Мартин боруля, стр. 8

Входе Ма­ри­ся i па­да йо­му в но­ги.

Що це?!

Марися. Не гу­бiть ме­не, не то­пiть ме­не - я у вас од­на!

Мартин. Ото гос­по­ди, як зля­ка­ла, аж но­ги зат­ру­си­лись… Встань! Чо­го то­бi?

Марися. Не вiд­да­вай­те ме­не за­мiж за то­го же­ни­ха, що приїде з го­ро­да, - я йо­го не люб­лю, я за нього не хо­чу…

Мартин. Як?! За бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка не хо­чеш? За ко­го ж те­бе то­дi вiд­дать?

Марися. Вiд­дай­те ме­не за Ми­ко­лу.

Мартин. Свiт на­ви­во­рiт. Пан­ноч­цi - му­жи­ка за­ба­жа­лось!.. Не смiй ме­нi про це й заїкаться!

Марися. Я люб­лю Ми­ко­лу, i вiн ме­не лю­бить, ми бу­де­мо щас­ли­вi…

Мартин. Що то за сло­во та­ке - лю­бить? Ка­жи ме­нi, що то за сло­во та­ке?.. Га? Що во­но оз­на­ча: чи­на чи дво­рянст­во?

Марися. Я не вмiю роз­ка­зать… Я…

Мартин. Ви­дум­ка! Вит­ре­беньки! Баб'ячi хи­ме­ри­ки! Чи­на, дво­рянст­во тре­ба лю­бить, а дру­гої лю­бо­вi не­ма на свi­тi!..

Марися. Я со­бi смерть за­по­дiю, ко­ли…

Мартин. Не сердь ме­не, бо я пор­ву на со­бi всю оде­жу!.. Чуєш?.. Зду­рi­ла дiв­ка, ще й не розг­ля­дi­ла доб­ре бла­го­род­но­го же­ни­ха, а вже єре­тується! Та же­них та­кий, що хоч би яка пан­ноч­ка, то з охо­тою пiш­ла б за нього, - от приїде, то по­ба­чиш!.. А про Ми­ко­лу i не ду­май! Та я ско­рi­ще вб'ю те­бе, нiж вiд­дам за му­жи­ка; я те­бе з до­му ви­же­ну, я те­бе!.. Та я не знаю, що зроб­лю!.. От дiт­ки! Ти для них пiк­луєшся, по­би­ваєшся, з шку­ри лi­зеш, а во­ни, за­мiсть дя­ки, сер­це то­бi над­воє роз­ди­ра­ють! Ма­ло ме­нi му­ки з Кра­совським i так, та ще те­бе вiд­дам за му­жи­ка, щоб вiн зу­би ска­лив?.. Iди! Же­них, мо­же, вже з го­ри з'їжджає… Iди одяг­ни­ся ме­нi у но­ве плат­тя, а цих ре­чей щоб я бiльше не чув!

Марися. Та­ту?..

Мартин. Який я та­то? Що то за та­то?

Марися. Па­пiнька!

Мартин. I слу­хать не хо­чу! Iди ро­би, що ве­лять.

Марися пiш­ла.

Не знає сво­го щас­тя; ска­за­но: мо­ло­де - дур­не… Ох, дi­ти-дi­ти! Як­би ви зна­ли, як-то хо­четься ба­чить вас хо­ро­ши­ми людьми, щоб ви не черст­вий хлiб їли… Як­би-то зна­ли… то­дi б ви зро­зу­мi­ли, що батьки не во­ро­ги вам… От тро­хи пог­ри­мав, а вже й жаль!.. Во­но ж, дур­не, ду­ма, що я їй во­рог! Во­рог за те, що ви­тя­гаю з му­жи­чест­ва… А чо­го ме­нi це кош­тує?.. Ко­лись по­дя­кує.

Входе Омелько.

Iдуть?

Омелько (за­ди­хав­ся, не мо­же го­во­рить). I-ї-ду-уть!

Мартин. Чо­го ти так за­са­пав­ся? Со­пеш, як пiд­па­ле­ний кiнь. Да­ле­ко?

Омелько. Ху-ху-ху!.. Уто­мив­ся…

Мартин. Ти ж ко­нем їхав?

Омелько. Де там! Упав, к бi­со­во­му батько­вi, з ко­ня…

Мартин. Я ж ка­жу, що так!.. Да­ле­ко?

Омелько. Нi, за­раз за мо­ги­лою i впав! Тiлько що ви­лiз на Ра­ка, а…

Мартин. Не про те! Не про те я пи­таю! Чи да­ле­ко їдуть?

Омелько. Та, ма­буть, уже близько бi­ля дво­ру.

Мартин. Ти ж ба­чив, хто їде?

Омелько. А хто ж? Тро­хим їде - на­ши­ми кiньми i на­шою на­та­чан­кою…

Мартин. А в зад­ку си­дить хто-не­будь?

Омелько. В зад­ку?.. Не при­мi­тив!

Мартин. Чо­го ж ти бiг, бо­дай ти лус­нув! (Iде до вiк­на.)

Омелько. Чис­то ко­лi­но збив, бо­лить, як пе­че­не, при­бiг по­пе­ре­ду, а вiн ще й лається!.. Чорт на те­бе уго­дить… (Пi­шов.)

Мартин. Вiн… Же­них!.. (До две­рей.) Душ­ко! Па­ла­зю! Приїхав! Же­них приїхав! Одя­гай­тесь мер­щiй! А гос­по­ди, аж сер­це за­би­лось! При­нять тре­ба на сла­ву… (Вiд­чи­ня се­ред­нi две­рi.)

Входе На­цiєвський, з гi­та­рою в ру­ках, у шерс­тя­нiй на­ки­д­цi. Мар­тин iде до две­рей, розс­та­вив­ши ру­ки.

Милостi про­шу, до­ро­гий гос­тю!

Нацiєвський кла­де гi­та­ру на стi­лець. Об­нi­ма­ються i цi­лу­ються. За­вi­са.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Декорацiя та ж.

Омелько i Тро­хим вно­сять сто­ла.

Омелько. То це же­них на­шої Ма­ри­сi, сьогод­ня й за­ру­чи­ни?

Трохим. Еге. До­ро­гою вiн ме­не час­ту­вав бi­ля кож­но­го ши­н­ку, - гар­ний па­нич!

Омелько. Вiн же й ме­не час­ту­вав то­дi, як чо­бо­ти i ко­бе­няк ук­ра­ли, бо­дай йо­му…

Трохим. I що во­ни там роб­лять, тi су­дей­ськi, - та­ко­го їх, як га­лок во­се­ни?

Омелько. Бу­ма­ги, ка­же, пи­шуть.

Трохим. На­що ж тi бу­ма­ги?

Омелько. На про­даж. Про­да­ють.

Трохим. Та хто ж їх ку­пує, ко­му во­ни пот­рiб­нi, хi­ба на ци­гар­ки?

Омелько. Ви­хо­дить, є та­кi лю­де, що ку­пу­ють. От ба­чив по­вi­ре­но­го, що приїздив? Ко­нi, як змiї, та­ран­тас бли­щить, фур­ман, на­че ко­ро­бей­ник Улас!.. Ба­чив? От­же вiн бу­ма­ги про­дає. Йо­го фур­ман дав ме­нi на ци­гар­ку лег­ко­го тю­тю­ну i роз­ка­зу­вав, що, ка­же, йо­го пан якiсь бу­ма­ги пи­ше i про­дає лю­дям, що ко­му пот­рiб­но, з то­го и хлiб їсть, i бу­ди­нок має у го­ро­дi. От i наш пан, ка­же, ку­пив якiсь бу­ма­ги у нього на Кра­совсько­го, а Кра­совський, ка­же, до­вi­дав­ся, приїздив аж у го­род, зап­ла­тив до­рож­че, i вiн про­дав йо­му бу­ма­ги вже на на­шо­го па­на. Так i тор­гує!

Трохим. Ди­ви!

Омелько. Вся­ко­му чо­ло­вi­ко­вi наз­на­че­но, що ро­бить, з чо­го хлiб їсти i що йо­му мать! От ме­нi наз­на­че­но, щоб я без чо­бiт був i без ко­бе­ня­ка, - i вкра­де­но.

Трохим. Ма­буть, що так… А не чув, ко­ли бу­де ве­сiл­ля?

Омелько. Не чув. Вчо­ра гу­ля­ли дов­го, - же­них i до­сi спить.

Входе Мар­тин.

Мартин. Чо­го ви тут стов­би­чи­те?

Омелько. Сто­ла вiд Си­до­ро­ви­ча при­нес­ли.

Мартин. Ага! Ну, бi­жи ж ти, Омельку, при­не­си уми­ваться па­ни­че­вi.

Омелько i Тро­хим ви­хо­дять.

Ще спить. Ска­за­но, чи­нов­ний чо­ло­вiк, не то що прос­тий шлях­тич: ще й чор­ти нав­ку­лач­ки не би­лись, а вiн схо­питься i га­сає по ха­зяй­ст­ву!.. На­що Вже я, от, здається, зов­сiм ви­бив­ся на дво­рянську ли­нiю, а не мо­жу уран­цi дов­го спать - бо­ки бо­лять, а тре­ба прив­чаться! Во­но якось так зов­сiм дру­гу пи­ху то­бi дає. Прий­шов хто ра­но, чи там яке дi­ло по ха­зяй­ст­ву, а ти спиш! "До­ма пан?" - пи­та­ють. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчи­ках… Безп­ре­мiн­но за­ве­ду та­кий по­ря­док: чи про­ки­нув­ся, чи нi, а бу­ду ле­жать до снi­дан­ку.

Омелько не­се ноч­ви i вiд­ро во­ди.

Що це?

Омелько. Та уми­ваться ж.

Мартин. Ну i що то­бi ска­зать? Де ж ти ба­чив, бу­сур­ме­не, щоб лю­де в ноч­вах уми­ва­лись? По­ро­сят тiлько у ноч­вах па­т­ра­ють, а ти хо­чеш бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка…

Омелько. Та я ж письмо­во­ди­те­ле­вi над ноч­ва­ми цi­ле вiд­ро во­ди на го­ло­ву ви­лив.

Мартин. То iн­ча рiч - чо­ло­вiк си­рий i на пох­мiл­ля.

Омелько. А цей хi­ба тве­ре­зий вчо­ра лiг?

Мартин. Не твоє дi­ло! Iди вiзьми ве­ли­ку де­рев'яну мис­ку i во­ди в по­лив'яний гле­чик.

Омелько. I щоб то вiд­ра­зу ска­зать, а то но­сись. (Пi­шов.)

Мартин (один). Тре­ба десь та­ко­го служ­ку дос­тать, що при гор­ни­цях був, бо Омелько ста­рий для пос­лу­ги, нi­чо­го не тя­ме.

Омелько вер­тається з гле­чи­ком i мис­кою.

Там пос­тав, i як­що спить, то на­вi­дай­ся че­рез яке врем'я. Омелько пi­шов у дру­гу ха­ту, вхо­де Па­лаж­ка.

Спить ще. А що, як там, душ­ко, у те­бе: чи все го­то­во?