Мартин боруля, стр. 11

Протасiй. Так ото, знаєш, поїха­ли ми у Кре­мен­чук з Си­до­ром Кар­по­ви­чем Жи­роїдо­вим, мо­же, чув?.. Вiн лiт п'ятнад­цять, а мо­же, й двад­цять бу­де, як умер в Яст­ру­бин­цях… царст­во йо­му те­бес­не… Бал­ка упа­ла на го­ло­ву i вби­ла йо­го… слав­ний чо­ло­вiк - я з ним спiз­нав­ся ще у Плис­ко­вi, iмi­нiї гра­фа Ло­пу­шансько­го, Ло­пу­шанський охот­ник був на всю ок­ру­гу… Я в нього дос­тав со­бi хор­та, та та­ка бу­ла со­ба­ка, що зай­цьовi й пис­нуть не дасть… Поїхав у Плис­кiв до сво­го давнього зна­ко­мо­го Iва­на Жу­ка, а ста рий Жук i ка­же: шко­да, млин стоїть, поп­рав­ля­ють. Нi­чо­го ро­бить, ста­ли ми го­ду­вать во­ли, а тут прий­шов Си­дор Кар­по­вич - вiн пiд­ря­див­ся в Роз­ло­гах, у Хер­сон­щи­нi, строїть церк­ву i ото поп­ро­сив ме­не поїхать з ним у Кре­мен­чук лi­су ку­по­вать. Дi­ло бу­ло нап­ро­вес­нi. Не доїжджа­ючи Кре­мен­чу­ка, є го­род Кри­лов, а там жи­ве дав­нiй мiй при­ятель, ще й кум - Су­пос­та­тов. Лi­сом тор­гує. Ми з ним у венгерську кам­па­нiю поз­на­ко­ми­лись, я хрес­тив з йо­го жiн­кою доч­ку у Мит­ро­фа­но­ва, - мо­же, знаєш? Єле­на Вi­кентьєвна…

Входе Омелько.

Омелько. Ока­зiя, па­не…

Мартин. А що? Де па­нич?

Омелько. По­дав­ся у го­род.

Мартин. Як?

Омелько. На­няв Шу­ли­ма, i той йо­го по­вiз на своїй ко­ня­цi у го­род.

Мартин. Бре­шеш, iро­де!!

Омелько. По­бий ме­не бог! Я сам ба­чив, як виїхав з дво­ру, ще й ска­зав ме­нi: кла­няй­ся своєму па­но­вi, ска­жи, щоб не жда­ли ме­не бiльш нi­ко­ли… Я, ка­же, по­шут­ку­вав!.. Жид уда­рив ко­би­лу ба­то­гом, по­воз­ка за­то­рох­тi­ла, i я бiльш нi­чо­го не чув.

Мартин. О гос­по­ди! Що ж це? Нас­мiш­ка? Не мо­же статься, то­бi так зда­ло­ся!

Омелько. Та не­хай ме­нi по­ви­ла­зять! Ко­ли не вi­ри­те, то спи­тай­те Гол­ду.

Мартин хва­тається за го­ло­ву i сi­да, гос­тi спо­ло­ши­ли­ся, шеп­чуться.

Дульський. Хо­дiм, па­но­ве, ба­чи­те - чо­ло­вiк у та­кiй ока­зiї, чо­го нам тут стир­чать.

Виходять.

Перший гiсть (на вiд­хо­дi). От то­бi й за­ру­чи­ни…

Другий гiсть. От то­бi й чи­нов­ний же­них… Ха-ха!

Протасiй. То я то­бi дру­гим ра­зом роз­ка­жу. Про­щай­те!

Всi ви­хо­дять.

Мартин (вска­кує). Осу­до­висько! На весь свiт осу­до­ви­сь­ко!! Па­лаж­ко! Що ме­нi ро­бить? Що нам ро­бить?..

Палажка (обнi­ма Ма­ри­сю). Бiд­на моя ди­ти­на! Ос­ла­вив, по­ки­нув!.. (Пла­че.) Хто те­бе вiзьме те­пер?..

Мартин. Цить!! Я йо­му так не по­да­рую!. О мi­зер­ний, о пас­куд­ний! Ки­пить моя кров!.. Ки­пить!! Ме­нi страм, доч­цi страм!.. Пе­ред усi­ма дво­ря­на­ми страм… Нi! Я ж i то­бi, я ж i те­бе… (Бi­жить до две­рей i гу­ка.) Омелько!

Омелько. Я тут, ось.

Мартин. Сiд­лай ме­нi Ра­ка, а сам сi­дай на Бло­ху.

Омелько вий­шов.

Палажко! Дос­тань га­рап­ник, да­вай шап­ку!

Палажка. Опам'ятай­ся, що ти ро­биш?..

Мартин (ту­па но­га­ми). Не пи­тай!! Ро­би, що ве­лю!

Палажка пiш­ла.

Я ж на твоїй спи­нi всю свою обi­ду ви­пи­шу!.. Я ж то­бi…

Марися. Па­пiнька…

Мартин. Мов­чи! Геть пiш­ла!

Марися вий­шла.

Не бу­деш ти сла­вить, а бу­деш ти стру­пи гоїть!

Палажко! Да­вай шап­ку, да­вай га­рап­ник!.. О, злiсть ме­не за­да­вить… Омелько! Мер­щiй!

Входять Омелько з се­ред­нiх две­рей, Па­лаж­ка - з бо­ко­вих. Па­лаж­ка по­дає шап­ку i га­рап­ник.

Омелько. Го­то­во!

Мартин (на­дi­ва шап­ку, бе­ре га­рап­ник). Бе­ри i ти ба­то­га, за мною! Я ж з те­бе зроб­лю пи­сан­ку!.. Я ж то­бi по­ка­жу, як шут­ку­вать з дво­ря­ни­ном!

Мартин i Омелько ви­хо­дять. Па­лаж­ка об­нi­має Ма­ри­сю, пла­чуть. За­вi­са.

ДIЯ П'ЯТА

Декорацiя та ж.

Входять Сте­пан i Омелько. Сте­пан одяг­не­ний по-до­ро­ж­ньому. Омелько не­се за ним скриньку.

Степан. Ну, сла­ва бо­гу, - до­ма. (Роз­дя­гається.)

Омелько. Де йо­го пос­та­вить?

Степан. Став тут i до­ка­зуй мер­щiй, як да­лi бу­ло. Да­ле­ко ж ви йо­го дог­на­ли?

Омелько. От за­раз на по­во­ро­тi, бi­ля роз­ко­па­ної мо­ги­ли.

Степан. Ну?

Омелько. Ста­ли наб­ли­жаться, а па­нич той, пев­но, пiз­нав нас, по­чав штов­хать жи­да у спи­ну; а жид ог­ля­нув­ся i за­раз зат­рi­пав обо­ма ру­ка­ми, за­шар­пав ко­бил­ку вiж­ка­ми i ну її цвьохать ба­то­гом; а ко­бил­ка вскач пус­ти­лась, а ми ще гiр­ше при­пус­ти­ли. Ко­нi на­шi по­то­ми­лись, бо ми з ко­пи­та вскач пог­на­лись. Бло­ха вже ста­ла спо­ти­каться, а Рак аж стог­не пiд па­ном! Во­ни не вте­чуть, а ми не до­же­нем… А бi­ля мо­ги­ли до­ро­га пе­ре­ора­на, по­воз­ка заст­ри­ба­ла по бо­роз­нах, по­тiм за­док схи­ливсь на лi­вий бiк, по­тiм одс­ко-чи­ло ко­ле­со, вiсь од­би­лась, ко­бил­ка ста­ла, жид схо­пив­ся i що є ду­ху по­пер у бур'яни… Отут ми їх дог­на­ли… i я на­па­рив жи­да, а па­ни­ча пан час­ту­ва­ли… Спа­си­бi, чу­ма­ки од­ня­ли, а то, ма­буть, i вби­ли б. А по­тiм пан злiз­ли з ко­ня, ста­ли пить во­ду, тру­сяться та й упа­ли як не­жи­вi… Чу­ма­ки тi їх i до­до­му до­вез­ли.

Степан. От не­щас­тя!.. Iди ж вип­ря­гай ко­нi.

Омелько пi­шов.

Степан, а по­тiм Ма­ри­ся.

Степан (роз­дя­гається). I хто б спо­дi­вав­ся, що так скiн­чи­ть­ся сва­тан­ня? Доб­ре й На­цiєвсько­му сер­деш­но­му дос­та­лось, од­на­че хоч би то­бi па­ру з ро­та пус­тив!.. Як приїхав, то сла­бiв двi не­дi­лi. Я йо­го пи­таю: а що, як?.. Нi­чо­го, ка­же, прий­ма­ли га­ря­че. Те­пер i сам ба­чу, що га­ря­че. По­га­нi на­шi дi­ла, усе пiш­ло шке­ре­берть - i в дво­рянст­вi од­ка­за­ли, i земський суд ска­су­ва­ли, i я ос­тав­ся за шта­том - i ку­ди при­мос­титься, сам не знаю…

Входе Ма­ри­ся.

Марися. Стьопа! Приїхав? Здрас­туй, бра­ти­ку! (Обнi­ма йо­го.) Сла­ва бо­гу, що ти приїхав, - ми вже з мо­чi ви­би­лись i ра­ди не да­мо!.. Батько ду­же сла­бi, - ма­буть, ум­руть. (Пла­че.)

Степан. Що ж йо­му та­ке?

Марися. Од­но до дру­го­го… Тут ока­зiя з тим же­ни­хом, ти, ма­буть, чув?

Степан. Чув, Омелько роз­ка­зу­вав.

Марися. Не вспi­ли батько очу­нять пiс­ля тiєї ока­зiї, а тут Кра­совський зiб­рав лю­дей, ви­га­няв нас з се­ла, хо­тiв роз­ва­лить ха­ту; батько ду­же сер­ди­лись, сва­ри­лись, кри­ча­ли, i з ни­ми зро­би­лась якась при­чи­на: упа­ли на зем­лю зов­сiм як мерт­вi. А, не до­ве­ди гос­по­ди!.. Ми з ма­тiр'ю в но­гах у Кра­совсько­го ва­ля­лись - на­си­лу одп­ро­си­лись на мi­сяць, та й то дядько Гер­ва­сiй зас­ту­пи­лись… I це ще не кi­нець! Прой­шло скiлько днiв, батько ста­ли поп­рав­ляться, як зно­ву по­лу­чи­ли бу­ма­гу, що в дво­рянст­вi од­ка­за­но, i зов­сiм уже за­не­ду­жа­ли, з си­ли ви­би­лись, нi­чо­го не їдять… все зiт­ха­ють та чи­та­ють ту прок­ля­ту­щу бу­ма­гу… Ко­ли б хоч з Кра­со­в­ським по­ми­ри­лись, а то вiн зни­щить нас зов­сiм; завт­ра строк ви­би­раться, а ку­ди ви­би­раться, що ро­бить з сла­бим батьком, са­мi не знаємо! Сла­ва бо­гу, хоч ти приїхав!

Степан. От на­ка­за­нiє гос­поднє!.. Не знаю, як i приз­наться те­пер батько­вi!.. Я вже, Ма­ри­сю, теж не слу­жу - ме­не за шта­том ос­та­ви­ли.

Марися. Не ка­жи, не ка­жи батько­вi, бо­ро­ни бо­же! Во­ни за­раз i вмруть, як ще до­вi­да­ються, що й ти не слу­жиш. Пiс­ля ска­жеш…

Степан. А ма­ти ж де?

Марися. Пiш­ли до дя­дюш­ки Гер­ва­сiя про­сить, щоб по­ми­рив­ся з батьком, чи не дасть якої ра­ди, - йо­го так тат­ко лю­би­ли, за­виїе слу­ха­ли - i пос­ва­ри­лись…

Степан. А за що ж уже з Гер­ва­сiєм па­пiнька пос­ва­рив­ся?