Сава Чалий, стр. 15

Гнат (мовчить). Жаль тво­го ро­зу­му. Я б те­бе не по­ка­рав, як­би був пе­вен в тім, що до моїх ду­мок прис­та­неш і Са­ву по­ка­рать мені по­мо­жеш!

Шмигельський. Ні, Гна­те! Як сон­це й місяць ніко­ли не зійдуться на своїй путі, так ми не зійде­мось дум­ка­ми.

Гнат. Прав­да! Нас порівня лиш до­мо­ви­на. Па­ни-брат­тя, ви­ведіть па­на Івана за кіш і там прост­рельте йо­му ло­ба. Та ви­ко­пай­те яму для Ми­ки­ти, Молочая й для па­на Іва­на; він варт то­го, щоб по­хо­вать йо­го з січо­ви­ка­ми вкупі.

Шмигельський. Спа­сибі, па­не ота­ма­не, за честь! Ще лас­ки я про­шу: зве­ли, щоб по мені стріля­ли три або чо­ти­ри - пе­вніша смерть, бо ко­ли один доб­ре не влу­чить, прий­де­ть­ся­ зно­ву до­би­ва­ти, як со­ба­ку.

1-й за­по­ро­жець. Я в ухо тобі стрельну - і зра­зу смерть.

Шмигельський. Ну, га­разд… Про­щай, Гна­те!.. Ходім, па­ни-брат­тя.

Пішли.

Ті ж, без Шми­гельсько­го.

Гнат. Ти знаєш, діду, що гро­ма­да при­су­ди­ла пре­да­ти сме­рті Са­ву. Послали двох на цеє діло; один, Кульба­ба, зра­див, дру­гий, Го­рицвіт, сам смерть прий­няв! По­рай мені: ко­го те­пер пос­ла­ти, щоб Са­ву смерті він пре­дав?

Знахар. Са­ви ніхто не візьме, ніхто не стра­тить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стра­тиш, Гна­те! Йо­му приз­на­че­но, щоб зги­нув він від братньої ру­ки за гріх ве­ли­кий свій! Та ще візьми Крав­чи­ну - при ньому смерть до вас не до­торк­не­ться!

Гнат. Ко­ли приз­на­че­но - то й ста­неться! Візьму Мед­ве­дя і Крав­чи­ну та й за­раз же піду.

Знахар. Іще моя вам ра­да: пок­ладіть у чо­бо­ти своєї ви землі, щоб ніхто не знав ва­шої підмо­ви.

Вистріл.

Гнат. Про­пав зрад­ник! Так про­па­де і Са­ва без пут­тя, без сла­ви, так про­па­дуть всі зрад­ни­ки сво­го на­ро­ду!.. Го­туй­те­ся, то­ва­риші, підем в до­ро­гу… Ліса­ми, яра­ми я при­ве­ду вас в па­лац Са­ви і сам, своєю влас­ною ру­кою йо­го ска­раю!

Завіса.

ДІЯ П'ЯТА

Світлиця Са­ви, гар­но уб­ра­на ки­ли­ма­ми. На стінах зброя. Під стіна­ми ту­рецькі ка­на­пи; на­пе­реді стіл. Вгли­бині ко­ли­с­ка.

Зося ко­ли­ше ди­ти­ну, біля неї стоїть ба­ба.

Зося. Зас­ну­ло. Ідіть, ба­бу­сю, відпо­чиньте. Ко­ли ди­тя про­ки­неться, я вас пок­ли­чу.

Баба. А ко­ли ж, сер­це, бу­де­мо хрес­ти­ти, бо вже ж по­ра: чо­ти­ри неділі ми­ну­ло, як ди­тя ро­ди­лось, а ще й досі в хрест не вве­ли.

Зося. Завт­ра, ба­бу­сю… Жде­мо па­на Шми­гельсько­го. Він бу­де ку­мом!

Баба. А який піп, пані, бу­де хрес­тить: чи наш, чи уніятський, чи ксьондз?

Зося. Отець Іван.

Баба. Оце доб­ре. Діти по­винні йти по батькові… А де ж пан Шмигельський? Йо­го вже третій день не ба­чу, а він же в нас щод­ня?

Зося. Пан Іван по­зав­чо­ра пог­нав­ся за гай­да­ма­ка­ми, що, ка­жуть, десь містеч­ко і костьол геть обібра­ли… А гос­по­ди, ко­ли б уже тих гай­да­маків не ста­ло! Ло­вить їх Са­ва, ло­вить, а во­ни єсть і єсть. Та ще пох­ва­ля­ються на Са­ву… Мені та­ки бо­яз­ко за нього, а особ­ли­во, як па­на Івана не­має до­ма.

Баба. О моя ко­ха­на пані, хто осмілиться до та­ко­го ли­ца­ря, як Са­ва, дос­ту­пи­ти? Кру­гом нас ми­лиція, і вся у па­на Са­ви під ру­кою.

Зося. Ото-бо ме­не й ля­ка, ба­бу­сю, що Са­ва ду­же сміли­вий, а че­рез те в дворі у нас, бу­ва, час­тенько зовсім не­має ко­заків. Та от хоч би й сьогод­ня - всіх розіслав.

Баба. А двірня в нас хіба ма­ла?

Ті ж і Са­ва. Ба­ба, ук­ло­нив­шись, ви­хо­дить. 3ося обніма Са­ву, потім бе­ре йо­го за ру­ку і ве­де до ко­лис­ки, од­во­дить час­ти­ну по­ло­га. Са­ва дов­генько ди­виться на ди­ти­ну, а Зо­ся, об­няв­ши Саву за стан, стоїть, схи­лив­ши йо­му го­ло­ву на пле­че. Са­ва по хвилі спус­ка по­лог, цілує Зо­сю і од­хо­дить від ко­лис­ки.

Сава. Міцно спить, ко­за­рю­га!.. Так що ж, Зо­сю, чи згод­на ти, щоб си­нові дать ім'я Гнат?

Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страш­ний, і я не хо­чу, щоб си­на на­шо­го так зва­ли. Наз­вем йо­го Са­вою. Це ім'я для ме­не ми­ле, а ко­ли те­бе не бу­де до­ма, я, роз­мов­ля­ючи до си­на, бу­ду вся­кий раз го­во­рить: "Са­ва! Мій ми­лий, мій ко­ха­ний",- і так мені зда­ва­тись бу­де, що я з то­бою роз­мов­ляю.

Сава. Ну, то не­хай бу­де Са­ва! Мо­же, ма­лий Са­ва, як ви­ро­с­те, кра­щий бу­де, ніж йо­го батько!

Зося. Кра­щим від те­бе не бу­де!

Сава зітхає.

Чого ти, Са­во, так зітхаєш тяж­ко?

Сава (то нер­во­во, то за­пальчи­во). Ох, Зо­сю, так ме­не ксьо­ндзи й па­ни неп­рав­дою своєю до віри на­шої грецької й до лю­ду об­ра­жа­ють, що ка­юсь іноді за те, що до По­тоцько­го прис­тав, і навіть… му­чусь! Я кож­ний день все більше й бі­льш по­мил­ку свою ба­чу… Кру­гом вов­ки, що їсти овець хо­тять, а пас­ти їх і сте­рег­ти - не ма­ють навіть в думці, і крив­да че­рез те, як па­ну­ва­ла скрізь, так і па­нує, і не мені, я ба­чу, її на Ук­раїні по­бо­ро­ти!

Зося. Що ж там ста­лось зно­ву, Са­во, що ти стри­во­жив так се­бе?

Сава. Був я у по­па! І так нас­кар­жив­ся мені отець Іван на про­бо­ща, що я хотів поїхать за­раз у Не­мирів і влас­ни­ми ру­ка­ми роз­би­ти го­ло­ву лу­ка­во­му ксьондзу.

Зося. Та що ж та­ке зро­бив ксьондз-про­бощ?

Чалий. Що?! Він нав­па­ки моїм на­ка­зам доз­во­лив уніятсько­му по­пові Антонію виг­нать от­ця Іва­на з церк­ви! Так я оце од­няв в Ан­тонія ключі від церк­ви, од­дав от­цю Іва­ну; Ан­тонія ж так наст­ра­щав, що він утік в Немирів!

Зося. То й зас­по­кой­ся, ко­ли пос­та­вив по-свой­ому.

Чалий. Не мож­на, сер­денько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті го­во­рив, що, по­ки я жи­вий, тут унії не бу­де! А во­ни на теє не вва­жа­ють і, змо­вив­шись, нав­мис­не йдуть всі про­ти ме­не, зна­ючи, що я лиш в тім утіху маю, що мо­жу зас­ту­па­ти­ся за люд свій і за віру.

Зося. А ти все-та­ки зас­ту­пай­ся і бо­ро­ни.

Чалий. Іноді я навіть за­бу­ваю про те, що сот­ни­ком у ге­ть­ма­на слу­жу, і хо­четься розп­ра­ви­ти­ся з ни­ми по-гай­да­ма­цьки, бо то єди­не страх на них на­во­дить!

Зося. Ти зро­биш все по-свой­ому, бо пан яс­но­вельмож­ний те­бе лю­бить і слу­ха!

Чалий.Та во­но ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у йо­го панській душі, жи­ве не­на­висть і до хло­па, й до йо­го віри, і час­то він по­чав кри­ви­ти­ся на ме­не!.. А що ж би то бу­ло, ко­ли б та­ко­го дру­га, як-от

Шмигельський, я не мав? Він один бо­ро­тись про­ти кри­в­­ди по­ма­гає. О, як би тут хо­ро­ше жи­ло­ся, ко­ли б на­род лю­би­ла шлях­та, як братів!.. (Глянув у вікно.) Що це за лю­де? (У двері.) Джу­ро!

Зося (підбіга до вікна). Ціла юр­ба!

Входить джу­ра.

Джура. Лю­де хо­тять ба­чить па­на.

Чалий. Звідкіль во­ни?

Джура. Не знаю. Між ни­ми один Кульба­ба з сло­бо­ди па­н­ської, а то чужі.

Чалий, бе­ре шап­ку, хо­че йти.

Зося. (бе­ре у нього шап­ку). Лю­бий мій, будь обе­реж­ний, не довіряй се­бе так сміли­во юрбі!

Чалий. Бог з то­бою! Чо­го ж я бу­ду бо­яти­ся? Між ни­ми є Кульба­ба з на­шої сло­бо­ди. Пев­но, скар­ги ма­ють, а мо­же, осе­­ли­тись хо­чуть тут, у сло­бо­дах моїх.

Зося. Ти їх не знаєш, мій ко­ха­ний, а я бо­юся пос­по­ли­тих з то­го ча­су, як, пам'ятаєш, два гай­да­ма­ки, одяг­нені мов кме­ті, вміша­лись у юр­бу пос­по­ли­тих і вбить те­бе хотіли… Між ни­ми ж був, здається, і Кульба­ба…