Камінний хрест, стр. 7

По межі, по межі та й дідів го­лос цілим по­лем ванд­ру­вав, та й усі обер­та­ли­ся в сто­ро­ну за дідом. А він скар­жив­ся, не пе­рес­та­вав:

- Ой, се­годні такі діти. Але ме­не ще, бо­гу де­ку­ва­ти, з па­м­нє­ті не віки­ну­ло, я ще знаю, яку бесіду у но­та­ря ма­ли-м. Су­хенький був па­нок, з борідков, та й він так роз'єзу­вав си­нові. Дідові, ка­же, до­по­ки єго жи­во­та, то має єму бу­ти єго по­стіль, він має спа­ти, він має віле­жу­ва­ти­си, аби і до схід сон­ця. А вже як, ка­же, єго на ла­ву пок­ла­де­те та зем­лев при­пор­паєте, то ти тог­ди з ла­ви на дідо­ву постіль перебира­йси. А бабі, ка­же, має бу­ти ба­би­на піч, во­на най си ві­гріває, най си бо­гу мо­лить, а як вже ї об­миєте та й ру­ки на­вхрест скла­де­те, та тог­ди най невістка вже лізе на піч, бо во­на її.

Осінній вітер грав­ся си­вим во­лос­сям дідо­вим.

- Але ко­би но­тар десь ве­че­ром по­ди­вив­си до ха­ти. Син на пос­телі, невістка на печі, а я з ста­ров на землі, на солімці ва­лєємо­си. А це ж по правді, а де бог є? У цих лю­дей вже не­ма бо­га, ой, не­ма…

Ще й го­ло­вою ка­зав, що не­ма бо­га у мо­ло­дих лю­дей.

- Здихайте, старі, бо вам шко­да лиж­ки стра­ви. Мо­лоч­ко поїда­ють, си­рець поїда­ють, а ми, як щенєта, на них дивим­о­си. А я їм ко­ров­ку дав, овеч­ки дав, плуг дав, усе дав. Як лю­ди да­ють, та так і я дав. А се­годні во­ни вповіда­ють, що ви ста­ренькі, сла­бенькі та в'їжте ма­ленько. Отак нам упо­віда­ють наші діти. Го­лос дідів дрог­нув, та й дід ур­вав бе­сі­ду.

- Та й по­хо­ва­ють нас, як псів, бігме, чо­бо­та на но­гу не по­к­ла­дуть…

Громада бузьків упа­ла на оче­рет і зло­потіла крильми над дідом, аж спу­див­ся. В теплі краї зби­ра­ли­ся відліта­ти.

- Ого, вже осінь. Отак, отак та й Різдво не за­ба­витьcи...

- Але яке во­но ро­зум­не, хоть пта­ха, лиш що не говор­и­ть. Єму зле, і во­но собі шу­кає ліпшо­го. Взимі не­ма жєби, та й студінь. А во­но знає на­пе­ред. Не так, як чо­ловік, що мус свої три дні на місці ко­ро­та­ти.

Встав з межі, схо­вав люльку, взяв граблі та пус­тив­ся до­дому. Ще кілька разів обер­тав­ся за бузька­ми. Та й ста­нув.

- Ба, хто би мені, доб­рий, ска­зав, ци я ще з ба­бов дочик­аю, аби їх на­зад видіти, як по­вер­нуться? Відай, вже ко­т­ре­сь із нас бризд­не, відай, уже бузьків не бу­де­мо видіти.

ПІДПИС

Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кожний зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кожного боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скри­пів. Наука йшла тихонько, лише чути було мляскання губів, як ґазди мочєли луфко в роті. А білявенька Доця заглядала до кожного, чи добре пише.

- Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?

- Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіть.

І ґазда пхав олівце в рот і зачинав зноз писати.

- Ану ж ко глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди болє. Ану читай, що я написав.

- Павло Лазиренко.

- Якурат я. Так воно там стоїть, що кождий пі-знаєть?

- Хто вчений, та й кождий.

І Павло почервонів із утіхи і оглядав карточку з усіх бо­ків.

- Ану ж ко я ще раз єго віпишу.

І нахилився, і слинив олівце.

Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, її мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещали, бо вуйки позмилюють нумера.

На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволенням дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві години глядів із найбільшою увагою, а тепер не втерпів.

- Мой, ґазди, та лишіть трохи на завтра, таже груди вам потріскають.

Ґазди підняли голови і як пришиблені виглядали.

- Вішукав-єм вам добро, та й маєте мені подєкувати, а Доці маєте дарунок купити.

- Та хто вас на таке нараїв?

- Біда мене на це нарадила.

- Яка біда?

- Викслі.

І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.

- Таже всі знаєте, що-м на горівку не в'єзав землю по бан­ках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.

- Як стара?

- Ви, мой, і молоді, і вчітеси, виджу, письма, та й нічо не зна­єте. Уходить з комори та й каже: мой, старий, таже муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку заволічкового банку.

Прийшов я, знаєте до того банку і кажу, що так і так: не ста­ло хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й бо­жої позичити сотку.

- Грунт маєш?

- Є, пане, таже без грунту сегодні ніхто не дасть.

- А стоїть на тобі?

- На мені.

- Табула чиста?

- Геть все чисто.

- Довги маєш?

- Та десь межи жидами є не такий-то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.

- То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.

- Та коли прийти на то посідзенє?

- Говори до мужика, тебе на посідзенє не треба, лиш паперів.

- Вібачєйте мені, пане, бо я не порозумів, а папері аді гезди.-Та й вітєг з пазухи, та й подав. - Там, - кажу,- десь є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не ро­зумію нічо та все того разом тримаю. - Перебрав він, на­й­шов, що до него, та й каже: за тиждень прийди.

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

- А вмієш, старий, писати?

- Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

- То мусиш підписуватиси у нотаря.

- Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть...

- Не можна,- каже,- на векслєх хрестів класти...

- А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану [1] мало що мені лишиться.

Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

- Хлоп,- каже,- все дурний, гниє цілу зиму та й би не нав­чивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але сло­ва добрі маєш»,- погадав-єм собі та й побіг далі.

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рву­ть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

- Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, ді­да навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда на­сміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підпису­вати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

- Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам по­дє­ку­вати та й Доці, наші навчительці.

- Але маєте всі ї по дарункові принести.

- Таже певне...

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

ЛАН

Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви за­ли­ває. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрі­боньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під кор­чем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цві­ркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль дер­жи­ть­ся подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дити­ну.