Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських, стр. 22

– Так рано обід? – озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило… привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.

Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.

– Кого ти привела? Згинь, маро! – замахав руками і залаявся дід.

– Це не мара, Васюню! – приречено сповістила Олена. – Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!

– Той, що… загинув на фронті?! – витріщився на прояву Толик.

– Не загинув, – глухо мовила Олена. – Якоїсь ночі… ще на початку війни… Діти – Катря й Іванко – спали… Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох… Ось, більше, як тридцять літ…

– Он для кого м’ясце варилося! – здогадався онук. – Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?

– А що далі? – перепитала стара. – Нічого. Ховатиметься до смерті!..

З погреба Толик виліз іншою людиною.

– Погріб таки дуже завалений, – заявив сердито. – Роботи непочатий край!

– То загорнути! – відповів чоловік.

– Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.

Покупці сторопіло дивились на Толика.

– Геть! Кому сказав?!

48. У Катерини

Кілька днів допомагала ремонтувати квартиру. Принести, подати, потримати, побавити Ростика – все, що тільки можна, звалювалося на беззахисну Софійчину голову! І терпіла, бо куди дінешся? Вбирають, годують, з хати не виганяють. Не так, як повелося Толикові Кулаківському!

То ось про якого сивого чоловіка, що вийшов з будинку міліції і вхопився за голову, читала тоді в газеті!.. “Сорок років у підземеллі”!.. “Судити його вже не стали”… Сам себе покарав! Довів існування родового прокляття!

Чим Софійка могла зарадити? Чи сходилося тут небо з землею? Ні! Зрештою, чи не наснився їй той старець? Чи не даремно шукає, сподівається врятувати?

І де Катерина? Якби не згадала про неї Олена в підземеллі, то вирішила б, що й вона примарилась! Утім, є ж світлина, де Катерина доросла й гарна, отже, таки виросла, розцвіла!

Софійка мусить повернутись у часі, в Катеринину світлину!

Біля фотосалону Катерину причікував ставний хлопець.

– До твоїх? – ніжно узяв її під руку.

– Ходімо! Не дуже мама полюбляє гостей, але я попередила, що сьогодні гостем будеш ти, вона чекатиме!

Ішли неспішно, перемовляючись. Дівчина щось приспівувала. А ще підзбирувала на букетики осіннє листя і жартівливо лоскотала ними парубкову шию. Той щасливо усміхався.

У хаті Олена вже накривала на стіл.

– Тихше. Толик заснув… – приклала пальця до вуст, указавши очима в бік завішеної ширмою лежанки.

– І я там завше вигрівалась! – засміялася до хлопця Катерина. – Побачив би ти мене тоді: самі мощі!

– Не уявляю! – розвів руками парубок і лагідно поправив дівчині неслухняного кучерика.

Сіли до столу.

– Це ви добре придумали: не робити весілля, – сказала Олена, підрізаючи хліба. – Менше завидющих очей – більше пуття.

– Мамо, це ж ясно: трохи більше року, як Іванко з дружиною… Хіба можемо робити гульки по такій трагедії? Ото й тільки, що в Семенових батьків справимо в неділю невеличку вечірку!

– Думаю, там і жити будете? – В Олениних очах засвітилася надія.

– Звісно, в нас! – озвався жених. – Місця доволі! А мама з бабою так полюбили Катрусю, що й не відпустять тепер!

– От і добречко! – з полегкістю вигукнула Олена і підклала зятеві куряче стегенце.

– Але ми навідуватимемось! – Катеринині сині очі сяяли добротою. – Підсоблятимем тобі й Толикові!

– Нічого, я з ним і сама потроху!..

– Е ні, будем помагати! – заперечив наречений.

Олена принесла узвару:

– Не переймайтеся! Грошей іще доволі зосталось, та й я те продам, те перепродам – свіжа копійка ведеться. На злидні Кулаківські ніколи не скаржилися!

Розмовляли пошепки, щоб не розбудити дитини. Потім якийсь час їли мовчки. Аж тут Олена ніби щось пригадала:

– Ой, треба ж до льоху сальце віднести! Сидіть, я зараз!

– Може, я полізу? – поривався прислужитися гість.

– Ні-ні!!! – Олена забула, що треба тихо. – Я сама!!!

– Мама до погреба нікого не допускає! – засміялась Катерина. – Дуже боїться, аби на крутих східцях не розбилися. Це відколи тато на війні загинув, у неї такий переляк.

– То я скоро! – пом’якшав Оленин голос. – А ви потуркочіть, голуб’ята!..

– Мама наша – такий відлюдько! – пояснювала Катерина Семенові. – Не віриться, що колись півміста зібрала у цьому дворі на обід задля мого одужання! Ось я тобі розкажу…

Так нічого й не з’ясувавши, Софійка повернулася додому.

49. До Києва

– Софійко, поїдеш зі мною до Києва? – спитала тітонька Сніжана.

До Києва? Завжди готова, але… З якої б то речі?

– З тієї, що мій Сергій… ну, Пустельник, запросив у гості, хоче познайомити зі своїми батьками, показати столичне помешкання.

– Ти диви, уже “мій”!..

– Нащо там я? – здвигнула плечима.

– Прошу в тебе помочі. Розумієш, життя вже трошки навчило мене… з Валентином… Якщо й у Києві на Сергія… на Пустельника… чекає дружина… й діти… Мені стане потрібним хоч якесь дружнє плече, в яке можна буде виплакатись…

Он воно що! Софійка не без гордості подивилась на своє гостреньке плічко: скільки-то сліз може по ньому стекти?

Пустельник ніби намагався виговоритись, надолужити час, згаяний у мовчанці. Розказував і розказував: про кожен камінчик, будинок, завулок…

У Софійки навіть заболіло вухо, але Сніжана!.. Захоплено ловила кожнісіньке слово і щиро всьому дивувалась. Їй-Богу, ніби вперше Київ побачила!..

Софійка слухняно пленталася містом за тітонькою і тим, кого подумки вже називала дядьком, ласувала морозивом та милувалась краєвидами.

Ані дружини, ані дітей у Пустельника в Києві не було. Софійчине гостре плічко не знадобилося.

Та й де та дружина, а тим паче діти могли поміститись у тісній Пустельниковій квартирі-келії? Вузька та довга, вона більше нагадувала коридор. Тільки й того, що височенна стеля, оздоблена старовинним карнизом, та стіни, всуціль обвішані картинами.

– Мені в такому помешканні можна рости тільки вгору, аж ніяк не вшир! – жартував господар. А ще весело хвалився, що мешкає в колишній комірчині графського маєтку.

Усі сусідні комірки теж були натовчені людьми. Від цього маєток безперервно рипав дверима, човгав, стукотів, шкварчав і перемовлявся. Але мешканці видалися Софійці напрочуд гордими. Адже усі вони, волею долі чи завдяки власним зусиллям, були киянами.

Ночували Софійка зі Сніжаною на вузькому та довгому тапчані, впакувавшись бочком, як оселедці, що їх бабуся дуже вміло засолювала в банці. Сергій же щовечора мусив іти спати до батьків у хрущівку (а де б він тут помістився?). Хрущівка – це, мабуть, квартира для хрущиків. Так називають у Половинчику худих людей. То це й Сергієві батьки такі ж худенькі?

А ще вночі на них зі Сніжаною мовби навалювалось вікно – ще графських часів, величезне, на усеньку протилежну стіну. Фіранок не було, і, здавалося, просто на голову сиплються міські вогні й зорі. Сиплються, обіцяючи казку…

50. Такий тісний світ!

Софійку вражала велич будинків, театрів, соборів (один із них Софійський – це ж треба!) і смак щонайвигадливіших морозив, які для своїх дам не втомлювався купувати Сергій. Та найбільше полюбляла тинятися в дворі Пустельникового будинку. Великий занедбаний сад, наповнений бур’янами і таємницями… Дивно: в домі всі товчуться мало не одне в одного на головах. А тут простір і тиша, людська нога не ступає, людська рука не наводить хоча б якогось ладу.

Колишній замок, видно, був розкішний: кімнати ще не поділили перестінками на вузенькі й глибокі квартирки-колодязі. Та й підвальні віконця навряд чи були отак завалені мотлохом.