Улюбленець слави, стр. 4

У романі «Улюбленець слави» сюжетна лінія Джіма значною мірою зводиться до його боротьби за збереження етнічної чистоти і первісного варварства племені луга. Так знову в творчість Кері входить «африканська» тема, але трактується вже не в трагічних, а в комічних формах. Джім діє безкорисливо, самовіддано, майже героїчно, але вся ця його діяльність зображується Кері іронічно. Причиною цього передусім є те, що Джім, «захищаючи» луга від «руйнівної цивілізації», насправді захищає основу основ англійської колоніальної політики — зверхнє, патерналістське ставлення до корінного африканського населення. Парадоксально-комічна ситуація, якою завершується ця колізія, підкреслює марність зусиль Джіма, крайнього консерватора, протистояти руху історії.

І вже у формі мемуарів самого Честера Німмо написана центральна частина трилогії-триптиху, роман «Ніхто, крім бога». Сюжетно цей роман значною мірою є передісторією роману «Улюбленець слави», тут Честер згадує своє дитинство й молодість, розповідає про події, що передували його знайомству з Ніною і першим вдалим крокам у політиці. Зрозуміло, герой прагне показати себе у найвигіднішому світлі, а що політик він досвідчений, то знає, як це робити. Розповідь Честера, безперечно, вносить нові штрихи й нюанси в його портрет, нові факти й певні уточнення в пройдений ним шлях, всім цим підтверджується, що він справді був непересічною і складною особистістю. Але суть образу від цього не змінюється, самоапологія Честера не досягає мети — його політичного і морального виправдання. В романі «Ніхто, крім бога» іронія теж відіграє найактивнішу роль, за її допомогою письменник тонко розкриває, наскільки всі запевнення Честера в його щирості, відданості моральним принципам далекі від дійсності. Вона раз у раз дає читачеві відчути, що автор мемуарів — старий безпринципний політикан, який вміє «працювати на публіку».

Романи трилогії охоплюють все життя Честера Німмо — від дитинства до безславної смерті, всі етапи й перипетії його політичної кар'єри, типової для буржуазної Англії кінця минулого й початку нинішнього століття. Походячи з бідної фермерської родини, Честер замолоду захоплювався ідеями соціалізму (що Честером-мемуаристом рішуче засуджується), був профспілковим діячем, але вже тоді проявлялися його кар'єризм, моральна нерозбірливість і, слід думати, небезпідставно в той час його двічі звинувачують у зраді. Основні віхи його політичної кар'єри відомі з роману «Улюбленець слави»: вигідний шлюб, що відкривав доступ у вищі кола, спекуляції на про- й антивоєнних настроях під час англо-бурської і першої світової воєн, зближення з капіталістами й збагачення і, нарешті, високі пости в ліберальному уряді. Про останні кроки Честера на політичній арені дізнаємося з роману «Якби не ставив я честь найвище», дія якого відбувається під час загального страйку 1926-го року. Честер, який очолює Надзвичайну державну комісію, робить усе, що в його силах, аби зірвати страйк. Але водночас він обмірковує можливість переходу в лейбористську партію, бо ліберальна партія, членом якої він був, втратила свою провідну роль у політичному житті країни.

Честер Німмо — узагальнюючий образ буржуазного політика, вихідця із соціальних низів, який, піднявшись до вершин влади, стає слугою існуючої суспільної системи, панівного класу. Тим самим створений письменником образ виходить за конкретні часові й локальні рамки, набуває широкого типізуючого змісту, який не втрачає актуальності і для сучасності.

Авторові «політичної трилогії» досить часто дорікали за те, що йому бракує чіткості у ставленні до своїх героїв. Але це передусім питання творчого методу письменника, розрахованого на активну моральну й інтелектуальну співучасть читача у винесенні остаточних суджень про героїв та їхні дії. Кері не хоче моралізувати. Він уникає категоричних тверджень про своїх героїв, пам'ятаючи про складність і багатогранність людських характерів і психології, про неоднозначність як помислів і душевних порухів, так і дій та вчинків. Судження про них має виносити читач, але автор, звичайно, підводить його до певної оцінки, а то й тактовно підказує її.

Серед видатних митців слова, якими багата англійська література XX століття, Джойс Кері займає особливе місце. Його голос не губиться серед голосів інших талановитих письменників, звучить виразно і своєрідно. Нині український читач має змогу сам у цьому пересвідчитись, ознайомившись з одним із кращих романів письменника.

Наталя БІЛИК

УЛЮБЛЕНЕЦЬ СЛАВИ

1

Я пишу цю книжку лише тому, що переконана: от-от з'являться друком численні «дослідження», автори яких намагатимуться будь-що обмовити визначну людину, мого колишнього чоловіка,— а заразом і мене. І я маю підстави боятися, що їм можуть повірити: ми залюбки віримо хоч яким вигадкам про славетних людей. Що славетніше в людини ім'я, то більше про неї пліток.

Візьмімо, приміром, балачки про те, нібито він узяв мене заміж примусом, коли я кохала іншого,— нахабний наклеп, що його дехто вперто силкується видати за правду. Якщо й було тут щось не те, то хіба що з мого боку. Мені тоді ледь виповнилося вісімнадцять, і я, звісно, не могла як слід розуміти, що таке справжнє кохання. Та й взагалі важко було сказати (якщо озирнутися сьогодні на ту дівчинку, якою я тоді була), що являло собою моє «я»,— воно змінювалося кожні десять хвилин.

Але правда й те, що всі ці мої «я» (і те, яке кохало, і те, яке над усе кохалося в книжках) були поєднані радістю взаємного спілкування і досить міцно споріднені кревно з моїм кузеном Джімом Леттером. Ми були наче рідні брат і сестра, і все ж таки не були ними,— ситуація, завжди небезпечна для дівчини, бо може призвести до надто близьких взаємин з юнаком; удвох вони неодмінно знайдуть щось спільне собі на втіху.

Ми з моїм кузеном Джімом і справді мали про що поговорити. Навіть коли йому було десять, а мені шість, він мене панькав і пестив; а втім, траплялося, що й давав прочуханки. Під час його приїздів до нас на канікули ми цілими тижнями не розлучалися; а коли мене до смерті лякали кажанами й усілякими привидами, він брав мене до себе в ліжко, щоб я зігрілась і трохи заспокоїлась. Саме він і втовк мені в голову, нібито кажани чіпляються дівчатам у коси і смокчуть їхню кров, а привиди залізають до них уночі під ковдру і душать своїми кощавими, схожими на курячі лапи ручиськами.

Джім дуже прикрашав моє життя, хоч мене, щиро кажучи, хвилювало тоді й багато чого іншого. Я до нестями любила книжки, а ще — прогулянки на самоті, «у присмерку душі»,— улюблений вислів нашої родини; насправді ж, такої хвилини я просто перевтілювалася в героїню ще однієї щойно прочитаної книжки. Наші з Джімом розваги я дуже й дуже любила, хоча він частенько псував мені настрій і насолоду від отих розваг, лякаючи своїми раптовими нападами люті.

Проте я була ще така маленька й така легковажна, що не могла скерувати наші стосунки у потрібному напрямку. Втім, я й не знала (як це добре знають усі, хто має братів і сестер), що людські взаємини взагалі треба якось скеровувати. Досі пам'ятаю химерне почуття страху та щемливої радості (тривожне само по собі), яке охоплювало мене перед кожним його приїздом. Тітонька Леттер, у якої я тоді жила, неодмінно брала мене із собою у Куїнспорт зустрічати Джіма (туди було десь близько чотирьох миль) і вже дорогою у кебі починала мене виховувати.