Житейське море, стр. 6

Маруся. Чого ж страшно? Гарне не страшне, милий... Що з тобою? Ти знер­вований, увесь тремтиш, очі горять.. ти хворий?

Іван. Ні, моя люба, - я здоровий! А нерви справді піднялися, мов перед виходом на сцену в новій одповідальній ролі ... Я розлучаюся з тобою - це компроміс, а ти не признаєш компромісів, і мене смуток обняв.

Маруся. Це не компроміс!... Це обо­в’язок, який на нас наклало життя і твоя професія. Ти свято виповняєш свій обов’язок до мене, до сім’ї; я виповняю свій - до тебе, до сім’ї, і цим самим не тілько не обтяжаємо одне другого, а навіть сприяємо розвоєві й нашого щастя й нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я, щира твоя помішниця, дома з дітьми пильную наше гніздо й готую тобі спо­кійний одпочивок. Певність, що ми чесно йдемо поруч до мети, помагає мені лекше переносити скруху, [49] яка часто окутує мене одиноку. Коли ж ізближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене, і вкупі з тобою я забуваю всі пригоди нашого роздвоєного життя.

Іван, бере її за обидві ручки, дивиться на неї. - Світла, благородна душа в тебе, безцінна Ма­русечко! Для тебе житейське море не страшне, а я боюсь його.

Маруся. Чого ж, мій милий?

Іван. Там, у житейському морі, де я по­винен плавати, як і в морі води, - часто хви­лями страшними заливає людей! Воно кидає ними, як малими трісочками, і б’є, й розбиває об ту межу, за яку вони не сміють переходити, а переходять по немощі своїй... [50]

Маруся. Межі - річ свята, на те вони поставлені предковічною мудрістю, щоб здержу­вати людей від гибелі.

Іван. Ах, моя дорога! Як би ж то для чоловіка були такі міцні й видимі межі, як от скеля для моря ... А коли межі всі в людей духові, [51] їх не видко ... І присплять тебе бажання злі, якими повна наша кров, і підхоплять хвилі, а вал дев’ятий розіб’є життя об межу; як зараз він розбив об скелю воду впрах! Тільки компроміси помагають. (Весело.) Слухай, Марусечко! Невже, коли б я тобі урадив, випадково, без крихти кохання до другої.. а так, по-дурному, оставляючи зав­жди в своїй душі і в серці твою світлу, бла­городну істоту, невже ж, питаю, ти б не про­стила?

Маруся, зі страхом відступає. - Ти мене ля­каєш: немов ти зрадив уже і ждеш прощення від мене?

Іван. Ха, ха, ха! О, ні, ні! Це так теоретична розмова.

Маруся, ласкаво. А ти б що сказав, коли б твій друг Хвиля всі шість місяців нашого розлучення займав твоє місце?

Іван. Це інша річ... Це паскудство: формальне обдумане життя однії женщини з двома - фі!

Маруся. Ха, ха, ха! І скільки я не чула розмов про це питання, всі мужчини ведуть до того, що їм усе можна, а женщині - не можна!... Ні, мій милий, чого мені не можна робити без потері чести, того й тобі не можна! Знай: я тобі не зраджу ніколи у світі - клянусь! А коли ти зрадиш, - я порву навік із тобою! (Дзінок.)

Іван. Хто б це? (Йде у прихожу). Відчиняються двері.

Ваніна, сміючись у прихожій: - „Не пускайте його, не пускайте“. (Вбігає в кімнату.)

Ті ж, Ваніна, а потім Хвиля.

Ваніна. Дорога моя, простіть! Їй-Богу, я не знаю, що робити з вашим моряком? При­лип, як реп’ях до кожуха: куди я, туди й він. Не битися ж мені з ним! Мусіла ті­кати під вашу опіку.

Маруся, сміється. - Добре зробили, що верну­лись! Роздягайтесь - будемо обідати.

Входить Іван і Хвиля.

Іван, веселий. - А що?... Найшла коса на камінь!

Хвиля, на дверях. - Хто з нас камінь - не знаю; знаю, що я коса, а вона трава.

Ваніна, скидає шляпу, жартовливо. - Нахал, не­можливий нахал! Я такого мужчини ще не бачила, прямо хоч городового клич! (Усі сміються.)

Маруся. Прісько! А ви, Людмило Павлівно, заведіть такого сторожа, як я. (Входить Пріська.) Поклич Махметку й давай обідати. (Пріська вийшла.) В наші часи навіть підлітки, ґімназисти, маючи єдиницю [52] за спряженіє глагола [53] „люблю“ - грають у любов, фліртують і при­тупляють природну свойому вікові соромливість назавжди... Через це, по мойому, з них у-кінці-кінців, виходять не лицарі, як колись, а мужчини-кокотки! І от тепер женщині хо­дити без сторожа не можна!

Хвиля. Ха, ха, ха! Марія Данилівна фанатик безумовної чистоти... Ультра­пуританка. (Входить Махметка.)

Ваніна. Ах!

Хвиля. Знайомий? (Іван сміється.)

Ваніна. І несмішно й нерозумно.

Маруся, дає картку Махметці. - Піди в крам­ницю Шарого і принесеш дві пляшки шампаньского.

Махметка. Раз-два! (Вийшов.)

Маруся. А правда, надежний сторож!

Хвиля. Від такого сторожа теж треба мати сторожа.

Ваніна. Їй-Богу, на той сезон заведу собі Махметку. (Всі сміються.)

ДІЯ II.

Уборна [54] Йвана і Крамарюка.

Іван, в одежі і гримі Отелла перед дзеркалом, поправляє грим, Крамарюк у кутку курить. Посере­дині Ваніна, біля неї ґраф і Хвиля. По павзі, у двері виглядає Кактус із книжкою в руках.

Іван. В чім річ?

Ґраф. Після спектакля [55] ґрафиня вас жде в ,,Европейській“. [56]

Іван. А ви, Людмило Павлівно, з Пла­тоном?

Ваніна, сміється. - Ви в ролі Отелла - я вас боюсь.

Хвиля. Щоб ревности не викликати?

Іван. Ха, ха, ха! Даремна річ! Я вза­галі неревнивий. Марусечка моя - сама вірність, а тут?... Тут мені нема кого ревнувати.

Хвиля. Людмило Павлівно, він правду каже?

Ваніна. Я не смію судить: Іван Мака­рович говорить про свою жінку.

Кактус, у дверях. - Іване Макаровичу, друга сцена. (Зникає.)

Іван. Іду. (Йде, за ним Хвиля, Іван обертається до ґрафа, котрий шепчеться з Ваніною.) А ви, ґрафе?

Ґраф. Іду, йду. Ви на сцені - й я йду. (Всі виходять.)

Крамарюк і Ваніна.

Крамарюк. Ґраф вийшов для виду [57] й зараз вернеться.

Ваніна. Я боюся, Стьопочко! Та ще лиха година принесла підглядача Хвилю.... не знаю, що робити.

Крамарюк. Ах, мій ангеле, а я на що? Ви поїдете з ґрафом, Іван Макарович із ґрафинею, а Хвилі я скажу, що в вас болить головка, і сам піду з ним вечеряти - от і все! А поки Іван Макарович скінчить спек­такль, поки вернеться з вечері, - ви будете спати сном праведниці.

Ваніна. Гляди, Стьопо, щоб ми не по­пались: Ваня ревнивий, а в ревнивих очі бачать учетверо, а чуття в’являє їм усе не­відоме вдесятеро.

Крамарюк. Я, Людечко, старий горобець - одні зуби ззів, другі вставив, - зі мною в сільце не піймають! При тому, все склалося натурально: Іван Макарович - з ґрафинею, а ви з ґрафом. Ха, ха, ха! І там і там - безгрішний флірт: може, який невинний поцілуйчик, та й годі!

Ваніна. Що ти, Стьопо! Ти знаєш, як я люблю Ваню... Мені просто хочеться по­кататись хорошими кіньми.

Крамарюк. Ангеле мій! Це непрактично! Невинний поцілуйчик дасть ґрафові надію в будущині, - і от у бенефіс подарунок. (Вхо­дить ґраф.)