Сонячнии? промінь, стр. 10

- Оце так! - скрикнула дівчина,- яка я рада!

- Чого?

- Та ви ж подивіться, як се гарно! Я ніколи не була тут у дощ.

Грюконув страшенний грім, аж скеля заструсилася.

- Ой! А нас скеля не задавить? - трохи злякавшись, спитала дівцина.

- Не бійтесь, грім її не завалить!!

На скелі води ще побільшало, і нова течія пробилася саме там, де стояла Катерина. Вона мусила поступитися так, що зовсім притулилася до Марка. Згори лився цілий водоспад, далеко в хмарах грюкотів грім, а Марко чув біля себе тепле Катеринике дихання, до його торкалася її зручна, чепурна, повна життя постать. Його обнімало якесь дивне почування. Він глянув дівчині просто в обличчя, хотів зазирнути в вічі, але її очі були спущені додолу, голова похилена. Маркові стало сором свого бажання, і йому відразу зробилося ніяково. Йому здалося, що він образив цим її, Катерину. І йому зробилося погано.

- Дощ перестає...- сказала тихо Катерина.

Справді, вода з скелі лилася вже тільки струмками, але се зливалась остання вода, бо дощу вже не було. Він так швидко перестав, як і почавсь.

- Додому! Треба додому! - промовила якось неспокійно дівчина і, не вважаючи на холодний струмок води, вибігла з-під каміння. Марко тихо пішов за нею. Але вона йшла швидко, швидко...

Марко вийшов з-під скелі, з гайка. Осяйне сонце глянуло з-за хмари, заблищало обмите листя, занялися всякими кольорами росяні краплі. Маркові не хотілося йти в душну хату, але не хотілося вертатися й до похмурої скелі. Він повернув на стежку, що забігала вгору, і зліз на скелю. Над ним сяло чисте, спокійке небо, під ним шелестів зелений гай, радісно тремтячи блискучим листям. Кілька пташок висвистювало в йому. Марко бачив се не один раз і міг до цього звикнути. Але сьогодні все це здавалося йому таким гарним, як ще ніколи досі. Йому здавалося, що сонце і небо, похмурая скеля і ліс ряснолистий, зелений, і ті голоси, ще несміливі якось, пташок невеличких - усе це, здавалось, пронялось одним чимсь, одним - чим саме - не знав, що воно є, він чув його тільки в кожному рухові тієї природи, що обнімала його звідусіль своїми могутніми обіймами, і те, що він чув і бачив, робило його щасливим, піднімало йому душу вгору. І йому схотілося співати, але він не зміг зробити цього, бо зараз же почув, що згук його голосу не матиме сили ладнати з тією піснею, що співало це небо і ця земля і що чув він у своїх грудях. І він не заспівав, а стояв мовчки, стояв і дожидавсь...

І відразу він зрозумів. І сонце, і небо, і скеля похмура, і ліс ряснолистий зелений укупі з пташками малими - усе це співало одно: він кохає!

Кохає! Кохає! Кохає! Він почував се одно і більше нічого...

Лігши Катерина того вечора спати, багато дечого передумала. Вона почувала в собі щось нове, невідоме, і те нове примушувало її думати, турбувало.

Досі вона жила впокійно, без турбот аж змалечку. Все робило її щасливою та веселою. Багаті батько та мати нічого не жаліли дочці-єдиначці: що забажа, те й мусить бути. Сукні, намиста, серги та інші прибори, книжки, цяцьки - все те сипалося на неї повними жменями, аби тільки їй догодити. Ще була вона малою дівчиною, а вже всі казали:

- Яка вродниця!

І вона згоджувалася з тим і була щаслива та весела.

Вона ніколи не вередувала. Вона прохала багато, але завсігди такого, що могли його батько з матір'ю дати їй. І всі казали:

- Яка слухняна та звичайна дівчина!

І вона згоджувалася з тим і знов була щаслива та весела.

Вона мала цікавий гострий розум, ще змалечку часто виявляла його в розмовах з дітьми та з великими і чула:

- Яка розумниця!

І вона й з сим згоджувалася так саме, як іще багато де з чим гарним, що казано про неї, і була весела та щаслива.

Бо певна була, що вона дуже гарна дівчина: і чепурна, і слухняна, і розумна, і інша там ще яка. А що батько та мати вдовольняли всі її бажання, то ще дужче впевнялась у тому: «Справді я гарна, коли батько та мати так упадають коло мене!» Вона не думала цього тими саме словами, але така думка несвідомо жила в її малій голові. І вона виростала горда собою, не звикши ні до якої залежності, смілива і через те завсігди правдива та незакритна.

Перша турбота, перше горе, зуспивши її, було їй зовсім несподіваною річчю. Се було так.

Одного разу вона бігала та бавилась по саду і залізла аж у самісіньку гущавину. Гущавина ся тяглася аж до муру, що ним обгороджено було сад. Катерина продерлася туди і стала перед сірою кам'яною стіною. Вона була ще мала, і мур був од неї вищий: вона нічого не могла бачити, що робиться за ним. Силкувалася злізти на його, але не могла нічого поробити і вже думала йти назад, як зненацька почула, що хтось співа. Пісні Катерина не могла розібрати, почула тільки одно:

Ой матусю моя, ой ріднесенька!

Сі слова часто верталися у пісні, їх тільки й розібрала Катерина. Співала дівчина тонким високим голосом, щиро виводячи, де треба; але дівчина була мала і голосок її дзвенів не дуже. Голос у пісні був жалібний, в йому чути було плач. Катерина не любила, як хто плаче, але тут чути було такий жаль, що її зацікавила пісня і заманулося подивитися на співачку. Дівчина почала ходити коло мурування, аж поки знайшла таке місце, де з тину висунулась камінюка. Обідравши собі руки та роздерши сукню, вилізла вона на мур і глянула.

Зараз за панським садом починався громадський вигін. На йому паслися телята. Дуже близько до тину сиділа дівчина - років, мабуть, таких, як і Катерина,- десятьох. Положивши до неї голову на коліна, спав маленький хлопчик. Дівчина була худа, бліда, у драній одежі, але чепурненька. Сонце ясно світило з неба, і проміння, падаючи їй на голівку, робило русяве волосся золотим, і се сподобалося Катерині.

Дівчинка співала, склавши руки на колінах і трохи похитуючись у лад за своєю піснею. Катерина довго дивилась на неї та слухала, а далі тихо пройшла по тину і стала саме проти співачки. Та зараз побачила її й замовкла. Обидві почали дивитись одна на одну і мовчали. Але обидві були зацікавлені одна однією. Сміливіша Катерина озвалася перша:

- Чом же ти не співаєш?

- Не хочу... - відказала дівчина, а сама все дивилась на Катерину.

- Того, що я прийшла?

- Ні-і-і...

- А відкіля ти?

- А ти відкіля? - спиталася дівчина.

- Я? Хіба не знаєш? - одказала Катерина. - Усі знають відкіля.

- Мабуть, з панського дому?

- Вжеж! А ти?

- А я з слободи.

- Що ж ти тут робиш?

- Телят пасу.

- Хто тебе послав?

- Батько.

- А хто з тобою?

- Брат.

- Весело тобі тут?

Чому - ні?

- А що ж ти робиш?

- Телят пасу... Вінок сплела... - І вона взяла коло себе вінок з простих польових квіток і показала його Катерині.

- У тебе весело? - знову спиталася Катерина.

- Чому - ні? - знов так саме відмовила та.

- Я до тебе прийду...- сказала панночка.

- Іди! - згодилась дівчина.

Катерина злізла з тину, ще раз обідралась і пішла до дівчини. Вона зросла одинока, тільки з старшим за неї братом, і не дуже його любила.

- Як тебе звуть? - спитала, підійшовши.

- А тебе як?

- Катериною.

- У мене тітка є Катерина,- сказала дівчинка.

- Хто ж вона така?

- Тітка моя. Вона вже дівка і як іде на вулицю, то в неї такі стрічки гарні, як у тебе на платті.

- Та як же тебе звуть? - допитувалась панночка.

- Мене - Докією. Ти будеш зо мною гулятися?

- Буду.

І дівчата почали гулятися. Нянька, кинувшися шукати Катерину, знайшла її після довгoї шуканини на вигоні, де панночка вкупі з мужичкою завертала телят. Вельми злякалась панська нянька з такої несподіванки і поспішилася повести Катерину додому. Тій не хотілося йти, але вже наближався вечір, то мусила вертатися додому й Докія. Дівчата розійшлись, але на прощання Катерина подарувала Докії разок якогось коштовного намиста і більше звеліла, ніж попрохала:

- Я хочу, щоб і ти мені щось дала.

Та зняла з пальця мідяний перстінь, що виміняла в ганчірника за ганчірку, й віддала Катерині. Нянька змагалася проти сього, але панночка сказала: