Безталанна, стр. 1

Карпенко-Карий І. К.

БЕЗТАЛАННА

Драма в 5 діях

Дієві  люде

Iван - ста­рий чо­ло­вiк, мос­каль.

Софiя - йо­го доч­ка, мо­ло­да дiв­чи­на.

Ганна - удо­ва.

Гнат - її син, па­ру­бок.

Варка - дiв­чи­на.

Параска - дiв­чи­на.

1-а, 2-а дiв­ча­та

Омелько,

Дем'ян,

Сте­пан - па­руб­ки.

Явдоха - ха­зяй­ка на ве­чор­ни­цях.

1-й, 2-й ста­рос­ти.

Парубки, дiв­ча­та i му­зи­ки.

ДIЯ ПЕРША

Хата Яв­до­хи.

Входять Гнат i Дем'ян.

Гнат. Че­рез що ж то ве­чер­ни­цi за­бо­ро­ня­ють?

Дем'ян. Хi­ба ти не знаєш?

Гнат. Не знаю, я тiлько що з го­ро­да приїхав.

Дем'ян. Вчо­ра сi­но у Во­ро­но­го зго­рi­ло, а вiн скар­жив­ся стар­ши­нi, що, ка­же, па­руб­ки за­хо­дять з дiв­ча­та­ми пiд сi­но, ку­рять ци­гар­ки, i сi­но во­ни, ви­хо­дить, пiд­па­ли­ли.

Гнат. I ви­ду­має ста­рий чорт пiв­то­ра людсько­го! Хто ж то ба­чив, що па­руб­ки з дiв­ча­та­ми пiд сi­ном сто­ять, та ще й ци­гар­ки ку­рять?

Дем'ян. Та це прав­да. Я сам ба­чив у тон ве­чiр, як слу­чи­лась по­же­жа, Омелька i Вар­ку пiд сi­ном Во­ро­но­го.

Гнат. Вар­ку?! З Омельком?!

Дем'ян. Еге.

Гнат. Та ти сам ба­чив, своїми очи­ма?

Дем'ян. Своїми очи­ма ба­чив.

Гнат. Вар­ку?

Дем'ян. Вар­ку.

Гнат. З Омельком?

Дем'ян. З Омельком.

Гнат. Нi, то то­бi так зда­ло­ся…

Дем'ян. Що ж то у ме­не ку­ря­ча слi­по­та, чи як? Або не знаю я Вар­ки и Омелька? Сто­яли, ка­жу то­бi, ще й об­няв­шись, а як ме­не по­ба­чи­ли, ро­зiй­шли­ся. Чуд­ний! Ду­маєш, як ти до неї за­ли­цяв­ся, то во­на вже нi до ко­го бiльше не при­ту­литься? Ого! Те­бе ж не бу­ло, во­на зас­ку­ча­ла, а Омелько роз­ва­жав! Ха-ха-ха!

Гнат. Не смiй­ся! Не дра­туй ме­не, бо так i тьопну!

Дем'ян. Тю! Чо­го ж ти на ме­не сер­диш­ся? Сердься на Вар­ку, а ме­нi по­дя­куй.

Гнат. Хо­дiм.

Дем'ян. Ку­ди?

Гнат. Ти ку­ди хо­чеш, а я до­до­му.

Дем'ян. Не ви­га­дуй бi­си батька зна чо­го! Ско­ро зiй­дуться хлоп­цi й дiв­ча­та.

Гнат. Я не мо­жу ба­чить ту прок­ля­ту фой­ду, я її тут бу­ду бить, аж пiр'я ле­тi­ти­ме!

Дем'ян. То й дур­ний бу­деш? Прис­тань до пер­шої дiв­чи­ни - цим гiр­ше ура­зиш Вар­ку, нiж тим, що поб'єш. Хi­ба ма­ло дiв­чат? Та пер­ша Со­фiя - да­ле­ко кра­ща за твою Вар­ку; при­ди­вись - як па­ня­ноч­ка… I нi з ким не знається.

Гнат. Во­на та­ка не­до­тор­ка: раньше всiх до­до­му йде i все со­ро­миться чо­гось.

Дем'ян. Тим во­на й не­до­тор­ка та­ка, що те­бе лю­бить.

Гнат. А ти ж по­чiм знаєш?

Дем'ян. Та вже знаю… Вчо­ра Со­фiя при­хо­ди­ла до моєї сест­ри, батько її хо­че вiд­дать у го­ро­дi за­мiж за яко­гось шев­ця. Во­на роз­ка­зу­ва­ла про це сест­рi… а я пiдс­лу­хав, - ка­же: я люб­лю, сест­ро, Гна­та i так, як на смерть, не хо­чу їхать у го­род.

Гнат. Та бре­шеш!

Дем'ян. По­бий ме­не бог, прав­да! Я, брат, i сам хо­тiв до неї при­мос­титься, та як по­чув, що те­бе лю­бить, охо­та од­па­ла.

Гнат. А во­на ж сьогод­ня бу­де тут?

Дем'ян. Безп­ре­мiн­но, зай­де поп­ро­щаться.

Входять Яв­до­ха i Вар­ка.

Явдоха. Е, шко­да, хлоп­цi, сьогод­ня ве­чер­ниць у ме­не не бу­де! Стар­ши­на на­ка­зав, щоб не прий­ма­ла вас, бо ошт­ра­пу­ють. Все че­рез сi­но Во­ро­но­го: ка­жуть, що ви пiд­па­ли­ли.

Варка. Я вже прий­шла, щоб i ку­же­ля сво­го взять! Гна­те, ви б по­шу­ка­ли на тiм бо­цi, чи не прий­ме нас хто!

Гнат. Пош­ли Омелька, не­хай вiн по­шу­кає зад­ля те­бе.

Варка. Що ти ка­жеш?

Гнат. Та те ж са­ме й ка­жу.

Варка. Уже зно­ву хтось наб­ре­хав?

Гнат. На зло­дiєвi шап­ка го­рить! За­раз до­га­да­лась…

Варка. Що до­га­да­лась, що до­га­да­лась? Чи ти не зду­рiв? Ди­вiться…

Гнат. Ди­вись уже ти, а ми ба­чи­ли.

Варка. Не­хай то­му по­ви­ла­зить, хто ба­чив.

Гнат. I ба­чи­ли, i не ви­лiз­ло!

Явдоха. Ану, за­ве­дiться! Пос­лi со­бi по­ба­ла­каєте, а те­пер iдiть з бо­гом з моєї ха­ти, бо й дру­гi на огонь поч­нуть схо­диться.

Дем'ян. Та не ви­га­няй­те-бо нас, тiт­ко, не­хай уже цей ве­чiр у вас по­си­ди­мо. Ще нiх­то не знає, що не мож­на, i сьогод­ня збе­руться з му­зи­кою.

Явдоха. Ще й му­зи­ка?! Їй-бо­гу, не хо­чу! Ви ме­нi на­ро­би­те та­ко­го ли­ха, що ошт­ра­пу­ють!

Дем'ян. Про­па­де ве­чiр.

Гнат. Ми штрап уск­лад­чи­ну зап­ла­ти­мо!

Варка. Тiт­ко, го­лу­боч­ко, не ви­га­няй­те! Ба­чи­те, й му­зи­ка бу­де, вже дав­но не тан­цю­ва­ли.

Явдоха. То­бi, дзи­го, аби тан­цi!.. Гля­дiть, щоб i вам чо­го не бу­ло.

Дем'ян. Бiльш ко­пи ли­ха не бу­де! Чуєте, вже хтось iде… Дiв­ча­та, бо то­ненько ба­ла­ка­ють. (Iде до вiк­на.) Ач! Як гин­ди­ча­та, пи­щать.

Варка (до Гна­та). Чо­го-бо ти сер­диш­ся? Не­хай то­бi той Омелько ска­зиться! При­ту­лив гор­ба­то­го до стi­ни! (Ла­щиться.) Я то­бi щось ска­жу.

Гнат. Ска­жеш Омелько­вi.

Варка. Чи ти не ска­зив­ся? (Ти­хо.) Гна­точ­ку, хi­ба ж ти не знаєш…

Гнат. Знаю! Не при­ли­пай.

Варка. Тьфу!

Дем'ян (у вiк­но). За­ходьте, за­ходьте! Чо­го ви ра­ди­тесь там? Со­фiє, ве­ди пе­ред!

Входять Со­фiя й дiв­ча­та.

Всi. Доб­ри­ве­чiр!

Софiя. А ка­за­ли, сьогод­ня не бу­де ве­чер­ниць. Ми пi­дiй­шли ти­хенько-ти­хенько, та й стоїмо, i боїмо­ся: чи йти, чи не йти.

Гнат (пiд­хо­дить до Со­фiї). По­гу­ляємо, Со­фiє?

Софiя. По­гу­ляємо! Для ме­не це пос­лiд­нi ве­чер­ни­цi.

Гнат. Чо­го так?

Софiя. Поїду у го­род до батька.

Гнат (ти­хо). I за­мiж там вий­деш за шев­ця?

Софiя (со­ро­миться). А ти по­чiм знаєш?

Гнат (ти­хо). Знаю. Не їдь! (Шеп­че їй на ву­хо.)

Софiя. Як­раз! А Вар­ка?

Гнат. Я за­був i ду­мать про неї…

Софiя. I за ме­не по­тiм так са­мо за­бу­деш?

Гнат. Хi­ба ти Вар­ка?

Варка. Що там Вар­ка то­бi нав'язла в зу­би? Iди сю­ди, Гна­те!

Гнат. Ка­зав - учо­ра прий­де.

Софiя (ти­хо). Iди ж, чом не йдеш?

Гнат. Не­хай їй чорт!

Шепчуться з Со­фiєю та смi­ються, а Вар­ка сер­диться.

Варка. Чи на­дов­го спа­ру­вав­ся?..

Гнат. А те­бе за­вид­ки бе­руть, що не всi па­руб­ки бi­ля те­бе? Бу­де з те­бе й Омелька.

Варка. Чо­го ти при­че­пив­ся до ме­не? Як та со­ба­ка, гар­чиш! Не ве­ли­ке щас­тя i ти, i твiй Омелько! Ба­га­то вас є, на од­нiй оси­цi й не пе­ре­вi­шаєш! Про­щай­те, тiт­ко! Я пi­ду, а то ще в хо­лод­ну звiд­цi­ля по­за­би­ра­ють. Хо­дiм, дiв­ча­та!

Дем'ян. А му­зи­ка ж бу­де! Ти зби­ра­лась тан­цю­вать i са­ма тiт­ку про­ха­ла, щоб не ви­га­ня­ла.

Гнат. Та не за­чi­пай її, не­хай iде!

Варка. От же на злiсть зос­та­нусь.

Гнат. Ме­нi на злiсть, со­бi на ко­ристь. Ско­ро й Омелько прий­де. Жаль тiлько, що сi­но зго­рi­ло.