Камінний хрест, стр. 5

- Мой, мой, таже вона тебе на лані під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала, і облатувала, і плакала, як ти до бранки йшов, а ти ї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатнє вогниво скував! - проказував Іван.

З МІСТА ЙДУЧИ

Перший:

- Лишень самого полотна зо п'ятдесят звоїв по смерті лиши­лоси. Такого богатиря пошукати. Хліб стояв від десіть років немолочений - там були маєтки! А кілька сума? Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Та й не знати, хто тими грі­шми загрівси? Прийшла смерть, та й мус усе покидати!

Бувало, прийдемо до него колідувати. Віколідуєм що ві­ко­лідуєм, а він віходить із хати та й: проше, братя, до хати, най вам файно подєкую за колєдку. Входимо до хати, пообса­джує за стіл та й каже: прийматимете як є, бо якби я не оди­нокий, то жінка би якось прилагодила, а так най жінка з богом спочиває на могилі, а ви вібачєйте. Та й сам нас при­ймав. Бувало, понакладає такі хліби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така, як до­лоня­ завгрубшки. Такої сегодні і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоб вужі. мали доста. То, бувало, п'є­мо та їмо, а він просить, як на весілю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийтеси у старого! То п'ємо та ко­лідуємо старому:

То як вже віколідуємо, а він п'є порцію до нас та й сльози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і її в колєдку ко­лідували, а тепер нема' кому заколідувати та й старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам сльози стануть в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми си­діли не раз добрих три годині у Максима. Бувало, вже зберемси, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти, і пити, як якись казав: і хліб, і до хліба,- та ще забавтеси, бо, безпешно, як умру, то в ці хаті не мете напиватися. Лиш мене, каже, припорпають, а мій Тимофій все пустить - що до цинтля. Я каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете ви­діти. Та й, аді, так сталоси, як небіщик віщував.

Другий:

- Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п'єтку та й га­йда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили - пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчиний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п'єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо - все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мо­рдувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, та й сфатитьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою прапу розтєгаєте?! Та й, ба­чу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: па­р­шєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я то­бі амінь зроблю! Та й знов літав, як несповна розуму, по то­ці. То казала паламариха, що так цілу ніч божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б'ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.

Третій:

- Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то, знаєте, пошта,- сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідае жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не зай­малоси, як прийшов. Вчула я, що хтось дверима рипнув, та й сфатила-м си, кажу, певне, до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, десь, каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей, де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж. Ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв'єзок на сон. Саме, каже, вопівночі приснилоси мені, що десь я віходжу з хати надвір, а то сполудня та­ка чорна хмара, що аж синя краями! Гадаю собі: ото зараз упалить град, бадю, бадю, піде хліб унівець! Та й пі­шов-єм до хати, виніс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та липі я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та-бо то з-під другого, з-під третього, ба й з-під усіх нори пустили! Десь я збоявси. Глипнувєм на тік, а там такі нори грають, як на сіножєтах. Десь я побіг за рускалем, десь я спускаю ту воду в став, десь та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Ві­д­кидаю десь снопи та й аж упрів-єм - та й пробудив-єм си. Ти якась, каже, брехунка, та розв'єжи мені цеє сон, що воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, що я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимові, як мому хлопцеві. Але кобих її лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взєла, і го­рівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!

Перший:

- Знак тому, що був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір'ю якурат можуть тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло ма­єство як за водою.

Другий:

- Коли-бо, видите, за життя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку, та й таке понаплітував, що ніхто тому кінця не найде. Банки, якісь векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пні. Та й коби-сте знали, що Тимофій і не п'є, лиш так му все з рук паде якось. Бог знає...

Третій:

- Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з'їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жі­нка бери, та підпишиси у нотаруша, та дай свій грунт продати. Ніби дістала якись тот вексіль, вповідають люди, але тепер і тот вексіль боками лізе.

Перший:

- Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема... Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, по­під чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим.

Другий:

- То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити, та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покаяніє, що би птаха не сіла на хату. Як дізнавси, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки.

- А вексіль де? - каже.

- Ой, я дала братові.

- То в тебе брат чоловік ци я? - та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.

- Клади,-каже,-голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницю, а діти жидам воду носити!

А вона, бачу, молила та просила:

- Ой,- каже,- чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дити­ну, а най же тобі що станеси, та й я піду попід чужі вугли кукати?

- Меш,- каже,- кукати, як глуха зазуля, заки ті у гріб не зажену.

Та й лєгли отак спати, він з краю, а вона від стіни. Щогодини, бачу, вставав та бив. Кажуть, що болото зробив з жі­н­ки. А рано вона хотіла втечи, але ймив, та прив'єзав, та місив обцасами , як у глину. Най бог боронить від такого!