Безталанна, стр. 3

Степан. Хi­ба зза­ду…

Варка. Вже ко­ли дiв­чи­на то­бi го­во­ре, то по­вiр! От спро­буй: яка до впо­до­би - смi­ли­во за­ли­цяй­ся, то й по­ба­чиш, що твоя бу­де.

Степан. Всi ка­за­ли, що ти гор­да, а ти, ба­чу, та­ка при­вiт­ли­ва, ба­ла­ку­ча…

Варка. Я гор­да? Ото! Чим же ме­нi гор­ду­вать?

Степан. Кра­си­ва, а всi за­ли­ця­ються, от i гор­да.

Варка. Ко­ли хо­чеш, то я гор­да тим, що нi на ко­го не див­лю­ся i не вва­жаю на їх за­ли­цян­ня.

Степан. А Гнат?

Варка. Що ме­нi Гнат? Прой­дис­вiт, во­ло­цю­га, та й бiльш нi­чо­го. Ти ду­маєш, що я до Гна­та?..

Степан. Ка­жуть.

Варка. Не вiр. Ме­нi та­кi па­руб­ки не до впо­до­би. Прав­да, вiн упа­да за мною, а ме­нi про нього бай­ду­же… Я ско­рi­ше по­люб­лю смир­но­го, ро­бо­тя­що­го.

Степан (бе­ре її за ру­ку). А я ду­мав…

Варка. Що ми лю­би­мось з Гна­том? Нi, нiх­то не знає, ко­го я люб­лю. (Зiт­хає.)

Степан (при­тя­га її до се­бе). Ко­го ж?

Варка. Як бу­де смi­ли­вi­щий, то й сам до­га­дається… Ну, пус­ти, я пi­ду.

Степан. Вар­ко.

Варка. Чо­го?

Степан. А не бу­деш смi­яться?

Варка. Не­ма з чо­го.

Степан (на­бiк). У ме­не сер­це за­ми­рає! А!! (До Вар­кiї.) Ска­жи, ко­го ти лю­биш? Мо­же… нi, ска­жи са­ма… ска­жи, ска­жи!

Варка. Я.люб­лю смир­но­го, нес­мi­ли­во­го, ро­бо­тя­що­го… тро­хи та­ран­ку­ва­то­го, та доб­ро­го па­руб­ка… От то­бi й до­га­дай­ся!

Степан. Ме­не?!

Варка (опус­ка очi). Те­бе… вга­дав…

Степан. От нес­по­дi­ва­но!.. Ти ж не жар­туєш, нi?

Варка. Що ти, бог з то­бою.

Степан. Я вiд твоїх ре­чей мов оду­рiв! Я сам те­бе дав­но люб­лю, тiлько бо­яв­ся про те й по­ду­мать, щоб то­бi приз­наться.

Варка. Су­же­но­го ко­нем не об'їдеш…

Степан. А ко­ли так, то завт­ра жди вiд ме­не ста­рос­тiв, нам нi­чо­го од­во­лi­кать, ми лю­би­мось дав­но обоє; ме­нi ж не­ма з ким ра­диться, я сам-один, нiх­то не за­бо­ро­не пос­ва­тать ко­го схо­чу, а гро­шi є у ме­не, сла­ва бо­гу!

Варка. I я так ду­маю, бо й ме­нi нiх­то не за­бо­ро­не, i я са­ма со­бi гос­по­ди­ня…

Степан. Вар­ко! Я не вi­рю своєму щас­тю. Ме­нi все здається, що ти шут­куєш… Ко­ли по­шут­ку­ва­ла, то не до­водь шут­ки до на­ру­ги, ска­жи за­раз, бо я не вмiю так, як дру­гi… як осо­ро­миш пе­ред людьми… нас­мiєшся на­до мною, я…

Варка. Хтось сю­ди, ли­бонь, iде… здається, тiт­ка вер­тається! Iди, Сте­па­не, я вiзьму ку­жiль i за­раз вий­ду, ми ще з то­бою по­ба­ла­каєм. (Сте­пан ви­хо­де, а Вар­ка бе­ре ку­жiль.) Ну, те­пер ме­нi нi­чо­го не страш­но… Сте­пан вiд бре­хень за­хис­тить. А все ж на ду­шi важ­ко! Не вi­рю я, щоб Гнат ме­не по­ки­нув! Не вi­рю, три­чi не вi­рю! Вiн завт­ра прий­де сам до ме­не!.. О, ко­ли б так ста­лось!.. То­дi Сте­па­на на­бiк.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Улиця. Вар­чи­на ха­та, злi­ва вiд гля­да­чiв.

Варка (стоїть на по­ро­зi й виг­ля­дає). Нi­ко­го не вид­ко!.. Сер­це до Гна­та рветься, а злiсть i до­са­да здер­жує… Де ж вiн?.. Вже й ве­чiр наб­ли­жається, а на ду­шi так по­га­но, мов там при­лип шма­ток чо­гось важ­ко­го i гне ме­не до зем­лi!.. Ох!.. (За­чи­няє две­рi й зни­кає в ха­тi.)

Виходить Ган­на, з пра­во­го бо­ку вiд гля­да­чiв.

Ган­на. Ска­зив­ся па­ру­бок, не iна­че!.. I на ву­ли­цi не вид­ко… Жда­ла обi­дать - не прий­шов, га­луш­ки пе­рес­то­яли, як ква­ша, i са­ма че­рез нього не обi­да­ла… Вже й ве­чо­рiє, а йо­го не­ма!.. Чи не по­ро­би­ли йо­му чо­го дiв­ча­та?.. Веш­тається скрiзь по ве­чер­ни­цях, мо­же, яка й пiд­нес­ла… чо­го доб­ро­го… ще про­па­де!.. От на­ка­за­нiє гос­под­не! Ка­жу: же­ни­ся, Гна­те, - не слу­ха… Ну, та вже на­ся­ду я на нього й до­ти бу­ду гриз­ти, по­ки та­ки цiєї осе­нi не оже­ню. По­ра, а то зов­сiм роз­пас­ку­диться! I до­до­му са­мiй не хо­четься йти, та тре­ба, бо там сви­ня й ко­ри­то з'їсть, та­ка кля­та не­на­же­ра. Ко­ли б мер­щiй опо­ро­си­лась - те­пер у го­ро­дi по­ро­ся­та по кар­бо­ван­цю… (Пiш­ла улi­во вiд гля­да­чiв.)

Справа ви­хо­дять Омелько й Дем'ян.

Омелько. Та нев­же ти не бре­шеш?

Дем'ян. Єй-бо­гу, нii Сте­пан сам сьогод­ня при­хо­див до мо­го батька, про­хав, щоб пiш­ли ста­рос­тою до Вар­ки. Батько вже зби­ра­ються, мнуть та­ба­ку у че­реїтку, а дядько Ми­ко­ла зай­дуть за ни­ми з Сте­па­ном ра­зом. От гар­бу­зя­ку пiд­не­суть, от смi­ха бу­де!

Омелько. Чо­го? Во­ни ж пос­ва­ри­лись з Гна­том; мо­же, на злiсть йо­му й руш­ни­ки по­дає за Сте­па­на!.. Хi­ба ти не знаєш Вар­ки?..

Дем'ян. Та знаю, що во­яа, аби сво­го до­ка­зать, пi­де й до чор­та на обiд; тiлько ж Сте­пан ря­бий, як еоровд яй­це, а во­на ве­ред­ли­ва, та й Гна­та ще не за­бу­ла…

Омелько. Так що ж, що ря­бий! Вiн здо­ро­вий, ро­бо­тя­щий, ка­жуть, i гро­шi є… Чо­го ж їй ждать? Ко­ли Гнат по­ки­нув, пi­де й за ря­бо­го. Жаль. Гар­на дiв­чи­на, хоч би й не Сте­па­но­вi, як­що не прошт­ра­пи­лась…

Дем'ян. А во­на то­бi до впо­до­би?

Омелько. Ди­во, ко­му ж во­на ве до впо­до­би?

Дем'ян. Та пер­шо­му ме­нi. Я її бо­юся. Як гля­не, так аж мо­роз по шку­рi пi­де.

Омелько. То й доб­ре? Я їх ба­га­то ба­чив ка са­хар­но­му за­во­дi, а та­ких не­ма?

Дем'ян. То сва­тай.

Омелько. Спiз­нив­ся.

Дем'ян. От Сте­пан вiзьме в обид­вi жме­нi гар­бу­за, а ти й за­си­лай за­раз ста­рос­тiв. Во­на за. те­бе ско­рi­ше пi­де, бо че­рез те­бе й пос­ва­ри­лась з Гна­том.

Омелько. Як?

Дем'ян. Та так. Я ба­чив, як ти пiд сi­ном об­няв її, та й ска­зав Гна­то­вi, ну, а но­го й за­па­ли­ло.

Омелько. От на­вi­же­ний! Я хо­тiв по­шут­ку­вать, об­няв її, а во­на ме­нi сту­са­на да­ла та й вир­ва­лась. Що ж з цього? А! Я й не роз­шо­ло­пав вчо­ра, чо­го вiн до ме­не чiп­ляв­ся! Слу­хай! Тнат ще не зна про ста­рос­тiв, на ву­ли­цi йо­го не вид­ко, хо­дiм до нього та роз­ка­же­мо, i я по­ми­рю­ся з ним, i йо­го по­ми­рю з Вар­кою. Чортз­на за що пос­ва­ри­лись.

Дем'ян. Та йо­му про Вар­ку бай­ду­же! Хi­ба не ба­чив, як бi­ля Со­фiї уви­вав­ся? Ну й май­стер вiн бi­ля дiв­чат!

Омелько. А ко­ли бай­ду­же, то пос­мiємо­ся ра­зом з ним над Сте­па­ном; а по­тiм прий­де­мо сю­ди, по­ди­ви­мо­ся на сва­тан­ня.

Дем'ян. Ну, хо­дiм.

Злiва ви­хо­дять Со­фiя й Па­рас­ка.

Омелько. От i дiв­ча­та! Ку­ди?

Параска. Ту­ди. А ви ку­ди?

Дем'ян. А ми ту­ди!.. Ти знаєш, що тут сьогод­ня сва­тан­ня?

Параска. Яке?

Дем'ян. Сте­пан сва­та Вар­ку.

Параска. Тю! Що ти ме­леш?

Омелько. По­ба­чи­те са­мi! (До Дем'яна.) Ну, хо­дiм, пок­ли­чем Гна­та.

Параска. Хi­ба йо­го не­ма на ву­ли­цi або у Ми­ко­ли?

Дем'ян. Не­ма.

Пiшли влi­во.

Софiя. Я вер­ну­ся, сест­рич­ко, до­до­му. Гна­та не­ма мiж хлоп­ця­ми - чо­го я пi­ду. Мо­же, вiн до ме­не зай­де, вчо­ра обi­щав.

Параска. Та ще по­ба­чиш­ся.

Софiя. Е, нi. Я завт­ра ра­но поїду до тат­ка, а те­пер роз­ми­не­мо­ся! Ох! Вчо­ра, гей, вiн ме­нi та­ко­го на­го­во­рив, що я ма­ло не зду­рi­ла: не знаю, чи й вi­рить своєму щас­тю?.. Так ско­ро все зро­би­ло­ся, що я мов не­са­мо­ви­та хо­дю.