Байки, стр. 28
1853.
ДЕРЕВЦЕ
Ішов Панас із города додому
З сокирою й мішком.
Вертаться довелось самому,
Прямуючи ліском.
Іде Панас, не розглядає,
Міркуючи про щось
(Міркує той, хто нужду знає),
Аж чує - кличе хтось:
- Гов, дядьку! - хтось гукнув близенько.
Оглянувся: - А хто там,- каже,- де?
- Се я,- озвалося тихенько
Деревце молоде,-
Як вгледіло я вас, так аж зраділо.
- А що тобі? - пита Панас.
- Є дільце, дядечку, до вас.
- Кажи, яке там діло.
Деревце почало казать,
Яке йому життя погане.
Що не росте воно, а в’яне,
Що ніде віти розпускать
Через оті дуби й осики,
Хоч пропади навіки.
- А якби я само росло,
Я б не таке було:
Я б виросло високе та зелене,
Усі раділи б через мене:
Вівчарики і орачі
У холодочку б тут лежали,
Ввесь день би пташечки співали
І спали б уночі…
Зробіте ласку, дядечку, велику,
Не жалуйте дерев старих,
Озьміть та вирубайте їх,-
Я дякуватиму довіку! -
Достав Панас сокиру та брусок,
Налагодивсь - і полягли дерев’я…
Пропав лісок
Знічев’я!
Тепер само собі стоїть
Деревце молоденьке,
Сміється, шелестить
(Раденьке, що дурненьке!).
День, два - не вспіло погулять,
Вже й лихо стало докучать:
То сонечко пече, то вітер його пхає,
А іноді буває
Морока і з дощем.
Раз якось хмара наступила,
Схопилась буря і зломила
Деревце бідне з корінцем.
- Бач, божевільне, так і треба,-
От тобі й виросло до неба! -
Озвалася Сова,-
Сама дурненька голова,
Мовляв, біду собі купила -
Талан занапастила.
Гай, гай! Росло б і розрослось,
І виросло б, набралось сили,
І хоч самому б жити довелось,
Біди б не склалось… Світе милий!
Нам лишенько через таких,
Та жалко й їх.
Моторнії сини й онуки!
Читайте байку - для науки.
1864-1872.
ХАЗЯЇН ТА ШКАПА
Хазяїн сіяв овесець;
Була у його нивка невелика.
От бачить Шкапа та й базіка:
«І на який се він кінець
Овес у полі розсипає?
Мабуть, і сам гаразд не знає…
А я чувала, та й не раз,
Як про людей гукають всюди,
Що люди розумніші нас…
Кий чортів батько - брешуть люди!
Який тут розум - землю рить
Та розкидать пашню без діла?
Неначе нікуди подіть…
Стрижчаті б дав, то й я б поїла;
А хоч індикам, хоч качкам,-
Усе б було видніше нам,
Що робить він хоч трохи гарно
І що пашні не втратить марно…
Або нехай би й заховав -
Сказали б, що скупенький став…
А то - що зробить - все дурниця,
Вже аж не хочеться дивиться!»
Минуло літо, після жнив
Овес Хазяїн змолотив
І Шкапу ту, що вередує,
Він і шанує, і годує.
Так інший здуру неборак
Над божим ділом вередує:
«І се не так, і те не так,
Чого се сонце дуже гріє
Або не відтіль вітер віє…»
Головонька його дурна
Того й не зна,
Що бог нас лучче розуміє.
1853.
ФІАЛКА І БУР’ЯН
Веселая весна була;
Зазеленів вишневенький садочок;
Пахучая Фіалка розцвіла
І звеселила свій куточок.
Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом
І квітку бідную понівечив він дуже:
Не та краса, і пахне бур’яном;
А Бур’яну про те й байдуже,
Ще й хвастать заходивсь,
Барвінкові хваливсь:
- А що, Барвіночку хрещатий,
Яка краса у нас цвіте! -
Барвінок так сказав на те:
- Цвісти між бур’яном - бодай би не діждати!
На ввесь садок одна, та не людна;
Дала красу веселая весна,
Та не дала їй долі.-
Прийшов Хазяїн, поглядів,-
Давно в садочку був, загаявся у полі,-
Розсердився і косу ухопив…
Черк-черк - і ввесь Бур’ян зваливсь,
І в Бур’яні Фіалка полягла…
На безталанную Барвінок подививсь
І жалібно промовив: «Одцвіла!»
У мене Правда гостювала
І баєчку подарувала,
Щоб передав я всім,
Найбільше молодим:
Погане панібратство шкодить
І доброго нінащо зводить.
1891.
БДЖОЛА І МУХИ
Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
- Тут,- кажуть,- доля нещаслива,
Дурний, хто досі не летів!
Покиньмо, кумо, Україну,-
Нехай їй хрін!
Та помандруймо на чужину,
Аж до веселих тих долин,
Де доля кращая витає
І, може, плаче, нас ждучи…
Зими там, кажуть, не буває,-
Гуляй, безпечно живучи! -
Так одна Муха-цокотуха
Базікала з кумою вдвох,-
Коли поглянуть на горох -
Сидить Бджола та мовчки й слуха.
- Здоровенькі були! -
Обидві Мухи загули.-
От добре, що зустрілись з вами…
А нуте й ви збирайтесь з нами! -
На це Бджола сказала їм:
- Шкода! Я рідну Україну
Не проміняю на чужину,
Нехай се щастя вам самим.-
А Мухи разом задзижчали:
- Ось годі, не кажіть!
Жили ми тут - добра не знали,
Бодай би так не жить!
Не то пани, дурні селяни -
Усяке шкодить нам;
Щодня таке життя погане,-
Колись так буде й вам.
- Ні, я сього не сподіваюсь,-
Сказала їм Бджола,-
Мені шаноба скрізь була,
Бо я без діла не тиняюсь.
А вам -
Однаково, що тут, що там,
Ви ні на кого не жалкуйте;
Обридло тут - туди мандруйте
На втіху павукам.
Я про охочих до мандрівки
Давно сказать хотів:
Хто дома зледащів,
Тому не жаль домівки.
Діди мовляли їм колись:
Ідіте, ринде,
Куди інде,-
Нащо ви нам здались?
Там, може, вас не знатимуть,
То й риндою не зватимуть.