Українські поезії, стр. 13
21 января 1856 г., Харьков
ДО ЛЮБКИ
Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?..
Чого, як молода та кізочка в бору,
Що чи ногами лист сухенький заворушить,
Чи вітерець шепне, чи жовна там кору
На липі подовбе, чи ящірка зелена
Зашелестить в кущі - вона, мов тороплена,
Шукає матері, дрижить, втіка...
Ой чом же, Любко, ти жахливая така?..
Чи зуздриш, то й дрижиш; себе й мене лякаєш!
Чи я до тебе - ти, як від мари, втікаєш!..
Та я ж не вовк, не звір та й не медвідь-бортняк
З Литви: вподобав я не з тим твою уроду,
Щоб долею вертіть твоєю сяк і так
І славу накликать на тебе та пригоду!..
Та й час би дівчині дівоцькеє гадать:
Не вік же ягоді на гілці червоніти,
Не вік при матері і дівці дівовать...
Ой час теляточко від матки одлучити!..
16 марта 1856 г.
УПАДОК ВЕКА
Печально я гляжу на наше поколенье.
Лермонтов
Як подивлюсь на хист теперішніх людців,
На витребеньки їх... Та що з ними мороки!..
То, далебі, дрючок отак би і вхопив,
Та й ну їх лупцьовать, замірків, на всі боки!
Яка пожива з їх?.. Як з цапа молока!..
Учора - байдики, сьогодні - перелоги;
Косить - живіт болить, жать - спека, бач, така,
До церкви - ніс набряк, попухли литки й ноги!
І кат їх батька зна, над чим таким важким
Дихтовні животи вони понадривали?
Сказать би, не в примір, приміром би таким,
Що над горілкою - так ні! не коштували.
Та й де їм, вишкваркам, горілку ту круглять,
Як їх батьки колись та їх діди кругляли!..
Не вспіють квартою в ротах пополоскать,-
Вже й по-індичому в шинку заґерґотали!
З похмілля нудяться, їдять за горобця,
Об Семені дрижать, об Петрі - зранку мліють,
А схопить трясця: «Гвалт!.. покличте панотця -
Хай сповіда!..» Притьмом конають і дубіють!
Та й без пропасниці - не скілько з їх добра,
І кращих не в примір кладуть у домовині!
Худобоньки - дасть біг!., ні хати, ні двора,
В Великдень - без штанів, в різдво - в старій свитині!
Та ще й яка на їх одежина стирчить!..
Як звізди на небі - на латці латка сяє;
Сорочка - решето, очкур пірнув в живіт,
Манаття з-під матні, мов злодій, виглядає.
І що за пляшкою придбали їх батьки,-
Вони потверезу протринькали і натще;
Не з'їли, не спили, та все, небораки,
На хмари дивлячись, здихають важче й важче!
Ледачий з їх москаль та й миршавий козак!
Чи трапиться стрілять...- пшик порох на пановці!..
Уже й злякалися! беркиць... об землю ряк!
«Хто в бога вірує,- кричать,- рятуйте, хлопці!»
І все обридло їм, і все їм не в користь;
Тут не вередить їм, а там друге завадить;
Полизкають борщу, ковтнуть галушок з шість,-
Уже й кородяться, що й бабка не порадить.
І марно як жили, так марно і помруть,
Як ті на яблуні червиві скороспілки,
Що рано відцвіли та рано й опадуть,
Ніхто по їх душі та й не лизне горілки!
І років через сто на цвинтар прийде внук,
Де грішні кості їх в одну копицю сперли,
Поверне череп їх, та в лоб ногою стук,
Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»
24 марта 1856 г., Харьков
СЫНУ МОЕМУ [37]
при посылке ему в С.-Петербург делового портфеля
Колись було,
Та вже давно -
Аж за Богдана Хміля,
Аби папір,
Черкай на спір!..
Писалось без портхвіля.
Тепер інак,
Та й мудро так:
Вся сила, бач, в портхвілях!
За те ж не лай
І вибачай,
Що пишуть, мов з похмілля!
Воно й не див!
Бо розум жив
Тогді в старій хатинці,
Тепер зійшов,
Жить перейшов
В мальованім будинці!
2 марта 1857 г., Харьков
ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 125
К тебе возведох очи мои,
живущему на небеси и проч.
До тебе, господи, що там живеш на небі,
Звертаю очі я в пригоді і в потребі.
Як наймит з панських рук рятунку й ласки жде,
Або як наймичка прохать до пані йде,
Щоб запобігла їй чим в нуждочці, небозі, -
Так ми шукаємо добра й підмоги в бозі.
Ой, змилуйсь, господи! та змилуйся ж на нас!
Бо ворог дошкуля до сліз під інший час;
А гірш од всіх чваньки нам допекли ті пишні.
Що тільки, бач, вони святі, а ми всі грішні.
18 ноября 1857 г., Харьков
ПЕРЕЛОЖЕНИЕ ПСАЛМА 132
Се что добро или что красно,
но еже жити братии вкупе и проч.
Нема вже й кращої людської в світі долі!
Як вкупці братики живуть по божій волі,
Так миро дороге лиснить на голові,
По Аароновій стікає бороді
І капа на його одежу саєтову,
Так аермонськая, сказать, приміром, к слову,
Роса паде в горах Сіонських з мокрих хмар,
Так і на їх росить із неба Божий дар.
А з ним щасливеє життя й благословення,
І буде вік в честі їх у людей імення.
7 декабря 1857 г., Харьков
вернуться
37
- Син поета Й. П. Гулак-Артемовський (1828–1880) служив у Петербурзі.