Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських, стр. 24
– Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!
Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. – Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.
– Ой, – спохмурніла й Катерина, – такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?
У відповідь прокотилося громовиння.
Нарешті у двері постукали.
– Це Семенко! Я відчиню! – зраділа Катруся.
Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.
– Вечеря готова? – басовито запитав старший.
– Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! – кинулась до плити мати.
– Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! – ніжно обізвався молодий.
І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…
– Яка гарна! – Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!
– Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! – Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.
– Отакої! – здивувалася стара. – Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?
– Як небо, синя! – раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.
– Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! – милувався Семен.
– Ха-ха! – щасливо затанцювала перед люстром.
– Діти дітьми! – усміхаючись, махнула рукою свекруха.
І враз…
Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..
Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім – Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік – непорушних свекра й свекруху.
Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:
– Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. – вхопилася за серце і впала на подушку.
Годинник на стіні вибивав дванадцяту.
Софійка, зашпортуючись, попленталася до виходу – кликати на поміч. До хати вже бігли сусіди, щось гукали, несли відра з водою.
– Навіть крізь сон побачив: я-а-ак блисне! – кричав хтось. – А потім – як загуркотіло! Мертвого розбудило б!
– Уже не розбудить!.. – докинув інший, виносячи з хати неживу Катрусю. З її волосся сиротливо звисала блакитна стрічка…
Катрині родичі також були мертві.
Пожежа згасала: дощ прийшов на допомогу. Всі чогось бігали, клопотались…
Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати – п’ятиповерхівка!.. На місці спаленої кімнати – квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею – Софійчина…
Згадала: чула колись від бабусі, що там, де вдарила блискавка чи було вбивство, краще не будуватись!
53. Розслідування триває
Лежала у своїй постелі. Сон кудись подівся. І міркувати як слід не могла.
Тільки й того, що в голові майнуло блискавкою: небо з землею зійшлося!!! Ось воно, старцеве пророкування! Ось де треба діяти!!!
– Цей підлітковий вік! Лежить, як громом побита! – розбудив дівчинку мамин голос. – Ось уже полудень, а вона…
– О, дивись: розплющила очі, все гаразд, Тетянко! – нахилився над Софійкою усміхнений тато. – Як спалось? Що наснилося?
– Все добре… – й собі над силу усміхнулась.
– Слава Богу! – зітхнула мама. І додала: – Якщо все нормально, чи не допоможеш мені з Ростиком і на кухні? Незабаром чекаємо гостей: Сніжана знайомитиме нас зі своїм…
Софійка знову гепнулась головою на подушку й заплющила очі. Краще б не вставала!
Коли черговий раз виносила сміття (мама затіяла щось дуже генеральне), здибала бабу Валю. Та саме вела вигулювати Фантика.
– Бабусю, що колись було на місці нашого будинку?
– Спитаєш таке! Звідки можу знати? – Баба Валя почухала Фантикові шийку.
– Може, пригадаєте? Будь ласка!..
– Де там!.. Хіба ради такої золотої дитини, як ти… М-м-м… У п’ятдесят восьмому переїхала до Вишнополя… Тут, здається, був… Ага, пустирище! Заросле таке, сміттям-камінням завалене! Ще й розказували, ніби… згорів там хтось, чи що… Так воно все й стояло – не раз минала, як на дачу йшла… А через років двадцять розчистили те все й почали ставити цей будинок. За чеським плануванням.
– Велике спасибі вам!
Софійка понесла далі своє відро, а сусідка задивилася їй услід:
– Така чемна дитина!.. Правда, Фантику?..
Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!
Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?
Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку… Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..
54. Хто така червоноголова?
Вадим цього разу стрів її спокійніше. Запросив до своєї кімнати і, хоч там був безлад, не поспішав щось прибирати-ховати.
– Валяй, – наказав, посадивши гостю у крісло. – Що нового?
Пояснила, що наразі мусить дістати ще одну світлину. Принесла натомість уже використані.
– Ну ти даєш! – здивувався. – Слухай, а може, ти бре-бре? Може, ніякого екстрасенса й близько нема, ти просто хочеш забашляти на моїх старих фотках? За них нині теж бабки дають!
Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!
– А скажи, твого діда Анатолієм звали?
– Того, котрий щез? Ну, так…
– А звідки я це могла б знати, якби не той екстрасенс?
– Ну добре: сорі, сорі, сорі! – Вадим красиво поправив чуба. – А фотки… Це до старої треба: вона мені за ті ледь голови не відірвала!
Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.
– То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? – простягла світлину з виколотими очима.
– Дякую, ні. Це ви його так? – спитала Софійка.
– О ні! Хоч якби моя воля… – Бабера зареготала. – Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і – циганською голкою! – просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: “А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!”
Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!
– А фотографію тієї Олени маєте? – Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!
– Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!
– Олена? – зраділа дівчинка.
– Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?
Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.
– Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! – мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. – Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.