Маруся Богуславка, стр. 5

Гей, слухай-но... на хвилю... Ти ж пак знаєш

І хутір наш... і коней косяки...

І пасіки... Спитай у Богуславі -

Заможні ми... та й в Січі [8] в мене єсть

І золото, і многоцінна зброя...

Позич мені на коротенький час...

Хоч сотні три дукатів... слово, клятьбу

Тобі даю... верну з лихвою все

З якою хоч - тільки рятуй у скруті!

Жид

Ох, лицарю... я вірю... певен я...

Та тільки де такі у мене гроші?

Щоб я дітей не бачив...- вей-зе мір!

Ой-ой!

Степан

Нема?

Жид

А щоб я пейси стратив!

Степан

Ну так і край! (Вийма пістоль.)

Шляхтич перший

Ждемо на пана ми!

Шляхтич другий

Цікаві нам дукати гонорові!

Ті ж і мурза, йде тихо, зупиняється серед кону.

Жид (удержує Степана, що хотів кинутись)

На бога!.. Ой, який палкий... ще єсть

Рятунок нам... у мурзи сила грошей...

(Степана мало не тягне.)

Пресвітлий пан такеє серце ма,

Якого вже на цілім світі годі...

Ось лицар мій до ласки поклика:

Йому на час потрібні, вей мір, гроші...

На малий час: з бакшишом верне... Я

Ручаюся на балабусту й діти!

Мурза

У позику? Аллах! Я не лихвар!

Але я рад запомогти в пригоді,

Коли юнак споможе і мені...

Степан

Не все гаразд я розумію...

Мурза

Пане,

Я закохавсь в твою сестру, і от -

Коли мені споможеш її мати,

То заплачу аж двадцять сотень лір.

Жид

Ой скарб!

Степан (з жаху)

Що? Як? Сестру продать в неволю?

Мурза

О, твій язик не ті слова вжива...

Твоя сестра - моя неволя й згуба,

Для неї дам чудово-пишний рай...

Вона моїм подружжям першим буде,

Владикою незлічених скарбів;

Скрізь панувать - її це буде воля.

Жид

І пан мовчить?.. І про сестру не дба?

Степан

Сестра, сестра! Ох, і яка ж спокуса!

Але продать?.. Невірі дать в ясир?

Пекельний гріх, безчестіє довічне!

Голоси (проміж себе)

Що ж це за жарт? На гонор грав! От зух!

Шляхтич другий

Провчить його!

Шляхтич перший

Мені Охрім заплатить!

Мурза

Згори я дам... от зараз десять сот,

А решту вже, коли до рук візьму я

Мою зорю...

Жид

Ой, що ж то за гешефт!

Царицею сестра... і стільки грошей...

Аж крутить копф...

Степан

Туман стоїть в очах...

А тут пече... Товариша ізрадить...

Сестра... там - рай... а тут - публіка,

смерть...

А він пиха... чернець...

Всі

Що ж пан заплатить?

Чи, як шахрай...

Степан

А! Кляті!.. Згоден я!

(Перебива мурзі руку.)

На гонор мій!!

Мурза

Я вірю... Маєш гроші. (Дає.)

Умовимось.

Жид

Ой, далібуг, гешефт!

Степан (кида на стіл частину)

Давіться! Ось! Але тепер хто писне,

Так гонор я на шкурі покажу!

(Вийма шаблю.)

Всі накинулись мовчки на дукати.

Мурза (згорта руки)

О раю мій! Ля-іл-ля-га алейкум!

Завіса.

ДІЯ ПЕРША

"Зірваний рай"

Справа від акторів, на першім плані, фасад будинку стародавнього, з рундуком, ганком. Під рундуком на передкону стоїть широка лава. За будинком видко другі будування: клуню, амбар тощо. Зліва - левада. Вглибині - кілька прорізних дерев: через прогалини видко осяяний сонцем Богуслав. Надвечір.

Ганна, Маруся, Сохрон і Леся.

Ганна сидить на лаві з Лесею, щось передивляються, шиють, готують. Леся часто через рундук бігає в будинок і виносить нові убрання. Сохрон з Марусею виходять із-за будинку, прямуючи на передкін.

Сохрон

Як пишно скрізь, який чудовий день!

Така ж весна тепер в моєму серці:

І соловей щебече чарівно,

І цілий мир красує закоханням...

Ох, зіронько, мій раю неземний!

Твоя краса усі дива створила:

І перса ці, гартовані в боях,

Застуджені у січових негодах,

Твій взір палкий, яскравий розтопив

Для радощів, для втіх, для раювання!

Маруся

Твої слова, мій соколе ясний,

Спаляють вид... Не знаюсь я у чарах!

Росла я тут у скритій гущині,

Під ласкавим дозором батька й неньки,

В захованім кубельці й розцвіла,

Не знаючи ні чарівних розкошів,

Ні бенкетів, ні ласощів чадних,

Ні жодної сп'янілої принади;

Про чудеса на світі чула я

Хіба в казках, від нашої бабусі,

І скарб отой в моїй душі будив

Химерний стрій і злотосяйні мрії;

А серденько у мене розцвіло

Під дзвоном кобз, під плачем дум журливих;

Прокинулась уперве і любов...

Сохрон

Любов? Кому ж дісталося те щастя

У чисті сни підкинути вогонь?

Маруся

І кобзарям, і неньці моїй рідній,

І дідові,- що надихнули пал

До рідного, до долі України...

Сохрон

О квіте мій з ясних райських садків!

В твоїй красі, в твоїй душі прозорій,

В твоїм чутті і серці неземнім

Така буя необорима сила,

Що їй усе схиляється до ніг:

І сталь, і мідь, і жала стріл, і леза,

І погуки непереможних бур.

Маруся

Сліпуєш ти, мій орле сизокрилий,

І надаєш мені таку вагу,

Якої я, нескриляна, не маю.

Зневіришся - і викохаєш жаль,

А потім жаль пройме морозом душу...

Сохрон

Зневірюсь я? Та швидше небо це

Свою ясну завісу розпанаха

І жмутом вниз на землю упаде;

Скоріш земля, ця нездвижна твердиня,

Розійдеться на скрепах і впаде

У прорвища пекельної безодні,

Ніж вкрадеться зневір'я у мій рай

І холодом обвіє мою душу!

Маруся

Не вмію я, мій любий, розказать,

Як серденько веселкою тріпоче,

Голубкою до тебе припада...

Одно тобі лиш шепітну, що чую

У серці я щасливий, дивний спів,

Який дзвенить і захватом, і ладом

І в тихий рай всю душу порива.

Сохрон

Моя, моя! Навіки і за віки! (Обніма.)

Маруся

Клянусь тобі подружжям вірним буть!

(Припадає тихо, по паузі заходять вліво.)

Чути ледве-ледве здаля веснянку.

Спів раз у раз то стиха, то знов виника.

Ті ж без Сохрона і Марусі.

Леся (ниже намисто і мовби під приспів хору й собі підтяга)

"А вже ж весна, а вже ж красна -

Із стріх вода капле..."

Скінчила вже остатні намиста:

Ось з янтарю, ось з перлів, ось з коралів;

І дукачі добрала золоті...

Погляньте-бо, як сяють, паніматко!

Ганна

Гаразд, гаразд... ти маєш, доню, смак.

У три разки?.. І дукачі?.. Чудесно!

Серпанки ще пристроїть треба...

Леся

Ось

Я принесла із білі і шовкові,

Причепурю кораблик.

Ганна

Ану-ну,

Я ж ще оці спідниці поскладаю.

Здається, вже усе в нас до ладу,

Не голою видаємо Марусю.

Леся

Не голою? Та ахне Богуслав

Від заздрості! Аж три здорові скрині

Набито вже добра того з верхом,

А це іще й четверта буде повна,