Прозові твори, стр. 8

Вийшов над Черемош, сів собі на березі, - сиджу та й думаю. Аж тут - плюсь! - човен з того боку плавле. Я сховався за вербою.

Приплив. Бачу, се парубок - хороший, молоденький, як мальований!

Прибив човенце до берега, а сам у сад, неначе метелик, перелетів. А вона до його вже й рученятка простягла - дожидала.

Місяць світить, а я слухаю.

VIII

- Не плач, душко, моє серденько! - став він голубити. - Я думаю, що ти мені рада, а ти в одно плачеш, кілько я прийду... Скажи, може, вже не приходити? Може, собі кращого найшла? Я - бідний...

- Василю, Василю! - та й зомліла сердешна дівчина.

- А чого ж бо ти плачеш, моя рибочко? - питає легінь та й заплакав і собі.

- Відай, нам не судилось вкупі жити, - промовила дівчина не за малу хвильку. - Джімер хоче свати слати, а батько оддасть, я знаю: він - багач!

- А ти гадаєш іти за його? - спитав легінь.

- Я втоплюсь,- каже дівчина.

- Того не роби, рибочко, а корись твоєму батькові. Він розумний та за його головою будеш щаслива.

- А ти, мій друже?

- Я вернусь у військо - мені все одно... Без тебе мені світ увезде однакий: увезде чорний, як туман.

- Боже, боже! - заплакала дівчина.- Чому ми такі нещасливі?

- Ба я,- каже легінь.

«Обоє» - думаю я собі.

Як стали зорі погасати, вони розійшлись.

IX

Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір’я. Моя панночка побіліла як стіна. Старий дивиться та вуса гладить.

- А від кого? - гукнув газда на старости, що аж стіни дзенькнули.

Вони, сердешні, тільки трясуться та кланяються:

- Від Андрія Джімеря до вашої милості, коли би ласка.

- Скажіть Джімерові, що нехай свого сина оддасть у больницю, а не чужим дітям світ ним путати. На тім світі хто зна, як буде, а сей треба шанувати!

- Спасибі і за се,- кажуть старости та й забрались потихоньки з хати, бо з моїм газдою не добре переливатись. А панночка як стояла, так старому в ноги:

- Спасибі вам, батечку, що мене не втопили!

- Да й так тобі не сидіти дівкою,- каже старий.- Я вже яв ослабати та рад би зятя в хату, щоб на мене легше та щоб за життя видіти, як моє добро уживатиметься. Ти знаєш, дочко,- я багатир: можеш собі вибрати і пана, і попа,- кого хочеш.

- Не хочу я, батечку, ні пана, ні попа.

- А кого ж? - запитав старий грізно.

Дівчина почервоніла - мовчить, тільки труситься.

- Не мни багато ханьки, а скажи, що хочеш Василя Зарічука, та й годі! Ти думаєш, дурна, що я нічого не знаю? Що я не чув, як ви щоночі охали та слинились у саду?.. Що за розумні голови обібрались мені - старого опришка мудрувать!.. Іване (до мене отсе)! Рушай на той бік: Василь Зарічук нехай мені в сей час до мене ставиться. А вай! твоєму світу, як йому півсловечком писнеш, що тут говорилось! Розумієш?

- Розумію, татку!

- Махай же!

X

Приводжу я Василя. Він, сердешний, смутний, неспокійний. Тільки на двері - а старий як не гримне:

- Хто сеї ночі говорив з моєю дочкою у саду?

Мовчить.

Господи, як ухопить старий свою нагайку дротяну, як стане мого пана Василя періщити та періщити!

- А не ходи,- каже,- ночами та закутками, як той злодій, але йди в хату, коли хочеш дівку взяти!

- Даруйте життя! - верещить Василь на увесь світ.- Вже більше не буду, їй-богу, не буду! Гвалту! Гину!.. Умираю!.. Вайльо!..

- А сякий-такий сину! Знай, як старого опришка мудрувать!.. Тепер же рушай собі домів, а завтра рано приходи з старостами. Чуєш?

- Чую, - каже Василь і сам не знає, як йому діється: тут дротяна нагайка, а тут каже свати слати.

Я тільки стою та сміюся. Аж старий ні з сего, ні з того, та до мене:

- А ти, паничу, де сеї ночі ночував?

- У саду, а де ж би!

- Та не чув, як отсі двоє нявкали цілу ніч під вишнею?

- Чому ж би не чув? Чув!

- А мені не треба було нічого казати? Так ти мені служиш!?

Господи, як стане й мене цідити тою анахтемською нагайкою! Був би душу вигнав, якби не панночка та не Василь.

- А болить? - питає мене старий по годі.

- Болить! - кажу.

- А дуже?

- Дуже!

- А як ти других бив, то не боліло?

- Не буду вже! - кажу.

- Тепер же збирайся та рушай собі домів. А татові та нені скажи, щоб за чотири неділі приходили до мене на весілля. Розумієш?

- Розумію.

- А ти будеш Василеві за дружбу! Розумієш?

- Розумію!

- Рушай!

БЕЗТАЛАННЕ ЗАКОХАННЯ

І

Не то що на наше село, а на цілу славну Буковину коли найшовся такий хороший парубок, як той Тодір Дугай, або краща дівчина, як тої старої удови Гребенихи дочка Олена, то я вже не хочу називатись своїм іменем, але брехачем. А що Тодірко з Оленочкою собі кохались - то своєю дорогою йде. Да як же їм і не кохатись, коли сусіди собі да ще й близькі були. А то сусідам лиш кохатись, бо так панотчик наш православний у церкві навчають. Чи як кажете?

Зрештою, як вони там кохалися,- чи дуже, чи так лиш,- не мені се розбирати. Але то знаю ретельно, що Тодірко з Оленою не могли якось удатись. Тодір був парубок тихонький, звичайний, щирий, ув одно лиш б думках да в гадках. Олена знов - дівчина жартовлива, обмівна, нестановита, як той метеличок вліті. Задуману зроду-віку ніхто її не бачив. Отакі се були коханки - Тодірко з Оленою.

А стара Гребениха багачка була: фудульна, обрахована, з масним язиком, як-то кажуть. Свічку до церкови не понесла, часточку не дала, мисочку не поклала, а проте лице своє перед людьми так знала обмити, що то! Вона все була «бідниця»: у неї бджоли не роїли, ні корівки скороми не давали, ні з овечок вовниці не встригла,- вона зовсім «безталанна» була. А тут нищечком так і сміється з дурних людей, що її, було, жалують.

Лиш одна душа на світі мала у неї і ласку, й пошанівок: стара баба Ція, що зерном ворожила да в звіздах смотрила. І днюють, і ночують, було, вкупі, да по цілих ночах вистоять, порозплітані, в садку, лічачи да викликаючи ясні зорі. Ще й не вечоріло гаразд, а Ція сидить собі вже при каганці на печі да зерном розсуває; Гребениха коло неї.

- А що там паде, любко?

- Хіба я вам коли правду не сказала, зазулько? - каже ворожка.- У серці колач, на порозі колач, в хаті гість, а се у мене - старости, любко. Лиш осьде, з лівої руки,- трохи, жаль, але то нічого - минеться. А отсе - зять багатий, з-під сонця: і колач, і радость,- і борзо, бо плоту нема. Як не буде сеї осені весілля, то в лице мені наплюй!

- Се ж у мене ще дівчина молода,- каже Гребениха,- а мушу віддати, щоби вже того Дугаїшиного раз позбутись... Учепився, тітко, дівчини, як реп’ях кожуха,- ні суди боже!

- А дівчина ж? - питає ворожка.

- Дівчина й гадки не має. Я кажу до неї: «Коли хоч, то йди за Тодора,- я тобі не спираю». А вона: «Мамо,- каже,- коли ж бо він такий тихий! Я б, за ним бувши, знудилась».

- Любка моя! - рекла ворожка.

- А тут бесід по селу вже повно! - журиться Гребениха.- Знаєш, жоно добра, що я гадаю учинити?

- Кажіть, ластівочко!

- Хочу віддати свою Олену за Угринчукового Митра. Я вже й з старою зговорила...

- А відтак же?

- Завтра свататиме.

Се ворожці - вода на лотоки.

- Дай, боже, таке чути! - каже.- Я вже вам давно хотіла те казати, та не сміла. Я, любко, дуже несмілива зроду!..

- А що отсе тутки паде? - питає Гребениха, справивши пальцем на купочку зерна.

- Та отсе, кришечко... се - гріб. Але з лівої руки - то чужий... Да ще до того й бідний - ні мисочки коло него!