Мартин боруля, стр. 6

Мартин. Зап­ла­кав?

Омелько. Зап­ла­кав. Гiр­ки­ми сльоза­ми зап­ла­кав: чо­бо­ти бу­ли нас­то­ящi шка­по­вi i ко­бе­няк…

Мартин. Лу­ци­пiр! А ко­ней то­бi не жаль?

Омелько. Та ко­нi знай­дуться, бо там який­сь су­дей­ський, з мiд­ною бля­хою на гру­дях, спи­сав усе: i як ко­ней звуть на ймен­ня, i до яко­го по­луд­раб­ка кот­ра ко­ня­ка бу­ла прив'яза­на, i по­луд­раб­ки розг­ля­дi­ли, - усе як слiд, я роз­ка­зав усi при­к­ме­ти. За­пи­са­ли i те, що як уда­риш ба­то­гом, то Кул­кат кру­тить хвос­том со­бе а, Зо­зу­ля кру­тить хвос­том ца­бе, -все за­пи­са­ли, ко­нi знай­дуться!.. (Зiт­хає.) А чо­бо­ти i ко­бе­няк…

Мартин. Геть з очей, пар­ши­вий ро­бiт­ник! То­бi гиндика пас­ти, а не ко­ней гля­дiть! Са­мi кра­щi ко­нi про­па­ли! Бу­деш же ти одс­лу­жу­вать ме­нi за ко­ней шiсть лiт.

Омелько. А бу­ду. Та­ке дi­ло. (На­бiк.) А хто ж ме­нi одс­лу­же за чо­бо­ти та за ко­бе­няк? Як­би не ти, то я б їх i не брав.

Мартин (до Тро­хи­ма). Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки, вiзьми на­та­чан­ку чи вi­зок, зап­ря­гай ко­ней, та хоч уно­чi поїде­мо до ста­но­во­го.

Трохим вий­шов.

(Омельковi). Ти чо­го стоїш? Пi­шов, не пе­чи моїх очей!

Омелько. Та тут ще лист вiд па­ни­ча.

Мартин. Чо­го ж мов­чиш? Да­вай мер­щiй, ше­ле­па!

Омелько (дос­тає з шап­ки). Та не гри­май­те ж хоч за лис­та, ба­чи­те, за­шив як да­ле­ко - бо­яв­ся, щоб хто не вкрав. Ду­маю: "Хоч шап­ку i вкра­де, то лист бу­де цi­лий, чор­та з два най­де". На­те.

Мартин (про­чи­тав­ши). Що йо­го ро­бить?.. Же­них обi­щав приїхать, як ко­ней приш­лю за на­та­чан­кою… Тут гра­бiж… там ко­ней пок­ра­ли!.. Па­мо­ро­ки за­би­ло… (До Омелька.) Iди, ро­зум­на го­ло­во, на­дi­вай пос­то­ли, поїдем зо мною у стан, а Тро­хим поїде в го­род за­раз же, щоб завт­ра i на­та­чан­ку при­вiз… Уп­ряж де ти зос­та­вив?

Омелько. Зло­дiї взя­ли, тiлько че­рез­сi­дельник зос­тав­ся.

Мартин. Щоб ти на ньому по­вi­сив­ся! I уп­ряж по­зич в Си­до­ро­вич­ки.

Омелько. А ко­ней яких зап­ря­гать?

Мартин. Не пи­тай ме­не!.. I до­ро­гою не ба­ла­кай до ме­не, бо я те­бе, кап­ло­уха со­ба­ко, чис­то всього об­пат­раю!

Омелько. Ну й сер­ди­тий… Що то пан! (Пi­шов.)

Мартин (один). I язик став як кi­лок, i в ро­тi пе­ре­сох­ло!.. А си­нок… си­нок!.. Я тут iз шку­ри ви­ла­зю, щоб йо­го в лю­де ви­вес­ти, а вiн там п'янствує…

Входе Омелько.

Ти чо­го зно­ву у вi­чi лi­зеш? Кор­тить, щоб пос­куб?

Омелько. Письмо­во­ди­тель ста­но­во­го приїхав, пи­тає­ть­ся, чи ви до­ма, та я не знав, що й ска­зать, бо­яв­ся, щоб не ла­яли… Що йо­му ска­зать?

Мартин. Зви! Про­си! Ба­чиш - до­ма, хi­ба то­бi по­ви­ла­зи­ло?

Омелько вий­шов.

Мар­тин бi­жить до бо­ко­вих две­рей.

Палажко! Письмо­во­ди­тель приїхав… I-i! Я й за­був, що її не­ма! Ма­ри­сю! Пош­ли за ма­тiр'ю до Си­до­ро­вич­ки, а са­ма ва­ри ва­ре­ни­ки, пе­чи кур­чат, не­хай дiв­ча­та пе­че­риць наз­би­ра­ють, у сме­та­нi нас­ма­жиш, та яєць зва­ри ус­нят­ку i мо­ло­ка спар!.. Не­хай Омелько по­ро­ся за­ко­лить… Та квас, квас щоб був, бо вiн раз у раз з пох­мiл­ля… Пев­но, при­вiз ут­верж­де­нiє в дво­рянст­вi. Оте­пер, па­не Кра­совський, я то­бi по­ка­жу, яке я бид­ло i яке те­ля мiй син… (До две­рей.) А, Не­фо­дiй Оси­по­вич! По­жа­луй­те, по­жа­луй­те, до­ро­гий гос­тю!..

Завiса.  

ДIЯ ТРЕТЯ

Декорацiя та ж.

Мартин. Цi­лу нiч з до­са­ди не спав! Як про­чи­тав Не­фо­дiй Оси­по­вич бу­ма­гу, щоб ме­не бе­зот­ла­га­тельно ви­вес­ти з iмєнiя Кра­совсько­го, то на­че п'ять ко­тiв вско­чи­ло у гру­ди i ра­зом по­ча­ли дря­пать там своїми гост­ри­ми кiг­тя­ми!.. Ну, па­не Кра­совський! Си­пеш ти грiш­ми, щоб ме­не ви­вес­ти звi­д­цi­ля, - i я по­сип­лю, де тре­ба, щоб те­бе у ост­рог по­са­дить!.. Не­фо­дiй Оси­по­вич за гра­бiж узяв за­яв­ле­нiє, ка­же: це уго­лов­не дi­ло!.. Кра­совський хва­литься та пох­ва­ляє­ть­ся!.. Хва­лись, хва­лись!.. Ко­ли б ме­нi ще розд­ра­ту­вать йо­го, щоб вiн роз­бiй який зро­бив, та на Си­бiр… Що Си­бiр? На ка­тор­гу йо­го!.. Бу­деш ти знать Бо­ру­лю i дi­тям за­ка­жеш!.. Я не бу­ду хва­литься, нi, а тим ча­сом i в ост­рог, i в Си­бiр, i на ка­тор­гу те­бе зап­ру… О, не я бу­ду! Як­би не ждав сьогод­ня же­ни­ха, то за­раз би поїхав у го­род - до по­вi­ре­но­го, там го­ло­ва: гу­берньою пра­вить! Ну, та день-два пi­дож­ду… Гей, Оме­ль­ко!.. Бог дасть, доч­ку прист­рою, то­дi за­жи­ву нас­то­ящим дво­ря­ни­ном: со­бак роз­ве­ду, бу­ду на охо­ту їздить, у кар­ти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лi­зеш, як че­ре­па­ха?

Омелько. А хi­ба я пти­ця? Лi­тать не мо­жу, по­ки вста­неш, по­ки прий­деш…

Мартин. Ну, ну, го­дi…

Омелько. Ко­ли б чо­ло­вiк кри­ла мав…

Мартин. Го­дi!

Омелько (на­бiк). Нi­ко­ли не дасть до­го­во­рить…

Мартин. Iди ме­нi за­раз аж на шпиль, звiд­тi­ля вид­ко верс­тов на п'ять по до­ро­зi в го­род, там бу­деш си­дiть i ждать…

Омелько. Чо­го?

Мартин. Слу­хай!

Омелько. Та я ж слу­хаю.

Мартин. Мовч­ки слу­хай!

Омелько. Мов­чу…

Мартин. Як по­ба­чиш на­шi ко­нi i на­шу на­та­чан­ку i бу­де там си­дiть двоє, при­бi­жиш до­до­му по­пе­ре­ду…

Омелько. А як я не до­бi­жу по­пе­ре­ду?

Мартин. Що ти йо­му бу­деш ка­зать?

Омелько. Тро­хим же бу­де кiньми їхать, а я пiш­ком бiг­ти­му, то хоч би з ме­не й дух ви­пер­ло, а я не пос­пiю впе­ред, хi­ба ра­зом при­бi­жи­мо.

Мартин. Не ра­зом, бу­сур­ме­не, не ра­зом! А тре­ба, щоб ти йо­го зда­ле­ку по­ба­чив i впе­ред при­бiг.

Омелько. Не при­бi­жу. Го­дiв п'ять то­му на­зад, мо­же б, i при­бiг ра­зом, а те­пер не при­бi­жу. Та й на­що ж я бу­ду бiг­ти ра­зом з ним? Вiн бу­де їхать, а я бу­ду бiг­ти бi­ля на­та­чан­ки, на смiх лю­дям, як со­ба­ка! Та Тро­хим на зло ме­нi за­пус­тить так ко­ней, що й чорт з ним не збi­жить.

Мартин. Хi­ба ж я те­бе, су­пе­се кля­тий, за­тим по­си­лаю, щоб ти нав­ви­пе­ред­ки з кiньми бiг?

Омелько. А хi­ба я знаю.

Мартин (бе­ре йо­го за гру­ди). Не знаєш?

Омелько (на­бiк). От­же, ос­тан­ню сви­ту пор­ве.

Мартин. Звiст­ку, звiст­ку, звiст­ку щоб по­дав впе­ред - гость важ­ний приїде!

Омелько. То доз­вольте ко­ня взять.

Мартин. Бе­ри, бо­дай те­бе за пу­па взя­ло, тiлько не муч ме­не!

Омелько. А яко­го ж ко­ня взять? Я вiзьму Ра­ка…

Мартин бе­ре но­го за ши­во­рот, по­вер­та до две­рей i ви­во­дить.

Та пост­ри­вай­те, па­не, я сам пi­ду, а то ви ме­нi сви­ту пор­ве­те. (Випх­нув.)

Мартин, а по­тiм Ма­ри­ся.

Мартин. От му­ка ме­нi з цим ка­торж­ним Омельком! I виг­нав би, жаль - дав­но слу­жить, i при­вик до нього так, що як не ба­чу дов­го, аж скуч­но. А вiн, чорт йо­го знає, чи на­рош­не драж­нить ме­не, чи та­ки справ­дi дур­ний тро­хи зро­бив­ся.

Входить Ма­ри­ся i не­се клу­нок. Ку­ди це? Що це?

Марися. Тре­ба пра­ти со­роч­ки то­що, ба­га­то наб­ра­ло­ся вже шмат­тя.

Мартин. Я те­бе пос­ти­раю! Стра­мить ме­не хо­чеш? Дво­рянська доч­ка са­ма сти­рає! Мо­же, ще й на рiч­ку пi­деш? Для чо­го ж то я двох ро­бiт­ниць най­няв?

Марися. Во­ни на го­ро­дi ко­па­ють, а я ж що бу­ду ро­бить?

Мартин (на­бiк). Справ­дi!.. i сам не знаю, що б во­на ро­би­ла, яку б їй ро­бо­ту дво­рянську знай­ти… (До Ма­ри­сi.) Нi­чо­го не ро­би!