Цар соловей, стр. 4
X
Росте дочка злотокрила,
Краси добирає,
А тим часом її ненька
З силоньки спадає.
Обсіклися пишні коси,
Снігом забіліли,
Поспадали повні личка,
Воском зажовтіли.
Очі в лоб позападали
І там позгасали,
І на лобі літа сумні
Сліди поорали.
І ослабли сухі руки,
Підкосились ноги,
Похилилась, як билина
Суха край дороги.
І згадала стара ненька
Смертную годину,
На могилу Соловея
Повела дитину.
І говорить: «Доню мила,
Поглянь кругом себе:
Доки зглянеш - все то буде
Суджено для тебе».
І поглянула царівна,
Видить - синє море.
Подивилася на захід -
Манячіють гори.
На восході чорний ворон
Понад ліс літає.
На опівніч орел сивий
Когті розправляє.
І говорить до царівни
Бідная цариця:
«Де спочили твої очі,
Там твоя границя.
Будь довільна своїм краєм.
Не бажай чужого,
Але нехай і чужії
Не займають твого.
Єсть у тебе в крилах сила -
Бийся, відбивайся.
Єсть у тебе в лобі розум -
Звести не давайся.
Стережися, доню, хмелю:
Хміль - погане зілля:
Платить мукою-тугою
За часок весілля.
Будь царівною довіку,
Замуж - то недоля:
Нема в світі, моя донько,
Як власная воля.
Рік від року сповідайся
У старій столиці
І не забудь царя-батька
І мене, цариці».
І цариця свою доньку
Поблагословила
І навіки свої очі
Темнії закрила.
ЧАСТЬ ДРУГА
І
Незабаром на степові
І Канчук конає,
Свої діти, свої слуги
З шатра висилає.
І виходять його діти,
Слуги виступають,
Ломлять руки, по цареві
Плачуть і ридають.
Лиш мізинець не ридає,
Шатра не кидає:
Заховався під постелю
І все розважає.
Встає Канчук із постелі
І трьома ключами
Відмикає круглу скриню,
Збиту обручами.
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугуниий,
Стиха промовляє:
«От нагай, що вражій силі
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
«Погуляй, нагаю!»
А то кримка-невидимка,
Що мене ховала,
Як у полі вража сила
Мене наганяла.
І казан!.. Не раз варив я,
Що йно попадалось;
І все військо було сите,
І ще зоставалось».
І узяв він тії річі,
К серцю пригортає,
Заливається сльозами,
Стиха промовляє:
«Річі мої дорогії!
Де мні вас подіти?
Віддав би вас своїм дітям,
Та не варті діти!
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть довіка.
Нехай до вас не доткнеться
Рука чоловіка».
І викопав в шатрі яму,
Річі укладає
І землею засипає,
Тричі примовляє:
«Хто їх буде добувати,
Нагле най сконає;
Чия рука закопала,
Та най відкопає».
І втиснув коліном землю
І підвівся стиха.
Положився на постелю
І сконав до лиха.
II
«Добре, батьку, що сконав-єсь!
Синок промовляє. -
Чия рука закопала,
Та і відкопає».
І ще теплого з постелі
Волоче до ями
І розкопує ту яму
Мертвими руками.
І,розкопує, гадає:
«Все то моє буде,
І не видітимуть браття,
Не знатимуть люди».
А тим часом його браття
Своє пам'ятають:
Поробили в шатрі діри,
В шатро заглядають.
І но тілько докопався -
В шатро повбігали
І над батьком своїм діти
Сварку розпочали.
«Моя кримка!» - каже менший.
«Моя!» - середущий.
«Моя кримка! - каже старший. -
Я старший і дужчий».
І вхватили кримку в руки,
Кримки не пускають.
А тут раптом нахилились
І нагай хватають.
«Мій нагай! - говорить менший.-
«Ні, мій!» - середущий.
«Мій казан! - говорить старший.
Я старший і дужчий.
І всі троє заціпились,
І нагай тримають,
І ще раптом нахилились -
Казан підіймають.
«Мій казан!» - молодший каже.
«Ні, мій!» - середущий.
«Мій казан! - говорить старший.
Я старший і дужчий».
І зчепились за дідизну
І не помиряться.
І водяться по шатрові,
День і ніч сваряться.
І сваряться, не миряться,
Батька проклинають,
А тим часом ходять слуги
Да їм розважають:
«Царевичі наші любі,
Сваром не сваріться!
Ходіть лучче до причепи,
Миром помиріться».
І подумали три брати,
Покидають степи
І на північ, у столицю,
Ідуть до причепи.