Сава Чалий, стр. 2

Медвідь. Звідкіль ти візьмеш зап­ла­тить у панськую каз­ну від кож­но­го тяг­ла со­рок шість зло­тих і шістде­сят вісім гро­шей?

1-й чо­ловік. Та ще й де­ся­ти­ну дай: від пасіки, ви­хо­дить, оч­ко­во­го, дві кур­ки, двад­цять яєць, двад­цять па­сом пря­ди­ва.

Грива. А осип жи­та та вівса; чи, мо­же, у вас то­го не­ма?

Медвідь. Є. А по­до­рож­чи­на? Всього й не злічиш, бо кож­ний день ви­га­ду­ють но­ве: то шар­вар­ки, то за­ор­ки, то обор­ки, за­кос­ки, об­кос­ки, за­жин­ки, загрібки, ог­реб­ки…

Грива. А у нас ще не в за­чет скілько: са­дить ка­пус­ту, мо­чить льон, го­то­вить йо­го до пряжі, по­лоть про­со, пше­ни­цю, да­вать по черзі вар­ту і на тік, і в двір, і в корч­му!

Медвідь. Так, як і у нас! Скрізь од­на­ко­во.

Всі. Хоч зди­хай!

1-й чо­ловік. Або тікай, або зди­хай, або ро­би щод­ня на па­нську каз­ну.

Медвідь. А оце вчо­ра за­га­да­ли но­ву пан­щи­ну.

Гаврило. Яку? Я ще не чув!

Медвідь. Один день за бе­ре­зо­ву ко­ру, один день за ри­жи­ки, один день за опеньки, і ще - це вже пря­мо на сміх - один день пан­щи­ни за ті квітки біленькі, круглі, як го­рох, що нап­ро­весні рос­туть у лісі.

Грива. За про­се­рен­ки б то?

Медвідь. Мо­же, ще й за про­се­рен­ки за­га­да­ють, а то кві­то­ч­ки такі па­хучі вес­няні, за­був, як їх на­зи­ва­ли, ли­бонь, ко­н­валія, чи що?

Грива. Па­хучі, ка­жеш?

Медвідь. Еге, такі біленькі.

Грива. Ага! Щоб і квіток не ню­ха­ли да­рем­но. Ну, в нас до цього ще не до­ду­ма­лись.

Медвідь. До­ду­ма­ються! Один у дру­го­го пов­ча­ються! Я пе­­вен, що ще за сон­це і за місяць бу­де­мо пан­щи­ну ро­бить, бо во­ни ж світять да­рем­но тільки па­нам.

Всі сміються.

Гаврило. От і розсмішив нас Медвідь.

1-й чо­ловік. Що ж йо­го ро­бить?

Всі. Тікать!

Гаврило. Ку­ди?

Грива. Тіка­ють лю­де звідсіль: одні до гай­да­маків прис­та­ють, другі шу­ка­ють но­вих слобід.

1-й чо­ловік. Та йти са­мо­му в ліс не шту­ка, а от як жінку, ді­ток без­помічних по­ки­нуть тут,- на них же упа­де і помс­та, й ка­ра.

Гаврило. Не­ма ко­му дать всім по­ра­ду доб­ру.

Медвідь. Так от же Са­ва обіщав усіх нас ви­вес­ти звідсіль.

Всі. Так бу­де­мо тікать!

Ті ж і Ми­ки­та, вбіга.

Микита. Від лісу йде ве­ли­кий гомін, ба­га­то десь лю­дей зібра­лось. Брязк та­кий, не­на­че військо.

Грива. Мо­же, це Ча­лий зібравсь об­чис­тить панські ко­мо­ри.

Медвідь. Ану лиш, цитьте! (Прис­лу­хається біля вікна.)

Тиша.

Еге, чут­но вже клекіт. Ко­ли йдуть гуч­но, го­мо­нять, то це не гай­да­ма­ки, а, пев­не, панське військо! Тре­ба нам вий­ти зві­дсіля, бо як прий­де охо­та освітить шлях, то корч­му цю за­раз за­па­лять. Пер­ше я вий­ду. Сидіть ти­хо. Та слу­хать: що зве­лю - ро­бить всім мит­тю! (Вий­шов.)

Тіж, без Мед­ве­дя.

Грива. З Мед­ве­дя доб­рий був би ва­та­жок.

1-й чо­ловік. Еге.

Гаврило. Як ска­же що, то за­раз і пос­лу­хаєш.

Грива. Доб­ре слу­хаєм: звелів же сидіть ти­хо, а ми го­мо­ни­мо.

Мовчать. Ти­ша який час. Хтось каш­ля­нув.

- Не каш­ляй!

Легкий сміх.

Ті ж і Медвідь.

Медвідь. Корч­му ми­ну­ли. Та не ми­не нас, братці, ли­ха го­ди­на! Це Потоцький з во­ло­ха­ми своїми прий­шов пров­чи­ти нас за те, що ми не хо­че­мо пла­ти­ти чинш.

Всі. От і діжда­ли.

1-й чо­ловік. Про­пащі ми!

Гаврило. За­ка­тує.

Микита. Я піду на­зирці за ни­ми, ко­ли що тра­питься - дам звістку, а ви тут Са­ву до­жи­дай­те!

Ті ж і Са­ва Ча­лий, одяг­не­ний по-за­по­розько­му, а з ним дві ба­би, одяг­нені бідно, за­му­чені.

Медвідь. І жда­ти не прий­шлось.

Всі (один од­но­му ти­хо). Са­ва, Са­ва, Са­ва!

Сава. Я, па­ни-брат­тя!

Микита вий­шов.

Чи по­хо­ва­ли­ся сю­ди, як від шуліки го­робці, а чи на ра­ду всі зібра­лись?

Медвідь. Зібра­ли­ся на ра­ду, па­не ота­ма­не, а тим ча­сом і шуліка в се­ло при­летіла.

Чалий. Сю­ди при­летіла, а звідсіля, мо­же, не по­ле­тить. Те-пер там, біля дво­ру, мій поб­ра­тим Гнат Го­лий з де­сят­ком доб­рих мо­лодців Потоцького ча­тує, а завт­ра вже пош­ма­лим кри­ла.

Медвідь. Ко­ли б же то!.. А це що за мо­ло­диці?

Чалий. Не знаю. Я тілько що зустрів їх, хо­ва­лись тут, в яру, і вспів доз­на­тись тілько, що в Ле­бе­дин з Не­ми­ро­ва тіка­ють. Ну, роз­кажіть, що ро­биться в Не­ми­рові у вас?

1-а мо­ло­ди­ця. Ох, ле­бе­ди­ки, бо­дай і не ка­зать, не­ма у нас в Не­ми­рові ні пра­ва, ні су­да, не­ма ко­му і по­жалітись:до па­на вельмож­но­го, до са­мо­го гетьма­на По­тоцько­го не мо­ж­на дос­ту­пи­тись, а шлях­та уря­до­ва, особ­ли­во пан Жез­ні­ць­кий, ро­бить те, що сам за­хо­че. Не бу­ду вже роз­ка­зу­вать за дру­гих, а ска­жу тільки про се­бе: си­на мо­го, єди­нич­ку, Га­врила Гус­ку,- це та­ке прізви­ще у нас,- пан Жезніцький повісив.

Всі. Ірод!

Чалий. Що ж син твій зро­бив ли­хо­го, що так по­ка­ра­но йо­го?

1-а мо­ло­ди­ця. Він швець, син мій Гав­ри­ло, швець, ле­бе­ди­ку. Гар­ний швець, швець на весь Не­мирів; та­ко­го шев­ця не­ма ніде… Вже як по­шиє ко­му чо­бо­ти, то і ски­да­ючи, і взу­ва­ючи дя­ку­ють. Еге. А пан Жезніцький приз­нав йо­го за гай­да­ма­ку! "Ти,- ка­же,- чо­бо­ти шиєш гай­да­ма­кам!" Чи він же знає, ко­му шиє? Чи ксьондз, мої ле­бе­ди­ки, чи гай­да­ма­ка, чи пан, чи сви­нар, йо­му усе од­но - шиє! По­бий ме­не бог, шиє, і гар­но шиє: чи сви­нар, чи пан - шиє од­на­ко­во!

Чалий. Та як же так, ні з сього, ні з то­го - гай­да­ма­ка?!

1-а мо­ло­ди­ця. Ні, ле­бе­ди­ку, ні, мій го­луб­чи­ку,- і з сього, і з то­го! Прав­ду ка­жу, як пе­ред бо­гом,- і з сього, і з то­го! Пан Жезніцький звелів по­шить собі чо­бо­ти, хо­роші чо­бо­ти, ко­з­лові. І по­шив мій син йо­му чо­бо­ти, нас­то­ящі коз­лові, хоч би й гетьма­нові, такі гарні. І зап­ро­сив мій син п'ять зо­ло­тих за ті чо­бо­ти - ко­зел і весь на­бор панів, а тілько драт­ва та ще підко­ви, гвозді і шит­во - і за все п'ять зо­ло­тих. А пан Жезніцький розгнівав­ся, ка­же: "Ти за честь по­ви­нен ма­ти, що мені чо­бо­ти по­шив, а ти п'ять зо­ло­тих, гай­да­ма­ко, пра­виш? У тюр­му йо­го!" Бу­ло б уже віддать йо­му ті чо­бо­ти, а Га­в­ри­ло розгнівав­ся, чобіт не дав і в тюр­му йти не за­хотів. Прис­ла­ли ко­заків і взя­ли йо­го. Я вже і чо­бо­ти но­си­ла па­нові Жезніцькому, і од­да­ва­ла так, без гро­шей. Не взяв. І Га­в­ри­ла повісив. (Плаче.)

Медвідь. Так от яке жит­тя…

Чалий. І на очах у гетьма­на са­мо­го. Ку­ди ж ви йде­те?

1-а мо­ло­ди­ця. Тікаємо у Ле­бе­динський мо­нас­тир.

Чалий. Ви, ма­буть, сест­ри?

2-а мо­ло­ди­ця. Од­на біда лю­дей єдна! Я, мій со­ко­ли­ку, пе­ре­куп­ка. Торгувала в Не­ми­рові-та­ки, ви­ба­чай­те, яй­ця­ми, кур­ми, мо­ло­ко про­да­ва­ла і тим са­ма жи­ла і шес­те­ро дітей го­ду­ва­ла, бо чо­ловік дав­но по­дав­ся десь в світи, то я од­ним од­на зос­та­лась. І так собі тор­гую, і так собі бідую, і так собі діток го­дую!.. Що ж би ви ду­ма­ли, мої со­ко­ли­ки? Той са­мий пан Жезніцький та ще Яворський-пан бе­руть та й бе­руть у ме­не в борг: і яй­ця, і вся­ку живність, ви­ба­чай­те, а гро­шей не да­ють… Вони поп­ри­ви­ка­ли так: жи­ди да­ють їм все дур­нич­кою. Так же жи­ди ма­ють і від них ко­ристь: чи пос­кар­житься там на хрис­ти­яни­на, чи ко­го оду­рить, то за нього зас­туп­ляться. А за що ж я їх бу­ду дур­но го­ду­вать? Я в каз­ну чинш пла­тю. І по­ча­ла я з них гроші пра­вить і при ін­ших па­нах, і так, де зустріну… Так пан Жезніцький велів ме­ні, щоб я з своєї батьківської ха­ти ви­би­ра­лась. «Твій чо­ловік, - ка­же, - гай­да­ма­ка, і йо­го ха­та піде в каз­ну». Я не хо­тіла, спе­ре­ча­ла­ся… Тоді пан Жезніцький ви­тяг ме­не і дітей з ха­ти, а ха­ту за­па­лив, і во­на згоріла. От я й зос­та­ла­ся з то­р­­ба­ми. Троє дітей по­мер­ло, стар­шенькі пішли у най­ми, а я з ку­мою іду у Лебедин,- мо­же, хоч пом­ре­мо спокійно.