Маруся Богуславка, стр. 19

ДУМА ШОСТА
Мати мов німа сто­яла,
Вельми ди­ву­ва­лась:
Не та­ким во­на сул­та­на
Бачити ля­ка­лась:
«І те­бе він не зай­має
І не обіймає?» -
«Ні, ма­ту­сю: ко­ло ме­не
Навіть не сідає.
Він ца­рює, вер­хо­во­дить
За моїм по­ро­гом:
Тут пос­тоїть, по­го­во­рить
І відійде з Бо­гом.
Їдьмо, ма­мо, по­молімось
За сю ти­ху ду­шу,
Що й по­ду­ма­ти про крив­ду
Від її не му­шу». -
«О! Молімо­ся, ди­ти­но,
Ще за двох до Бо­га…
Коли ж сер­це се по­ки­не
Мука да три­во­га?»
І, схи­лив­шись на Ма­ру­сю,
Мати за­ри­да­ла…
А чо­го Лев­ко здо­був­ся,
Ніже не ска­за­ла.

ПІСНЯ ШОСТА

ДУМА ПЕРВА
І
«Чого ти, паньма­ту­сю, так зітхну­ла,
Мов ра­дощі зга­да­ла мо­лодії
Або в той край ду­шею по­зир­ну­ла,
Де зник­ли в нас надії до­рогії?
Чого очиці так по­за­па­да­ли
І го­ло­со­чок твій пе­ремінив­ся?
Чи піддан­ки що бовт­ну­ли-ска­за­ли,
Чи, мо­же, сон страш­ний тобі прис­нив­ся?
Із чим від ме­не ти, ма­ту­сенько, таїшся?» -
ІІ
«Моя ти зо­ре в ту­мані гус­то­му!
Моя ти квітко пиш­на на мо­розі,
Гірка сльози­на в куб­ку зо­ло­то­му,
Тиха надіє в пра­вед­но­му Бозі!
Так, я літа зга­да­ла мо­лодії
І в край сум­ний ду­шею по­зир­ну­ла,
Де тліють кісточ­ки йо­го святії,
До нього б я і в пек­ло по­ли­ну­ла…
О, луч­че б я про се не зна­ла і не чу­ла!»
ІІІ
«Про що ж ти чу­ла, сер­де­нят­ко бідне,
Мій до­ро­гий, роз­ко­ле­ний криш­та­лю,
Моє ти щастє, нес­ка­зан­но бідне,
Гірка потіхо і со­лод­кий жа­лю!
Про що доз­на­лась? Вже ж ми в до­мо­вині,
І ні пе­чалі нам, ні воз­ди­хан­ня!
Там, у зем­но­му раї на Вкраїні,
Про нас ні чут­ки, ані спо­ми­нан­ня!
Не плач, ма­ту­сенько, моя ти ро­со ран­ня!» -
IV
«Про та­ту­ся я, до­ню, пе­ре­чу­ла…» -
«О ма­мо!..» -
«Так, не­ма йо­го на світі…
Нема вже сон­ця; хма­ра об­гор­ну­ла
Ввесь світ. По­ра й мені ту­ди летіти». -
«Умер?» -
«Згорів із церк­вою свя­тою…
Сьогодні Товс­то­гу­ба я зустріла…
Піймавсь і він та­та­рам у не­во­лю…» -
І не скінчи­ла речі, обомліла,
І очі зап­ли­ли хо­лод­ною сльозою.
V
То не ро­са з очей, гірка от­ру­та,
Мов та смо­ла з прок­ля­то­го ан­ча­ру,
Що нею жаль сліпий і помс­та лю­та
Намазують кинд­жа­ла яни­ча­ру.
Вже не те­че сльоза, ні! Кап­ле ти­хо,
Як мерт­ва кров хо­лод­на, по­чорніла.
Не доз­нає від неї пільги ли­хо:
Бо сер­це сук­ро­ва­тою 'бкипіло
І в болістях своїх зотліло й заніміло.
VI
Обнявшись, літо пла­ка­ло з зи­мою;
Мішалися га­рячі з льодя­ни­ми…
Якою ж ти зда­ва­ла­ся сум­ною,
Царська па­ла­то, із гостьми своїми!
О, не про те ве­ликі будівничі
Твої цяцьки на мар­му­рах те­са­ли,
Щоб у тобі від сер­ця щирі речі
Не ви­на­ми - сльоза­ми за­пи­ва­ли,
І «пам'ять вічную» замість пісень співа­ли!
VII
«Сьогодні я бу­ла на тім ба­зарі,
Де коб­зарі по-на­шо­му співа­ють…
І ба­чи­ла, як двох ве­ли у парі…
О, не пи­тай, ку­ди!.. Во­ни й не зна­ють,
Хто ди­виться на них! На голім тілі
Пошарпані жу­па­ни. Бо­ро­даті
Обидва, мов ченці, і білі-білі,
Як віск: бо, вид­но, все сиділи в хаті
З віко­неч­ком ма­лим, в хур­дизі тій прок­лятій»…
VIII
«Матусю, хто ж то був?» -
«Ох, Товс­то­гу­бий!»
«Мій Бо­же! Дак се він і був?» -
«Як чуєш…
А дру­гий… Дру­гий був… Ко­зак твій лю­бий…
Що ж ти мов­чиш? Чом ди­вом не ди­вуєш?..
Ой, Бо­же! Хи­литься! Ря­туй­те! Пробі!»
На крик страш­ний збіга­ються тур­кені,
Грекині, ляхівки і, як особі
Великій, слу­жать бідо­лашній нені,
Сераля пиш­но­го не­вольниці мізерні.
ДУМА ДРУГА
І
Нездужає Ха­се­ки-Хур­рем, і сул­та­на
Два різанці без­вусі сповіща­ють.
Серальські лікарі із Ле­хис­та­на
Книжки лікарські, суп­ля­чись, гор­та­ють.
Іде сул­тан, по­ки­нув­ши в ди­вані
Башей та візирів ши­ро­ко­мов­них,
І до Ма­ру­си­ної по­чи­вальні
Шле на­пе­ред ра­бинь своїх без­мов­них,
А сам стоїть сум­ний, хмур­ний, як у ту­мані.

Продолжая использовать сайт, вы соглашаетесь на сбор файлов cookie

Ок Подробнее