Маруся Богуславка, стр. 25

ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВА

Горить лампада ярко, аж палає,

Неугасима жертва, дар любові,

Що й турчинові душу просвіщає.

Дає високі мислі й козакові…

Се чисте серце так горить-сіяє

У мороці глибокім ізувірства,

Що з Бога правди людям виробляє

Чудовище ненависті да звірства.

Ума й науки бич, корону суєвірства.

ІІ

Постила цілий день старенька мати,

Крижем перед Пречистою лежала,

Щоб непорочну трисвяту вблагати,

Немов якого турка-яничара,

Послать її дочці тиху кончину.

«А на мене, стару, - рече, - всі муки,

Що мали впасти на мою дитину,

Перенеси - аж до душі розлуки…

Нехай за доччину вину страшенно гину!

ІІІ

Нехай до Бога я, мов дим од жертви

Кривавої, здіймусь і преблагого

Умилосерджу, щоб сі кості мертві

Воскресли для блаженства неземного,

І вкупі з ним, вовіки незабутим,

І бідною Марусею моєю

В Твоїм чертозі святопресловутім

Жили й цвіли щасливою сім'єю…

О Боже! Не карай нас помстою твоєю!

Се, може, нас біда за те постигла,

Що я дочку в коханні покривала,

її любов, мов немовля, пестила

І рідним сином бесурменця звала.

Чи, може, я Тобі не догодила,

Що і в неділю дещицю робила, -

Не кожну п'ятінку постом постила,

Не кожне свято приносами штила…

Ой, чи не тим же я дочку мою згубила!»

І, впавши ниць, хрестом стара лежала,

Стогнала стиха, мов уже кінчилась,

І, як листок осінній, трепетала:

Бо їй Пречиста в омряці з'явилась.

Мережаний божник зробивсь престолом;

Божниця темна зорями окрилась,

І янголи, злетівшись там собором,

Співали, ніби архирейський крилас;

А серед них якась людина засвітилась.

О Боже! Се ж сіяв небесним світом

Той, хто явив їй образ Твій пречистий.

Як сонце праведне барвистим літом,

Блищить на нім одежа снігом чистим.

Возносить він молитву, мов кадило,

І воздіяніє руку своєю творить…

Ущухло все кругом і заніміло:

Бо Пресвята, мов стиха грім, говорить:

Тим, як листок, тремтить запостуване тіло.

ДУМА ДРУГА

«Матусю, зіронько! - рече Маруся,

До матері припавши головою. -

Чого ви тремтите? Я не боюся

Тепер і пекла, й сатани самого». -

«О доню!.. - І встає мов з мертвих мати. -

Я бачила святе, предивне диво…

Не маю слова, щоб оповідати…

Боюсь промовити що-небудь криво

Про те, що прорекла Цариця милостива». -

ІІ

«Яка цариця?» -

«Пресвята, пречиста

І поки світу преблагословенна.

Тепер уже в квітках тропа терниста;

Тепер блищить, мов рай, темниця темна.

Я бачила й його в вінці святому,

Кому нема в мене іменування, -

Отця твойого у житті земному…

Сподобивсь він на небі царствування.

О доню! Вже нема печалі й воздихання». -

III

«І не повинно бути!» -

Чий се голос?

Чи з-під землі, чи з неба?..

Стуманіли

Обидві, і заворушився волос

В обох на голові, і поніміли…

І незримою рукою

Занавіс одкрилась;

Мов зорею огняною

Хата освітилась.

Сонечко, мов жар, горіло,

Жевріло над морем,

Як надія в серці тихім

Над бездонним горем.

Освітило теплим світом

Божники з богами,

Що стояли під квітками

Та під рушниками.

А Пречиста в ту хвилину

Як жива стояла,

І дитину, мов картину,

На руках держала, -

Вірної любові й жизні

Символ благодатній…

Його й простий розуміє

Серцем розум хатній.

І в тім світі теплім, тихім,

Що мов з неба лився,

Вісник мира і утіхи

Ангелом явився.

Став і до Марусі руки

Простирав, мов крила,

І мовчав: сама за нього

Постать говорила.

І немовби їй молився,

І немов журився:

Бо до неї якось любо

Стиха похилився…

Се був той, хто дав їй берло

Власті над військами,

Над галерами, скарбами,

Землями й морями, -

Берло, жизні знак і смерті,

Ключ, що відмикає

Всі в'язниці і на волю

В'язнів випускає.

І взяла той ключ Маруся,

І поцілувала,

І з плачем цареві в ноги

Мовчазна упала.

Мовчазна, бо повна дяки

За можбу велику,

У неволі повертати

Волю чоловіку…

«Встань, свята, небесна діво! -

Прорече він тихо. -

Встань, сердець великих диво,

Чистих душ утіхо!

Я у тебе сей знак власті

І можби зоставлю,

І себе, мов той преславний

Аль-Рашид, [70] прославлю.

Положи його, кохана,

У ногах в богині,

Що твій розум осіяла,

На чужій чужині.

І нехай дива він творить,

Тюрми відчиняє,

Про мій дух тобі говорить

І напоминає». -

«О грозо і каро миру! -

Прорекла Маруся. -

Я тобі сказати тиру

Правду не боюся.

Смерть мою я, царю, знала,

Знала, що робила:

Я його поцілувала,

Бо й люблю, й любила.

І люблю, й любити буду

Над усяку душу:

Покіль серце б'ється в грудях,

Перестать не мушу!»

Осміхнеться цар: «Кохана!

Ти мене не знаєш,

І к о з а ц ь к о ю султана

Лютостю сповняєш.

Тільки помисли від мене

У серцях закриті:

Я все добре і мерзенне

Знаю скрізь по світі.

Щирого й єхиду знаю,

Друга й супостата

І на всяку кривду маю

І суддю, і ката.

Се ж не кривду ти вчинила».

О ти наш великий!

Дай нам правдою Твоєю

Дихати вовіки!

Ти його тогді любила,

Як мене й не взріла…

За його любов ти царства

Взяти не схотіла.

Чи мені ж тебе карате,

Ясноока зоре,

Діво, повна благодаті,

Правди й честі море!

Дай мені на тебе серцем

Праведним дивитись,

Образом твоїм небесним,

Тільки веселитись!»

Ще цареві не діймає

Українка віри,

Думку думкою впиняє,

Каже до невіри:

«Я в галеру тріумфову

Золота поклала

І йому, мов ту полову,

Все подарувала». -

«Коли б ти в моєму домі

Всі скарби забрала

І на спомин козакові

їх подарувала;

Коли б царство все забрала

З землями, морями,

І Стамбул попаювала

Проміж козаками,

А зо мною стала жити

У мужичій хаті, -

Не схотів би я й гледіти

На царські палати.

Моя зоре, моя доле!

Відай щиру правду:

Ми держали з Кантемиром

Таємничу раду,

І звелів я в таємничій

Раді Кантемиру,

Щоб він, так як ти б хотіла,

Обманив Заїру.

Заслужив козак твій смерті,

Но його скарати

Се було б найкраще в світі

Серце розтерзати.

Ні, Осман твоїм великим

Саном не жартує:

П о л о в и н у власті й сили

Він тобі дарує.

Ти чинила, що хотіла,

Як верховна сила,

І мені дарами тими

Духа веселила». -

«Знай же й ти, великий царю,

Щиру й повну правду…

Не прийми сього за зраду

Ні в тяжку досаду:

Коли б хто мені корони,

І царськії трони,

І всі берла, і всі перла,

І всі міліони,

Міліони міліонів

Дав із рук у руки, -

Не взяла б я під умову

З любленим розлуки.

У гіркій, мізерній долі

З ним воліла б жити,

Ніж на пишному престолі

Над царми сидіти». -

«Ой, мій царю, ти правдивий! -

Прорече тут мати. -

Нехай світить Божа правда

На твої палати!

І нехай тебе наставить,

Як у світі жити:

Що любові ні купити,

Ані заслужити.

Бо за гроші - всі розкоші,

За труда - награда,

А любов… Із нею й жити,

І вмирать одрада.

Ся велика Божа тайна

Цілим світом править

І турецького султана

Рівно з нами славить.

Зрозумій сю тайну, царю,

Серця глибинею:

Розлучися, не лицяйся

З донею моєю.

Нехай любить непорочна,

Кого серце каже,

З ким її рука Господня

Без примусу в'яже!» -

«Щира правда! Ти сердечна

І розумна мати:

Мова в тебе чоловічна,

Повна благодати.

Знай же: волею моєю

Править інша воля.

І з дочкою в нас твоєю

Нероздільна доля.

В людські душі ще за предків

Два духа вселились

І владиками сердець їх

Тайними вчинились:

Дух любові і дух злоби,

Правди і неправди,

Дух прихильності благої

І дух ниций зради.

Один хоче по всіх землях

Світло засвітити,

Всі народи, ніби сім'ї,

Рідними зробити.

Другий хоче мраком ночі

Божий світ окрити,

Посліпити людям очі,

Душі показити.

І бере дух злоби дикий

Гору над любов'ю,

І ввесь Божий світ великий

Заливає кров'ю.

І воює, і руйнує

Всюди духа правди,

І нема людському серцю

Між людьми відради.

Я одну відраду маю,

Що меча стискаю,

Світ широкий озираю

І за лжу караю.

Сим мечем я покарати

Хочу в Римі папу,

Що криваву простягати

Звик по світу лапу.

І найперш усього вдарю

В передмур'є церкви,

Баламутниці народів,

За живих і мертвих, -

В передмур'є, де руками

Русь ляхові служить»

З єзуїтами ксьондзами

Накладає-дружить.

Ми чотири вже столиці

Взяли в християнства,

В ницого сього ублюдка

Древнього поганства,

Що своїм кощунством в Римі

Вірі в Бога шкодить

І гарем в Єрусалимі

Для прочан заводить. [71]

Гроб замученого Бога [72]

Кров'ю обливає,

Чистоту його чертога

Торгом оскверняє.

А я п'яту завоюю,

Як ляха зруйную,

І тобі, царице люба,

Київ подарую.

Слухай же, моя надіє,

Правди чисте око!

Зазирни Осману в душу

Розумом глибоко.

Зваж обох нас духом щирим,

Серцем дивом дивним:

Від кого добра постане

Більше нещасливим, -

Тим, що в тьмі сидять і в сіні

Смертній погибають,

Ні впокою на Вкраїні,

Ні пуття не мають.

Я в твоїх руках престольну

Цеху зоставляю:

І тебе, царицю вольну,

Чтить повеліваю.

Вже одна в нас Роксоляна

Розумом світила,

Мого предка Солимана [73]

Над усе любила.

Полюби мене за душу,

Що жадає правди:

В тебе я шукати мушу

Щирої поради.

Я з усіх до тебе земель

Буду посилати

На поклон посли з їх почтом

У твої палати.

Розпитайте в них обидві,

Де які звичаї,

Де такі видали злидні,

Як у вашім краї.

Де таке видали п'янство,

Дике грубіянство,

Всегубительне козацпво,

Люте гайдамацтво?

Ти людей між ними знайдеш,

Що світ облітали,

Навкруги землі дорогу

По морю верстали.

Може, й інше станеш мислить

Про свою країну

І не рай побачиш дома,

А страшну руїну.

Може, так як я, побачиш,

Хто ваш край пліндрує

І татарськими руками

Рік у рік руйнує,

Бо піснями хижу здобич

Славить-вихваляє,

По старих нові нещастя

В селах засіває.

Ще ти по світу, серденько,

Оком не ширяла,

У віконечко маленьке

З хати визирала.

За віконечком же світу

Крильми не злітати,

Мислями не перемірять,

В книгах не списати.

Ще не вповні сад розвився

У твоїй ограді,

І не все благоухає

В пишнім вертограді.

Пасучи щасливі очі,

Будем літа ждати,

Як на сонечку закаплють

З нарду аромати.

А тим часом, о царице!

Глянь на Україну,

Спогадай свою останню

В тій землі годину.

Побіч серця золотого,

З розумом високим

Ти не вдіяла б нічого

В тім багні глибокім,

Де одно одного топить,

Одно 'дного давить,

Собі славу з того робить,

Чим себе безславить.

Тут живеш ти в упокої,

Пані повна дому,

Не підвладна в нім нікому

І мені самому.

А щоб жити й не тужити

По тій Україні,

Ти собі знаходиш пільгу

В щедрій милостині.

Паніматко! Я й до тебе

Річ мою 'бертаю:

Вас обох до діл спасенних

Добрих призиваю.

Серце чисте, милостиве -

Дар найкращий Бога:

Найповніша, найпростіша

До небес дорога.

Ти з Письма Святого знаєш,

Що сини Адама

Прийдуть од восток і запад

В рай до Авраама [74]

І возляжуть опочити

На святому лоні,

У якому б не родились

Темному законі.

Серце чисте, без лукавства -

Дар найкращий Бога,

До небесного нам царства

Всім одна дорога».

Тут Осман мій до Марусі

Стиха похилився,

Приложивши к серцю руку,

Тихо віддалився.

вернуться

- Халіф Гарун аль-Рашид правив у 786-809 pp., один із персонажів «Тисяча і однієї ночі». Відомий своєю любов'ю до розкошів, науки, поезії і музики.

вернуться

- Сей гарем существовав під кришею так названого Храму Господня, спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуваннє в Палестну француза Габріеля Шарма.).

вернуться

- Тобто гріб розіп'ятого на горі Голгофі поблизу Єрусалима Ісуса Христа. Тепер місце паломництва християн. З кінця XI ст. до другої половини ХІІІ ст. відомо вісім хрестових походів у Єрусалим під гаслом визволення гробу Ісуса Христа від мусульман.

вернуться

- Солиман - Тобто Сулейман І Кануні (Сулейман Пишний; 1495- 1566) - турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська імперія досягла найвищої могутності і найбільших розмірів.

вернуться

- Авраам як «отець вірних» усиновляє по смерті кожного, хто увірував в істинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див., наприклад, притчу про багатого й Лазаря.