Оповідання, стр. 14

Ларько зав’язав у хустину скрипку, насунув на чоло шапку, не сказав ні слова й тихо побрів од людей у степ.

- А горенько тяженьке! - промовляє чорнява струнка молодиця.- І до чого тільки людина не доведе себе!..- Й її карі очі блищать проти місяця смутком та жалощами.

Люди спинилися коло верби, розмовляли й поглядали туди, де одпливала маленька самітна Ларькова тінь, в далекий степ, що яскрився дрібними зірочками.

В ХУРТОВИНУ

Молоденький чортик, що його випустили святами пожирувати, з радощів брякнувся прямо в кучугуру снігу, зарився в його головою, а ногами став таке виробляти, що зразу знялася курява, за якою не видно стало світу; потім схопився й став гасати по полю. Перескакуючи через бескеття [18] й спотикаючись по снігу, він то з вереском летів по полю наввипередки з вітром, то, розставивши лапки, нісся йому назустріч, і коли старий дідуга-вітер хапав його в обійми, підіймав угору мало не до хмар і, надувши свою полотняну сорочку, одним духом мчав його десятки гонів понад степом, чортик в’юном вертівся в його руках, верещав і заходився від реготу.

Взявшись у боки руками й стиха посвистуючи, він навшпиньках подався до шляху, де їхали сани, догнав їх і вчепився на задок.

У санях сиділи дві закутані, запорошені снігом постаті.

Чортик боком схилив до їх ухо й слухає.

Македонський старшина Василь Миронович, схилившись над головою писаря Антона Агафоновича, казав йому щось на ухо, намагаючись пересилити хугу.

Василь Миронович, чоловік смирний і побожний, під чаркою дуже любив говорити за що-небудь божественне, і давненько вже намагався втягнути в таку розмову писаря, аж той або пускав з язика чорта, або зовсім мовчав.

- Хіба ж не так я кажу? - питався у його старшина.

Той тільки щось собі замурчав.

Втерявши надію як-небудь розворушити сусіда, старшина зітхнув, покивав головою й став виймати люльку. Дістав коробочку із сірниками і, щільно затуляючись долонями, став закурювати.

Щось дмухнуло під самим носом у старшини - сірник погас... другий, третій...

Писар заворушився, кашлянув і хрипким голосом промовив:

- Н-не закурите.

- Закурю, Антоне Агафоновичу, закурю! - веселенько одповів старшина, радіючи, що писар заговорив-таки.

- Ні, не закурите... Бачте, вже чотири сірники стратили... о, п’ять, шість, сім...- лічив писар.

- Що за чудасія! - здивувався старшина: сірники гасилися один за одним, навіть не розгорівшись.

Затулився, як можна найщільніше, тернув - знов погас.

- Гм!.. Так ніби який дідько навмисне гасить,- аж назад озирнувся. Одхилився в другий бік, витер...

- Десять! - промовив писар.- Я ж казав, що не закурите... одинадцять... дванадцять...

- Антоне Агафоновичу! - лагідненько промовив старшина.- Це через те, що ви лічите: ось не лічіть - зразу закурю.

Та писар вже пролупався і йому забажалось пожартувати. Старшина помалу розгарячився, й сірники гасились і летіли в сніг один за одним, насилу писар вспівав лічити.

- Та ось годі-бо!.. Я ж бо вас прошу! - промовив старшина, почуваючи, що розбирало його зло.

Писар, закутуючись у кожух, поволі лічив:

- Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять...

Старшина вийняв з рота люльку, зі зла, боком глянув на писаря; потім плюнув і знов узяв люльку в зуби.

- Якби знаття, що в неділю буде година, то в суботу звечора виїхати б на села податки виправляти,- діловито став, говорити він.

- Ум...- мурчить писар.

- А то як не зберем до першого,- помалу розвозить старшина, тим часом крадькома виймаючи сірник з коробки,- то знову поштрафують, як було минулого року.- Тут він стиха черкнув сірник.

- Ех-хе-хе! - позіхнув писар.- Двадцять вісім!

- Антоне Агафоновичу! - Писар мовчав.

Помацавши в коробці, старшина знайшов там тільки одного сірника. Сплюнувши набік, він хутчій погнав коняку.

- Всі сірники витратив і не закурив через вас! - промовив він сердито і глянув на писаря.

Той схилив голову й дрімав. Старшина помалу став здержувати коняку. Схилившись низенько до писаря, він забачив у темряві його ніс, брови, лоб... Очі заплющені - спить, навіть носом сопе... Тихенько потяг за віжки - коняка стала.

Хутенько закривсь полами кобеняка й запалив останній сірник... горить. Старшина поспішає запалить люльку і так тягне, що в чубуці починає шкварчати, немов на сковороді сало.

- Двадцять дев’ять! - крикнув над самим його ухом писар. Василь Миронович закашлявся, й сірник погас. Здавив чубук зубами, потяг зо всеї сили - не тягнеться... Важко зітхнув, став ховати люльку в кишеню. Аж зразу, тільки довів люльку до кишені, за серце вхопив такий жаль, що аж защеміло. Глянув знов на писаря: той губи витягнув, підняв брови, дрімає, немов нічого й не було. Ух, і противна ж пика!

Од злості в старшини аж руки затряслися. Помалу розмахавши за кінець люльку, немовби заміряючись забивати цвяшок у стіну, Василь Миронович виважився й цокнув головкою люльки писаря по лобі.

- Трид... ой! - кинувсь той, почуваючи, як щось зашпигало в носі й перед очима розсипалися золоті іскри.

- Ото, щоб було тридцять, кругло! - чмихнувши носом, промовив старшина, ховаючи люльку в кишеню. Та писар щось заворушився, засіп, виказуючи, що він має охоту лічити й далі. Випроставши руки, він сунув кулаком у щелепи старшину.

- Тридцять один! - промовив він.

- Тридцять два! - ляснув його навідля старшина.

- Тридцять три! - піднявшись з місця, по зашийкам гепнув його писар.

- Тпру! - старшина зняв рукавиці.

- Тридцять чотири! - Обоє, і писар, і старшина, вивалилися з саней у сніг. Конячина спинилась.

Зчепившись у одну щільну купу, старшина і писар ворушились у снігу, сопли, кректали, вивертався зісподу то один, то другий. Раз по раз було чути, як щось гупало, немов у подушку, і промовляло:

- Тридцять вісім!

- Тридцять дев’ять!..

...Коли діло добиралося до півсотні, чортик перекрутився скілько разів у снігу, зареготався, пішов дрібушки в степ... та як завихрить, та як закурить, завищить... та колесом, та жеребом!.. Та й пішов, пішов, пішов...

НАД РОССЮ

Ми навіть незчулися, як стало примеркати й перед нами на тому боці Росі вислалося на згір’ї незнакоме мені село. Мій попутчик, старий холостяк-учитель, спинився коло верби, скинув з голови солом’яного бриля й став витирати хусткою піт на лисині. Його засмажене, як у цигана, лице виявляло гарний настрій, і могутні груди здіймалися, як ковальський міх, втягуючи в себе свіже весняне повітря.

- Ну, тепер можна сказати, що ми вже й прийшли,- промовив він, спиняючись коло одломленої бурею старої груші.

- Бачите отой садок, що спускається наниз од церкви? - показав він рукою за Рось.- От у тому садкові й живе Райко, либонь, у його ото і димок куриться, кашу на вечерю, певне, варить собі старий...

Я глянув, куди показував мені Воблий: на високому березі між деревом здаля проблискувало червоне полум’я огника і синій димок довгою хмаркою тягнувся понад зеленими верхами саду вниз до Росі.

- Оце кожного року так,- каже далі Воблий,- тілько пустить дітей на літо, зараз кидає свою школу, наймає в чоловіка оцей садок, збудує курінь і живе там до самої осені. Сам собі їсти варить, сорочки пере... бурлакує старий причуда.

Перескакуючи з каменя на камінь і хапаючись за кущі, ми зійшли вниз і зайшли в хату до рибалки, щоб попрохати човна. Молодиця дала нам ключа та весла, й швидко ми посувалися вже в маленькому човникові. Звечоріло. Знизу, мов з якої прірви, часом виглядали зорі. Берегами понасували хмари темного зелення, а між ними місцями випирались незграбні скелі та купи сірого каміння, немов руйновища старих будівель. Часом пропливали мимо, стиха буркочучи і пінячись, маленькі шуми.