Таємниця одного дiаманта, стр. 17
Коли вiн штовхнув дверi, то вдарив по лобi господиню Айшу – вона пiдглядала в дiрочку вiд сучка, але раптової появи хлопця не помiтила i не встигла вiдхилитись.
Вона не втрималась i гепнулася на сiдницi, ледь не загуркотiвши по сходах.
– Це ти, дурнику? Ледь не вбив мене, бiдолашну… Я твоєму хазяїну несу вино, а ти…
Вона не вигадала що далi сказати i сидiла так на краю сходiв.
Алi стояв i дивився на її заголенi ноги, а ступити не мiг – вона йому перегородила шлях.
– Куди ти йдеш? – зрештою здогадалася спитати.
– Хазяїн наказав менi перепочити в твоєму помешканнi, хазяйко.
– Ну добре, iди спи, тiльки не базiкай там багато…
– Добре! – погодився Алi, хоча так i не второпав, чому «не базiкати». I де не базiкати – «там» унизу, в помешканнi Айшi, чи «там» нагорi, з хазяїном своїм? Га?!
Вiн пiшов униз, i коли вже завертав, то пiдняв голову – господиня Айша, зiгнувшись, заглядала в дiрочку.
7. ПЕРСТЕНЬ З ЛАЛОМ
У кiмнатi Айшi тонкий вогник лампи вiдсвiчували стократ глеки, казани, тази i чашi.
Бiля жаровнi клопоталася маленька, чорна дiвчина з прекоротким крученим в кiлечка волоссям. Дiвчина обернулась i прикрила розтуленого рота пальцями правицi.
– Ти хто? – спитав Алi.
– Рабиня Айшi.
Вона помiшувала ложкою якесь вариво в мiднiм казанку. Казанок був не закiптюжений, зовсiм свiтлий. Тому Алi вiдразу второпав – тут рiдко готують – бо купують їжу в якiйсь харчевнi.
– А твоє як iм'я?..
– Джарiя. Я з країни зiнджiв.
– Не слiпий, бачу, хто ти така! Але все ж, як тебе мати звала?
– Те iм'я тiльки моє… А я чую, хто ти такий!
– Як так?
– Слухом чую – мова твоя багдадська. Базарна мова. I йдеш ти стомленими ногами. Соваєш, човгаєш ногами – спати хочеш.
– Пригости мене юшкою, а я тебе халвою та родзинками…
– Халви нiколи не куштувала…– i голос негритяночки затремтiв.
Вона швидко насипала хлопцевi в чашку гарячої сочевичної юшки i дала шмат черствого коржа. Сама ж вихопила з шапки грудку халви, вiдщипувала вiд неї по крихтi i кидала в червонi, наче обдертi до кровi вуста.
Вона сидiла, так розставивши ноги, щоб полотняна сорочка натяглася i жодна крихта не впала на долiвку. Вирячила на Алi величезнi чорнi очi з такими iскристими бiлками, що – здавалося, нiби вони свiтились у мороцi кiмнати.
Поки Алi висьорбав половину сочевичної юшки, вона злизала з тонких пальцiв найдрiбнiшi крихточки халви. Тодi хлопець видiлив їй щедру жменю родзинок.
Вiд погляду – такого вдячного вiн нiколи не бачив у жодної людини – хлопець вiдвернувся. Йому соромно стало, що себе вважав часом бiдним i нещасним. Ось де бiдна iстота – за грудочку халви i жменю родзинок вважає тебе своїм найбiльшим благодiйником!
Водночас Алi дуже хотiлося спитати в негритяночки про багато речей, а те, що вона знає про цi речi, вiн не сумнiвався.
– Скажи менi, Джарiє, чому в цьому домi не живуть пожильцi? Адже вони б вiддавали Айшi багато грошей! I куди виходить мур цього будинку з тiєї кiмнати, де зараз бенкетують?
– Тому тут не живуть люди, що ранiше багато людей жило! А потiм її один пожилець пограбував i втiк. Вiн її полюбовником був i втiк невiдомо куди з усiм її золотом i срiблом. Тодi мiняйло-перс, звуть його Рустем, порадив їй прогнати всiх пожильцiв, а вiн платитиме їй, як би в будинку жили люди… Ну, як би вiн платив за всiх пожильцiв, тiльки щоб їх не було… Зрозумiв? Вiн боявся, щоб хтось iз пожильцiв не зробив до нього пiдкоп. Тому вiн i євнухiв трьох тримає, сторожiв значить, i кiлькох собак… Собаки прелютi, їх привезли з Хорасану2 ще цуценятами. А ще Айша грошi заробляє тим, що вiддає в найми глеки, казани й тазики рiзним людям. Всiх вона пам'ятає, нiкого нiколи не переплутає i не забуде!.. Ще вона ходить i скуповує пряжу в замiжнiх жiнок, бо це не брудний заробiток у них, у бiлих, вважається… Ти, правда, теж бiлий, але ти не злий. I не вважаєш мене пiдлою…
– А чому я повинен тебе вважати пiдлою?
– Тому, що всi бiлi люди вважають себе найкращими, найчеснiшими, а темних людей найбрехливiшими!
– Ну добре, нехай воно так… Але хто така Айша? Чому це її будинок?
– Вона сестра одного багатющого купця. Вiн тепер живе в Магрiбi. А будинком управляти лишив її.
– Слухай, Джарiє! А куди виходить стiна iз кiмнати, де зараз бенкетують?
– Упритул до старих Рустемових голуб'ятень. Рустем страшенно боїться, щоб злодiї не проколупали дiрку в його мурах, чи щоб не прорили нори до його скарбiв! А тiльки я знаю – його старша донька удвох iз одною наложницею самi зробили дiрку в будинку Айшi та й пiдглядають потихеньку, що тут робиться…
– А що ж тут можна побачити? Тепер же у вас немає пожильцiв…
– Е-е-е,– протягла негритяночка,– коли Рустем вiд'їздить до моря на два-три днi, тодi Айша здає на нiч чи на двi знайомим для утiх якусь iз кiмнат. Або всього на кiлька годин – якщо це сiмейнi люди i нi вiн, нi вона не можуть полишити домiвку на нiч… А тi пiдглядають i мовчать. Певно, Айша знає щось про них, то вони й мовчать… Ех, якби знати їхнi секрети! Тихо! Спускається Айша!.. Давай сюди мерщiй миску, нiби це я з'їла!
Зайшла в кiмнату Айша. На ходу вихопила грудку халви у хлопця i заразом сподобилась прихопити ще й з десяток родзинок.
– Смачнi родзинки… Лягай спати отам! – вона кивнула на купу мотлоху. – Ти, мавпо, дивись не блудствуй з ним! Всi ви чорнi розпусницi! – I вона солодко потяглась, аж пальцями хруснула. – А ти менi, гляди, не пригощай її солодощами, бо хазяїну скажу! Адже правильно кажуть – не годуй досхочу собаку, бо вона тебе зжере!
Як Айша знов пiшла нагору, Джарiя почала гладити себе по череву i радiсно посмiхатись.
– От смачно, от смачно! Як вино п'янить… Айша ще грошi заробляє тим, що зводить молодих гультяїв з жiнками купцiв i мореплавцiв, коли тi десь у далеких мандрiвках. А пожадлива! На вулицi пiднiме фiнiкову кiсточку i притягне в садибу! А в самої найкращого сорту пальма засохла, бо не вмiє за нею доглядати. Чоловiкiв боїться найняти – думає, ще пограбують її! Та й платити треба не менше, нiж iншi платять… У дворi i жасмин рiс, i кущi троянд були! Все пропало!
– А ти? Хiба ти не любиш квiтiв?
– Квiти – то забавка для вiльних… Якби їх можна було з'їсти… отодi б я…
– Слухай! Ось тобi шапка. Тут ще трохи родзинок i крихти халви. Як усе вибереш, надягнеш менi на голову!.. – I впав на мотлох, уже стятий глибоким сном.
Прокинувся Алi одразу, iз неспокiйним вiдчуттям, що почалося щось дивне.
Дiйсно, на сходах почулися розлюченi жiночi, п'янi чоловiчi голоси, якi нiби намагалися заспокоїти жiнок, втишити. Та чоловiчi голоси таки здорово були п'янi – варнякали з великим зусиллям. Навiть голос Абу Амара i той був уже п'яний.
Всi пройшли повз кiмнату, i хтось вiдпер дверi на хiдник до каналу.
Нi хвилю не вагаючись, Алi побiг на другий поверх i вiдкрив дверi до кiмнати з еркером. Чомусь у цiй кiмнатi не було запори, а сама ця кiмната не мала нi жодного тахта, нi циновки, нi килимка на стiнi, та й нiяких вiзерункiв чи прикрас.
За Алi поспiшила i чорношкiра Джарiя. Вони вдвох притисли обличчя до товстої решiтки вiкна. Внизу стояли всi принаявнi в цьому будинку, навiть напiвроздягнений стражник i напiвгола танцiвниця.
Двi повiї благали музику Кадарiю:
– Не кидай!!! Подумай, що ти робиш?!!
– Та кидай вже швидше – пiдбурювала персiянка Нiссо напарницю. – Вона здохне, як таке побачить! Клянусь Аллахом!
– Можеш кидати – рубав стражник хрипливим басом. – Але тодi я накажу моїм людям витягти перстень з багна… ї подарую його моїй любiй Зуламi.
Вiн при всiх торсав її за оголенi груди. Кадарiя пiдступила до Айшi:
– Протанцюєш стiльки, скiльки танцювала Зулама – перстень твiй! Присягаюсь Аллахом!
Господиня Айша трохи похитнулась (видно, i її добре напоїли), але нiчого не говорила, тiльки водила головою за перснем, що ним перед її обличчям розмахувала Кадарiя.