Мартин боруля, стр. 3

Мартин. Ну, си­ну, пос­нi­даєш, та й з бо­гом в путь! Уже ко­нi го­то­вi, щоб сьогод­ня за сон­ця в го­род пос­пiв, бо завт­ра i на служ­бу тре­ба, - це не то, що во­за пiд­ма­зу­вать або во­ли на па­шу гнать, там дi­ла по­важ­нiй. (До Ми­ко­ли.) А ти, хлоп­че, все батько­вi во­ли па­сеш?

Микола. Па­су. Не всiм же, дя­дюш­ка Мар­тин, i в чи­нов­ни­ки йти…

Мартин. Прав­да, прав­да! Не вся­кий мо­же дi­ло ро­зу­мiть… Ко­му до во­лiв, ко­му до бу­маг - та­ка жеч…

Микола (по­дає Сте­па­но­вi ру­ку). Ну, про­щай, брат, бла­го­по­луч­ної то­бi до­ро­ги.

Степан. Спа­си­бi.

Микола. Про­щай­те, дя­дюш­ка Мар­тин.

Мартин. Iди здо­ров! Ми­ко­ла пi­шов. Чо­го вiн до те­бе в'язне, якi ви то­ва­ри­шi? Ма­ло чо­го, що з од­но­го се­ла, що од­но­лiт­ки, та у кож­но­го з вас iн­ша до­ро­га! Ти, си­ну, не дру­жи з не­рiв­нею, кра­ще з ви­щи­ми, нiж з ниж­чи­ми. Яка то­бi ком­па­нiя Ми­ко­ла? Му­жик - од­но сло­во, а ти на та­кiй ли­нiї, треш­ся мiж людьми iн­чо­го ко­лi­на… Мо­же, бог дасть, i сто­ло­на­чальни­ком бу­деш або й письмо­во­ди­те­лем у ста­но­во­го - це не то, що "цоб, по­ло­вий!..", "ца­бе, пе­рiс­тий!", а пiт йо­му ллє, а пил при­на­да на ли­це, i сму­ги по всiй тва­рi, та дьогтьом смер­дить вiд нього, як вiд маз­ни­цi, а у те­бе дру­га ли­нiя! Од­но те, що не сьогод­ня-завт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, та от то­бi й чин на той рiк да­дуть; атес­тат з уезд­но­го учи­ли­ща ну­жен, ка­зав ме­нi сек­ре­тар, то ми дос­та­не­мо; а дру­ге, хоч би й за­раз: глянь на се­бе i глянь на Ми­ко­лу. То та­ки му­жик ре­па­ний, а ти кан­це­ля­рист!.. Так-то!.. Ну, а як бу­деш ко­ле­жеський ре­гiст­ра­тор, то то­бi й мун­дир який по­ла­гається, i ко­кар­да?

Степан. Аяк­же. Во­рот­ник, ви­ши­тий по чор­но­му бар­ха­ту зо­ло­том, зас­тi­бається в один борт на дев'ять пуг­виць!

Мартин. От бач! Де ж йо­му рiв­няться? Ко­ли б, гос­по­ди, тi­лько ут­вер­ди­ли у дво­рянст­вi мер­щiй. Ти ка­жеш, що Ка­є­тан Iва­но­вич за­вi­ря, що ко­ли вже де­пу­татське соб­ра­нiє при­з­на­ло, то й се­нат приз­нає.

Степан. Каєтан Iва­но­вич ка­зав ме­нi: пок­ло­нись батько­вi i ска­жи, що от-от бу­де не до­ка­зу­ющий, а нас­то­ящий дво­ря­нин, те­пер безп­ре­мiн­но ут­вер­дять, бо дi­ло в се­на­тi вже шос­тий мi­сяць!..

Мартин. Тре­ба йо­му чет­вер­тей п'ять вiв­са пос­лать. Там як по­ба­чиш Каєта­на Iва­но­ви­ча, на­га­дай йо­му про мен-даль, вiн вже знає. Ска­жи: па­пiнька про­си­ли за мен­даль. Не за­будь.

Степан. Доб­ре, не за­бу­ду.

Мартин. Iди ж снi­дай, а я де­що зве­лю Омелько­вi.

Степан пi­шов.

Мартин, а по­тiм Омелько.

Мартин (один). Ну, те­пер вже все од­но що й дво­ря­нин! Тре­ба тiлько дво­рянськi по­ряд­ки по­за­во­дить… Ви­ря­дю Сте­па­на i прий­мусь за дво­рянськi по­ряд­ки. (У две­рi.) Оме­ль­ко, Омелько!.. (До се­бе.) Хоч i кош­тує ба­га­то, та за­те ж по­рiв­ня­юся з Кра­совським.

Входе Омелько.

Ти б на­дiв чо­бо­ти.

Омелько. На бi­са я їх бу­ду тас­кать у до­ро­гу та ще й у бу­день, доб­ре i в пос­то­лах.

Мартин. Що ти тя­миш, га­во! По­ве­зеш у го­род кан­це­ля­р­сько­го - i в пос­то­лах!

Омелько. Хi­ба я йо­го бу­ду вез­ти? Ко­нi по­ве­зуть. А я ся­ду на по­воз­ку, но­ги в сi­но за­су­ну, те ме­нi й бай­ду­же.

Мартин. Не ба­зi­кай! На­дiнь, ка­жу то­бi, чо­бо­ти!

Омелько. Та що ж ме­не там тан­цю­вать зас­тав­ля­ти­муть, чи що?

Мартин. Ро­би, що ве­лять! Вiзьми ряд­но ве­ли­ке квiт­час­те та гар­ненько зак­рий сi­но, щоб па­нич у реп'яхи не вбрав­ся.

Омелько. Який па­нич?.. Хi­ба Кра­совсько­го па­нич поїде з на­ми?

Мартин. Сто чор­тiв то­бi в по­ти­ли­цю! Наш па­нич, Сте­пан Мар­ти­но­вич! По­да­вись ти своїм Кра­совським… Сте­пан Ма­р­ти­но­вич - та­кий са­мий па­нич!

Омелько. Сте­пан?! Дав­но ж йо­го приз­ве­ли, ха­зяїн?

Мартин. От я як трiс­ну те­бе в пи­ку твою ре­па­ну, то ти не тiлько Сте­па­на Мар­ти­но­ви­ча бу­деш па­ни­чем ве­ли­чать, та й ме­не не ха­зяїном, а па­ном зва­ти­меш.

Омелько. Та за що ж биться? Па­нич - то й па­нич, пан - то й пан! Хi­ба ме­нi язик од­па­де, ко­ли я вас бу­ду па­ном ве­ли­чать? Про ме­не, ме­нi од­на­ко­во. Зве­ли­те, то й юн­ке­ром вас зва­ти­му.

Мартин. Та од­шу­кай ще, там, у ко­мо­рi, був ван­дальський дзвi­нок, i при­че­пи пiд ду­гу.

Омелько. Доб­ре, па­не.

Мартин. Ти яких ко­ней зап­рiг?

Омелько. Лис­ку, Кра­сав­ку i Бло­ху.

Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з ло­ша­та­ми, а у Бло­хи аж двоє… Па­ни­ча ве­зе в го­род трой­кою з дзвiн­ком, i зза­ду та­бун ло­шат бу­де бiг­ти? За­раз ме­нi пе­реп­ря­жи!

Омелько. Та хi­ба я знав, що йо­го приз­ве­ли! Яких же зап­ряг­ти, бо зно­ву не вго­дю, то до ве­че­ра бу­ду зап­ря­гать та вип­ря­гать…

Мартин. Кул­ка­та в ко­рiнь. Зо­зу­лю i Ка­ря­кош­ку на прис­тяж­ку. Iди мер­щiй!

Омелько (про се­бе). По­ки був чо­ло­вi­ком - i не ве­ре­ду­вав, а па­ном зро­би­ли - чорт те­пер на нього й пот­ра­пе. (Пi­шов.)

Мартин, а по­тiм Сте­пан i Па­лаж­ка.

Мартин (один). По­ки-то ще лю­де на­вик­нуть, як ве­ли­чать! Во­но й са­мо­му на­че тро­хи чуд­но: то бу­ло "Мар­тин, дя­дьку Мар­ти­не", а те­пер - пан!.. Нi­чо­го, приз­ви­ча­яться!

Входять Сте­пан i Па­лаж­ка.

Палажка. Гля­ди ж ме­нi со­ро­чок, плат­кiв, щоб не по­розк­ра­да­ли. Там я то­бi ви­рi­за­ла три па­ри но­вих ону­чок i все поск­ла­да­ла як слiд.

Мартин. Яка це в те­бе ши­не­ля? Я ж то­бi ка­зав: зро­би та­ку, як у сто­ло­на­чальни­ка.

Степан. Сук­на не ста­ло на дар­мо­вi­са.

Мартин. На ж то­бi гро­шей i безп­ре­мiн­но зро­би дар­мо­вi­са (дає), та ку­пи са­му­ва­ря, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю i приш­леш з Омельком. А там, що ос­та­неться, вiзьмеш со­бi: мо­же, ру­ка­вич­ки ку­пиш… Ди­вись, як лю­де, так i ти. Та чо­бо­ти чисть раз у раз, щоб бли­ща­ли, як у за­сi­да­те­ля; оде­жа - пер­ве дi­ло. Та ще не за­будь про те, що я то­бi ка­зав: не­хай приїздить хоч i на на­ших ко­нях - я йо­го i на­зад одiш­лю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, пос­лi! Як приїде, то­дi по­ба­чиш. При­сядьмо ж на до­ро­гу, так го­диться. Я на не­дi­лю приш­лю Каєтану Iва­но­ви­чу вiв­са i сi­на, а ти, Стьопа, на­га­дай йо­му про мен­даль…

Входе Омелько, в чо­бо­тях i в дра­нiм ко­бе­ня­ку.

Омелько. Та йдiть, бо Кул­кат не стоїть, аж ля­га.

Мартин. Ти б ще мi­шок дра­ний на­дiв на го­ло­ву. Вiн там осо­ро­мить па­ни­ча! На­дiнь ме­нi доб­рий ко­бе­няк!

Омелько. Та ви ж за ко­бе­няк нi­чо­го не ка­за­ли, а тiлько за чо­бо­ти! (На­бiк.) От на­ка­за­нiє гос­поднє з та­ким па­ном: зве­лiв на­дiть чо­бо­ти, а чiп­ляється за ко­бе­ня­ка. (Пi­шов.)

Мартин. Ну, те­пер з бо­гом! (Встає.) Про­щай. (Цi­лує Сте­па­на.) Слу­хай стар­ших, ви­пи­суй по­чер­ка, зав­чай бу­ма­ги на­пам'ять… трись, трись меж людьми - i з те­бе бу­дуть лю­де!

Палажка. Здо­ров'я бе­ре­жи, ша­нуй­ся, си­ну. (Цi­лує йо­го.) Мо­ли­ся бо­гу по книж­цi.

Степан. Про­щай­те, па­пiнька! Про­щай­те, ма­мiнька!!

Мартин. Кла­няй­ся ж там Каєта­ну Iва­но­ви­чу, Сви­ри­ду Пе­т­ро­ви­чу…

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Кiмната у Бо­ру­лi.

За сто­лом си­дять Мар­тин, Гер­ва­сiй i Мат­вiй.