Оповідання, стр. 44
Минуло літо і осінь. Минула й зима. Знову розвивалися сади, ховаючи кам’яні будови міста під свої тіні.
Кучеряві яблуні і груші в білому цвіту. Як заквітчані на шлюб дівчата, пишаючись, визирали вони скрізь із садів, ніби дожидаючи того, кому судились.
Вже високо піднялося на небі сонце, а по улицях в місті не було помітно ні звичайного мирного гомону, ні працьовитої метушні.
Тиша важка, як камінь, і грізна, як божа кара, висіла над улицями. Десь тільки дальше, в центрі міста, чути було якесь ритмічне грюкання та глухий гук, що скидався на шум недалекого урагану.
По найглухіших переулках, по загородніх бескеттях і кручах мовчки, як тіні, бігли кудись обшарпані люди, навантажені усяким злиденним збіжжям і дрантям. Багато з їх волочили за собою переляканих дітей, що, не встигаючи бігти за великими, спотикались, губили свої шапки й черевики, до крові об брук розбивали, жалили і кололи об будяки брудні та худенькі босі ніжки. Дорослі люто шарпали їх за руки, затуляли їм рота і без жалю били по лицю, коли вони плакали од утоми або, не стерпівши гострого болю, мимоволі здіймали вереск.
По улицях - мертва порожнеча; ятки і крамниці позамикані, вікна і двері позабивані дошками; на деяких висіли мовчазні, скорботні ікони божої матері та в терновім вінку - Христа.
Тільки в одному старому і похиленому будиночку на жидівському кварталі були двері на улицю одчинені і коло їх метушилася самотньо жива душа, не маючи сили залишити свого гнізда й тікати з міста за потоком людей. То була стара Рахіль, мати Аврума-кравчика. Сам Аврум, змарнілий, наляканий, затурбований, то вибігав із хати на улицю, то знову швидко біг у хату; з хати долітав одноманітний стогін родильниці, що раз у раз переходив у викрики од нестерпимого болю.
Аврум вискочив простоволосий, розхристаний і нетерпляче, сполохано звертався до матері, що дивилася кудись у далечінь великими очима, ламала руки і шепотіла щось білими, як глина, губами.
- Ну, що там? Що?
- Оглух? Не чуєш? - крізь сльози промовила вона суворим голосом і показала рукою у той бік, звідки, як у морі хвиля, все ближче й ближче насувався глухий гук.
- Ой, гвалт! - вслухаючись, стиха промовив Аврум.- Ой, гвалт! - крикнув він у розпачі і вхопився за голову руками.
Із кімнати почувся болісний, слабий голос хворої:
- Аврум! Аврум! Скажи мені, що там діється? Чом ти мені нічого не говориш? Нащо дуриш?
- Іди ж, іди заспокій її. Тепер їй не можна тривожитись! - штовхала стара Рахіль до дверей сина.
- Що ж я скажу їй! Що скажу? - опираючись, плаксиво, як дитина, казав Аврум.
- Що скажеш? Тепер ти не знаєш, що скажеш? Чому ти раніш за це не думав, сопляк ти паршивий? - злісно, з презирством промовила Рахіль, блиснувши на сина сердитими очима.
- Ой, гвалт! - рвав на собі волосся.
Зігнутий, нещасний, як провинений школяр, сів Аврум долі, прихилившись до стіни.
Минуло кілька хвилин... І мати, і син не помітили болючого крику в кімнаті, не помітили і тієї урочистої тиші, що зразу за тим опанувала в їй.
Несподівано вирвався з кімнати пронизуватий, незнако-мий тоненький голос, ніби дзвінке привітання нової в хаті людини:
- Уа!.. Уа!..
Аврум раптово підскочив із місця, ніби його хтось люто шпортонув голкою. Нашвидку, тремтячи, пригладив він розкошланий на голові чуб і, застібнувши на грудях розхристану, давно не миту сорочку, прожогом кинувся в кімнату, ніби поспішаючись назустріч давно сподіваному високому начальству. Услід йому вітром, як молода дівчина, метнулася до хати стара Рахіль.
В низенькій підвальній кімнаті були вогкі стіни; маленькі вікна позатулювані старими ряднами та драними хустками. Ходила курна темрява, і стояв важкий специфічний дух. По кімнаті вештався рухливий силует баби-прийомниці. Побачивши Аврума, вона прихилила до його своє зморщене, урочисто спокійне лице і замріяно, з виглядом людини, що перебуває при великій тайні, що нічого, крім неї, не бачить і не знає, тихо і радісно поздоровила Аврума з сином.
Аврум нагнувся над ліжком і злякано став приглядатися до якогось кубла із брудного ганчір’я, що було накидано на ліжку коло хворої. З кубла визирало, сердито хмурячи безволосі брови, незадоволене та червоне од напруги мініатюрне лице людини; маленька людина вертіла голівкою і на увесь голос кричала, гримала, як той старий, сердитий архирей, що, несподівано наїхавши на парафію, гомонів на увесь причет за непорядки.
«Що у вас за безладдя таке? Чого темно в хаті? Чого брудно? Чого вонь? Що за ганчір’я порозкидане скрізь? Я вас!..» - здавалось, кричало капризне начальство. Мовчки, без суперечок, швиденько усі бігали коло його, ніби почували себе винуватими; хлюпотіли водою, розмотували його і знову сповивали. В коротких і зляканих словах Аврума, здавалось, було чути: «Звиніть, звиніть, пожалуста...» Але новий, не звиклий до бруду і смороду гість, як суворий і непідкупний ревізор, і знати нічого не хотів: махав ручками, дригав ніжками, чхав і кашляв, вичитував і кричав все голосніше, все сміливіше...
Несподівано брязнуло вікно; з-під рядна, що ним воно було затулене, додолу упав камінь і покотився під ліжко хворої.
Разом із тим стало чути шум і гострий гамір недалекої юрби. На мить усі в кімнаті замовкли; хто де стояв - закам’янів. Далі зчинилася надзвичайно тиха і сильно напружена метушня.
- В чулан!.. В чулан ходімо!..- почулися тихі, задихані слова старої Рахілі.
Лія на ліжку раптово перестала стогнати, закусила губу і, перемагаючи нестерпимі болі, біла, як стіна, лихорадково почала підводиться з ліжка. Руки і ноги тремтіли у неї од слабості, проте вона уперто намагалася злізти з ліжка. Ступивши на долівку босими ногами, вона обіруч вхопила народженого, притисла до грудей і повернулась, щоб іти з хати. Ноги не мали ще в собі держави, зразу затремтіли, і вона поточилася.
Її з обох боків підхопили руки Аврумові і його матері; її повели з хати в маленькі сінці, де під драбиною була помітна стара ляда. Ляда в чулан одчинилася, і звідти тхнуло тяжким, кислим духом. Один по одному вся сумна процесія сховалася в темряві. І було чути, як у глухій глибині чулану всіма фібрами своєї вільної душі протестував новоприбувший гість:
«Куди я попав? Що за країна, що за дикуни! Не вспієш на світ показатися, як уже каміння летить тобі в голову! Куди ви тягнете мене? По якому праву? Знать я нічого не хочу! Я не хочу в чулан! Світу давайте! Світу! Повітря!..»
Ляснули двері чулану, загримів залізний засов, і голос протестанта потонув за дверима в глибині підвалу...
Слухайте ж, що казали після того люди:
Увесь жидівський квартал був кругом оточений і відданий огню. Хто намагався вирватися із полум’я і прорватися через лаву, натикався на багнети. Нелюдські крики і стогони залунали з оточеного кварталу, та незабаром бурею заревла криваво-чорна пожежа, здійнялися під небо хмари чорного диму- і все було покрите і заглушене.
Погинуло все, що було там живеє.
Загинув там, казали, і Аврум-кравчик. Загинув сам, загинула його сім’я, і осталася недоказаною його казка.
На тому місці, де стояв той квартал, чорніє тепер сумна пожарина, серед ясното дня тьмарить світ...
А ночами там вітер гуде по руїні, попіл роздуває, співає:
НА ЗОЛОТОМУ ЛОНІ
Сяє сонце понад безлюдне поле - безлюдне, марне; будить, пригріває гарячим промінням. Дрібним дощем окропляє із запашних, як василькові кропила, волохатих хмарин. Геть-геть по ланах поростають, як зелені сади, як виногради, густі та чорні кропиви; темно зеленіють і ростуть-ростуть - як не гудуть.