Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських, стр. 27
– Що-о-о? – Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній… Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!
– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!
– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?
– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!
Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!
– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що – свисну!
60. Ще одна таємниця шафи
Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.
Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини…
Не бродила своїм Вишнополем років із п’ять! Завжди приїздила на кілька днів. Якщо в Києво-Могилянці канікули, то на довше. І більше воліла посидіти вдома, в рідній кімнатині – за книжкою чи так. А то підганяла ненависну математику з Ростиком та Сніжаниним Сергійком: тепер для цих почесних обов’язків урешті знайшли крайню!
З новою силою відчула, як любить це маленьке містечко! Як би воно не перемальовувалось під євро, як би не пнулось поруйнувати власне обличчя, це йому вдавалося не дуже. Воно залишалось найкращим у світі Вишнополем, залишалось її містом! Містом, у яке повернулася. Тепер, хочеться вірити, назавжди.
Що це? Такий ресторанчик бачить уперше, тим паче тут! «Русалонька»? В дитинстві обожнювала цю казку!
Приємно, що в її містечку вміють так вишукано оформлювати фасади! Не гірше, ніж київський будинок з химерами! Ще й камінні водорості, латаття, морські істоти… Ці барельєфи над камінними дверима: ніби знайомі… Русалонька, виточена з мармуру… Та це ж… Це ж вона, Софійка!
Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!
Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану! Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..
Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє… клешнями… великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй!
У фойє багато дзеркал і вітражів. Знову враження, мовби на морському дні! Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку ледь подивовано глянула… красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра… Ця дівчина могла б позмагатись із самою тітонькою Сніжаною! Навіть коли одягає тонкі окуляри: за улюбленим комп’ютером дещо попсувала зір.
У головній залі на Софійку хлюпнула хвилююча легка мелодія. Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними.
– Софіє? Ти? – З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. – Ну? Впізнаєш? – красивим жестом поправив рудуватого чуба.
– Вадим??? – Хто б подумав, що колись його не впізнає?!
– Прикинь: ще пам’ятаєш! Кльово!
Усміхнулась: якби заговорив раніше – впізнала б одразу!
– Причалюй сюди!
– У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! – Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м’який і зручний. Справжнісіньке крісло!
– А ти все така ж! – картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. – І красою, і розумом!
– Ти ж – іще вродливіший! – відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.
– Замовляй, чого бажаєш! – запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. – Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!
– Дякую, але ти нічого мені не винен, – відказала твердо. І звернулась до водяника: – Сподіваюсь, у вас не тільки риба?
– Усе, що вам заманеться! – ледь уклонився офіціант.
Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.
– Класно тут, правда? – догоджав з усіх сил. – Я тут часто тусуюсь!
– Як склалося твоє життя?
– Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!
– А ти – принц на білому коні?
– О! Ти б побачила, який білий кінь – мій білий мере – чекає надворі! Нас із тобою чекає.
Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..
– Знаєш, я принципово ходжу пішки!
З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.
– Ірунчик? – не дуже радо притулив її до вуха. – Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що – банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!
– Ірунчик? – пирснула Софійка. – Чи ж не Завадчук?
– Завадчук! Вона сама!
– Але тепер – завал на фірмі?
– Ну, а як їй ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується – і я на мілині!
Що ж, прокляття прокляттям, а характер характером.
– Ти вже йдеш? – Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. – Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!
Із глибини зали почувся гомін.
– Гля, шеф іде! – торкнув Софійку ліктем Кулаківський. – Власник ресторану! Крутяк!..
Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв… симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось… Такі очі…
Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!
– Я чекав на тебе!.. – У Сашкових руках – розкішні й тендітні… лілеї! Такі, що завжди любила, – сліпучо-білі!
– Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав… І ще раніше…
О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?
– Я знав, що колись ти повернешся! – продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. – І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!
– Але ж…
– Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..
– До чого тут…
– Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю… Русалонькою!
Ой!
Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!
– Що це було? Майбутнє? – питала не знати кого. – Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як… як ти це зробила? – безпомічно трясла дверцятами.
Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок “Потер-р-рпиш!..”.
61. Обнадійливий ранок
– Софко, ну ти даєш! – Вадим був таким захопленим, що забув і привітатись. Він знову розбудив Софійку. Ростик уже зробився спокійнішим, і сестричка усе відсипалась. – Новий прикол! Той ханурик… дядько… татів брат… Отой, що ніби від наркотиків загнувся! Так от, живий він! Короче, вертається!