Таємниця одного дiаманта, стр. 68
Коли Алi дiйшов, зрештою, до свого рятiвника, то вгорi почулись радiснi вигуки, хтось засмiявся. Алi витнув голову над палубою i побачив, що вогке вiтрило поволi розгортається i надимається. Рея пiд великим вагарем вигнулася дугою, нiби напнутий лук.
Тiльки корабель рушив з мiсця, як всi дружно заходилися витягати зламану щоглу, щоб вона не волочилась за кораблем i не гальмувала його рух.
Коли залишки щогли витягли на палубу, руббан уважно обдивився дерево i наказав, знявши з нього снастi, викинути назад – весь болонок був у глибоких повздовжнiх трiщинах.
- А де дидбан? Змило в океан?!
- Та його ж разом iз гнiздом схопило i понесло вгору! Тiльки вiра в Аллаха, милостивого й милосердного, врятувала мене вiд божевiлля, коли я побачив, як мiй дидбан вознiсся вгору до небес…
- А вже пiсля цього блискавка вдарила в щоглу?
- Блискавка?! – болiсно скривив обличчя руббан.– Вiтер! Вiтер зламав щоглу, i вона впала на комiрчину з вогнеметними припасами. I все вибухнуло. Нас усiх поглушило. Коли прийшли до тями – бачимо, нема пораненого хлопця. I ще трьох немає… Викинуло їх у воду…
- А чаклун?
- Лежить на нижнiй палубi на кормi. Вдарило його по головi. Шкода, бо пора хлопцiв на весла ставити. I тепер немає барабанщика.
- О му'аллiме! Хiба ти не пам'ятаєш? Я вмiю вибивати на барабанi!
- Ну й хвалько ж ти! Все ти можеш, все ти вмiєш!..
- Я не хвалюсь! Мене барабанщиком взяв шейх зiнджiв, Малюк! Призначив i платню – дирхем на добу! Он як!
- Так ти i в нього був?!
- Був! Тiльки вiн менi не встиг грошi сплатити, бо мене стражi митника схопили…
- Ну, знаєш!.. – розвiв руками руббан.– Побачимо, зрештою, чи ти брехун, чи нi. Мерщiй нагрiвай барабан!
А зiнджi – нурцi розвели на корабельнiй жаровнi добрий вогонь i варили мастику з воску, смоли, кашалотового жиру й крейди, щоб залiплювати щiлини в днищi корабля.
25. ПТАХИ ЛЕТЯТЬ ДО БЕРЕГА
Алi пiдiйшов до них з чаклунським барабаном.
Зiнджi подивились на Алi занепокоєно, i двоє з них вiдсунулись вiд жаровнi, даючи йому мiсце примостити барабан бiля тепла.
За спиною Алi горлав руббан – керував пiдняттям палих коней на палубу.
Грюкав на кормi теслом слов'янин.
Вiтер тихо подзвонював у снастях єдиної вцiлiлої щогли.
Мiсяць, щербатий i блискучий, мов срiбний уламок тертого дирхема, падав за обрiй.
На сходi яскраво свiтилася зiрка п'ятницi, блискуча Зухра . Сузiр'я змiстилися навколо Високопоставленої2, схилялись до обрiю, iншi пiдводили свої зiрчастi голови, хребти, крила й лапи.
Алi одним оком пильнував за шкiрою барабана, щоб не перегрiлась i не трiснула, а сам усе поглядав i поглядав на зiрки, намагався запам'ятати, як вони стоять над шляхом корабля по морю. Одне вiн уже помiтив, це було очевидно,– вчора вони йшли на пiвденний схiд, навiть бiльше на пiвдень, а сьогоднi повернули i йдуть на схiд. Просто на ранкову зорю Зухру.
Коней пiдняли нагору i потягли на старому вiтрилi на корму – щоб хоч трохи змiстити вагу з носа на корму. I гребцiв руббан поставив поближче до корми, аби ще трохи пiдняти носа.
Здоровенних весел залишилося на вiтрильнику п'ять. Але як руббан не розмiщав веслярiв при всiх веслах, рiвної сили загрiбання з обох бортiв не було, тому руббан заспокоївся й поставив лише чотири весла – i по чотири чоловiки до кожного.
Алi пiдняв била i на пронизливий свист руббана щосили вдарив по нагрiтому дну барабана. Бив так, як йому пояснював страшний шейх-людолов – Малюк.
Найсильнiшi хлопцi занесли вперед чотири весла i пiд рахунок, вiдмiряний барабаном Алi, протягли їх у чорно-смарагдовiй водi.
I зразу ж пiд лопатями запалали блакитнi вогнi, закрутилися зеленi спiралi холодного сяйва. Капiтан постояв, прислухаючись, чи не зiб'ється де Алi, i, наче невдоволено, поспiшив на розвалену корму, спустився через ляду до трюму. I вже за хвилю поспiшав повз Алi iз згортком, вiд якого розпливався аромат того зiлля, яким Абу Амар збадьорювався пiсля шаленої нiчної пиятики. Алi щосили потяг носом i, не збиваючись з ритму, голосно проказав, щоб руббан чув:
Зiлля з Мохи!
Не з Мохи, а з Йемену,– спинився руббан i гостро виговорив: – Це найкраще зiлля для бадьоростi «бiнт аль-Йаман», Розрада багатiїв. Але зараз моїм нурцям потрiбнiше! Вони врятують мiй вiтрильник. Без них ми пiдемо пiд воду.
I руббан просто пробiг на бак до нурцiв. Невдовзi, хоча повiвав добрий постiйний вiтер, над вiтрильником розплився незрiвнянний аромат зiлля, вживаного лише багатiями i званого де «бон», де «кахва», де «бiнт аль-Йаман» (тобто «донька Йємєну»).
Алi несхибно бив у барабан i подумки промовляв собi: «Руббан не жалiє для зiнджiв-нурцiв моханського зiлля! Значить, справи нашi кепськi! Хто буде дiлитись iз своїми рабами й наймитами дорогоцiнним напоєм, якщо вiн не потребує захисту вiд смертельної небезпеки? Нiхто не буде дiлитися!!!»
А руббан вже знов поспiшав на корму допомагати слов'янину та своїм наффатiнам загорнути в старi вiтрила палих коней, щоб їх не так швидко розклало сонце, коли воно зiйде. Тепер смердiло бiтумом, бо здохлих коней вони розквачували бiтумом, щоб хоч трохи запобiгти швидкому гниттю.
Алi бив у барабан i думав: «Боже! Що то значить корабель! Скiльки ж у ньому одному може вмiститися всього! I люди, i конi, i їжа, i зброя, i всяке начиння вогнеметне, i вода, i запаси вугiлля. I скiльки ще всякої дрiбної всячини!»
Алi так хотiлось озирнутися назад, подивитись, що там дiється на носi. Та вiн боявся збитись з ритму i тому не повертав голову, тiльки очима косив i бачив, як швидко починають блякнути зорi, як невпинно свiтлiшає над хвилями.
Днiло.
Заволав руббан заклик до вранiшньої молитви. I ревно били вiруючi поклони, дякуючи i славлячи Аллаха, що дав їм дожити цiєї страшної ночi до своєї щасливої зорi. Алi теж молився, проказуючи за всiма слова молитви. А думка його билася над питанням – чи мулата-дидбана забрали ангели смертi чи дияволи-iблiси? Чи, може просто такий над ним вихор закрутився, що понiс дидбана вгору, як восени на багдадськiм торжищi соломину зносить у небо миттєвий вихор?! I чи це можна вважати чудом? Бо ж i його, Алi, якась сила пiдняла на хвилю над кiньми i вiн завис униз головою, а ноги к тулуб легенько потягло вгору до ляди? Це було за одну тисячну мить до того, як вихор висмоктав з дiрок волов'ячу шкiру. I зразу ж та сила вiдпустила Алi, його тулуб опустився плавко й ноги занурились у теплу воду.
Коли зiйшло сонце, нурцi – зiнджi позiскакували у воду, пiрнали пiд корпус корабля i залiплювали густою мастикою щiлини.
Невпинно гребли веслярi, Алi несхибно вибивав їм ритм. Весь час вичерпували воду з трюму шкiряними вiдрами. Проте води не ставало менше.
Руббан вiдпочинку не давав нiкому – нi собi, нi зiнджам, нi своїм родичам, нi iншим морякам. Вiн тiльки мiняв їх мiсцями кожнi три години – а це вираховував за сонцем напрочуд точно. Тих, хто гребли, ставив вичерпувати воду, тих, хто пiрнав – ставив розiгрiвати мастику. Тих, хто вичерпував воду – надсилав плавати на прив'язi бiля корабля зi списами i слiдкувати, чи не з'явиться де акула. Тi ж, що готували мастику, спускались пiд воду i вже самi своєю мастикою затикали щiлини.
Руббан весь час перебував у русi – тiльки тодi спинявся, коли звiряв за сонцем мiсце корабля серед безмежних зелених вод моря-океану. Алi все бив i бив у барабан, i гуркiт розносився над усiм кораблем. Алi не спинявся нi на хвилю, нi на мить, бо гребцi бiля валькiв заступали мiсце по одному, i тому рух не припинявся вже яку годину.
Алi взагалi не вiдчував втоми вiд свого дiла, просто йому здавалось, що не вiн своїми ударами примушує барабан гуркотiти, а барабан своїм гуркотом шарпає то вгору, то вниз його руки з калаталами.
Тiнi скоротились, побiгли назад i сховались до своїх володарiв.
Сонце стало рiвно в зенiтi.
Руббан бiля пенька – уламка щогли вимiряв щось по сонцю, креслив вугiллям па чистiй вискобленiй дощечцi, замiряв вiдстанi на малюнку циркулем. 3 полудня спекота настала така ж, як i вчора. По кораблю з корми вiтер починав гнати задушливий сморiд. Навiть ядучий запах бiтумного мастила, яким проквачили старi вiтрила, не перебивав задухи.