ва­ристві провінціальної «зо­ло­тої мо­лоді», пиш­но­го своєю без­до­ган­но мод­ною оде­жею, ко­ректністю та арис­ток­ра­тич­ни­ми звич­ка­ми, цей уря­до­вець із блис­ку­чою пришлістю та впли­во­ви­ми ро­дин­ни­ми зв’язка­ми, - опи­нив­ся рап­том на селі в ролі сільсько­го кра­ма­ря!.. Я при­га­дав собі, що стрічав­ся з ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе, як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

- Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

- Знаєте що? - зап­ро­по­ну­вав він. - Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

Я зго­див­ся.

Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

- Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…