Цар соловей, стр. 1
Був собі журавель куций,
Хвіст закарлючив,
Наносив сінця
Повні ясельця.
Червона шапочка,
Красная казочка.
Чи казати, чи ні?
Руданський С. В.
ЦАР СОЛОВЕЙ
(Казка)
ЧАСТЬ ПЕРША
I
За горами, за морями
Єсть велике царство:
Могучого Соловея
Сильне государство.
І в тім царстві круту гору
Річка підмиває;
Над горою Соловея
Пишний палац сяє.
Стіль - шкляная, в діамантах,
Стіни - криштальові,
Скрізь підлога золотая,
Двері - брильянтові.
У палаці на високім
Золотім помості
Стоїть престол Соловея
З слонової кості.
І на нім лежить держава,
Скіпетр і корона,
І шайки правдиві висять
На вагах закона.
І брилює царський палац,
Грає, як зірниця,
А навколо розвинулась
Пишная столиця.
І столиця вся обмита
Крепкими мурами,
І ті мури замикають
Дві залізних брами.
І від мідної дороги
З брами, як віднога,
Йде до самого палацу
Срібная дорога.
І землі ж мав Соловей-цар -
Боже, твоя воле!
На полудень степ тягнувся,
На опівніч - поле.
І як степ той, так і поле
Упирали в море;
На заході цілу землю
Розділяли гори.
І на північ від тих горів
Землю пущі вкрили,
На полудень росла травка
І джерела били.
І щасливо царював він:
Ворогів не було;
На заході було тихо,
Ніби сном заснуло;
З опівночі і з полудня
Брилювало море,
Да й з восходу йому було
Не велике горе.
Хоч Канчук, царевич сильний,
По степу шатався,
Но і той із Соловейком
Воювать боявся.
II
Була в царя Соловея
Красная столиця,
Но ще краща в него була
Молода цариця.
І любились цар-цариця,
Нігде правди діти;
І на радість і потіху
Дав їм господь діти.
Мали вони за три роки
Три хороших сина.
І першая із них була
Добрая дитина.
Така тиха, така мила!
Лиш на попі стала.
Вже від рання до смеркання
Поля не кидала.
Все на полі, все на паші
З чередою ходить
І всі думи свого серця
Співами виводить.
І найбільше з него втіхи
Цар з царицей мали
І царевича малого
Пастушком назвали.
Середущий не так добрий,
Як проворний вдався
І ніколи, як і перший,
Дому не тримався,
Вигнув дужку з обичайки,
Зав'язав струною,
Зробив стрілку з очерету,
Засмолив смолою.
І бувало тілько встане,
З рання до смеркання
Скрізь ганяє і стріляє,
Робить полювання.
І із него цар-цариця
Свою втіху мали
І царевича малого
Всі мисливим звали,
Третій син їх був причепа,
Так і називався.
Чи від того, що він льоху
Нігди не кидався,
Чи від того, що до бочки
Коли прип'ялиться,
То бувало тягне-тягне,
Поки не звалиться;
Чи від того, що бувало
П'яним хилитався
І, щоб тілько не упасти,
Він за все чіплявся.
Так і жили й виростали
Царськії синочки;
Іден в полі, другий в лісі,
Третій коло бочки.
III
Ще цариця чує силу,
Ще й надію має,
Но Соловей занедужав,
Смерті виглядає.
Виглядає свої смерті
На гладкій підлозі,
Збілів волос його чорний,
Ніби на морозі.
І ослабли сухі руки,
Холодіють ноги,
І не може він підняти
Голови з підлоги.
Гаснуть очі, як ті зорі,
І життя згасає;
І жахнувся Соловей-цар
І дітей скликає.
І царевичі зійшлися,
Коло него стали,
Коло него разом стали,
Гірко заридали.
«Діти мої! - батько каже.
Нічого ридати!
І цареві, хоть і цар він,
Треба ж умирати.
Як умру я... Діти-діти...
Станьте, не ридайте!..
Як умру я, моє тіло
В степу поховайте.
І по колії три ночі
Ходіть вартувати:
Там я буду свою землю
Дітям роздавати».
І насилу Соловей-цар
Руку підіймає;
Сини плачуть і ридають,
Він благословляє.
І царевичі склонились,
На коліна стали
І останній раз живого
Батька цілували.
Незабаром по умершім
Діти голосили;
Незабаром мертве тіло
В степу хоронили.
Хоронили й поховали,
Богу помолились,
Повернулись до палацу,
Сіли, зажурились.
Стали вагу розважати,
Думоньку гадати,
Як-то каждому прийдеться
Нічку вартувати.