Байки, стр. 21
1864-1872
ЯСЛА
Був на селі козак Кирило Яловець,
Щасливий, дякуючи долі:
Хазяйство добре мав і повний гаманець,
Всього було доволі;
І ще одно він щастя мав -
Розумну жінку бог послав;
Без неї чоловік - неначе блин без масла,
Як примовляє кум Гордій.
От заходився раз Кирило мій
Плести у хаті ясла.
На що, на що,- на се дотепний був,
Ще і лози червоної добув,
Щоб виплітать уперемежку
І на краях зробить мережку.
Радіє він - плете,
Не думає про те,
Що ясла будуть на півхати -
Такі, що й в двері не пропхати.
Він, може б, так і не робив,
Та хтось із-за угла мішком його прибив.
- От ясла втяв! Таких ніхто не має!
Чи так? - у жінки він питає.
А Мотря каже:- Так то так,
Та тільки з хати як? -
Кирило засміявсь:- Ми знайдемо дорогу!
Покличем кума на підмогу.-
А жінка знов йому:- Торох!
Як по стіні горох…
Ти ж роздивися - ясла на півхати!
Куди ж їх винести? Стіну рубати? -
І справді - кинулись нести,-
Бодай було б і не плести,-
Ніяк не вилізуть із хати!
Прийшлося ясла розбирати,
У клуню однести
І наново плести.
Роби розумно, кажуть люде,
Не так, як робить Яловець,
Міркуй про те, що з того буде,
Який кінець.
1892-1893.
ЯГНЯ
Моторні діти, дівоньки й хлоп’ята!
Первоцвіт наш, веселі небожата!
Щоб знали ви, як в світі треба жить,
Як шанувати долю молоденьку
І стерегтись, чого не слід робить,-
Я розкажу вам баєчку маленьку.
Було собі Ягня, потішненьке таке,
В кошарі не було такого,
Жартливе і швидке,
Не слухало нікого.
Раз - чи само або ж підмовив хтось -
Надумалось воно все стадо насмішити:
У вовчу шкуру одяглось
І ну скакать, аукать і страшити.
Регочуться, плигають і кричать,
Неначебто бояться вовкулаки,-
Таке там стали вироблять,
Аж насторочились собаки,
А потім кинулись на вовчика гуртом,
Дали йому такої наминачки,
Що аж шматки посипались кругом -
Собаки не дають вовкам потачки.
Де й дівся сміх, піднявся стон і плач,
Насилу бідного оборонили.
Отак, як бач,
Із жартів лиха наробили!
Всіх жаль бере - овечок і ягнят,
І журиться вівчар, і плаче бідна мати,
Бо то не іграшки, не жарт -
В зубах собачих побувати.
Такого лишенька ніколи б не було,
Коли б не слухали дурної волі;
Жило б собі Ягнятко і росло,
Радіючи на ріднім полі.
1890.
ЗОЗУЛЯ Й ГОРЛИЦЯ
Зозуля Горлиці жалілась,
Що доля їй недобрая судилась;
Мов сирота вона, тиняється сама,
Минає літечко, порадоньки нема.
- А діти? - Горлиця питає.-
Чи, може, хто гніздечко зруйнував?
Чого на світі не буває!
Хто, серце, горенька не знав?
- А цур їм, дітям тим! - Зозуля закувала.-
Нащо здалось гніздо мені?
Яєчка крадькома я другим підкладала,
Нехай висиджують дурні!
То все, голубонько, дурниці;
Нам літечко святе
Судилось не на те,
Щоб у гнізді сидіть, як печериці.
Згадала я зозульників дурних,-
Бодай вони мандрикою вдавились,-
Як кукувала я, за мною волочились,
Тепер хоч би один на сміх…
- Ну, коли так,- їй Горлиця сказала,-
Ти, вітрогононько, на долю не звертай!
Все літечко кукукала, гуляла,
Тепер сиди, очицями моргай.-
Не раз Зозуля Горлицю згадала,
Як кулаками сльози утирала.
Дарую байку я зозулям молодим,
Не тим,
Що у гаях гульню справляють,
Дарую я своїм,
Що у цяцькованих корсетках походжають
І крутять розумом дурним.
Нехай вона на спомин буде,
Що не щодня бува бридня;
Пшениченьку позабирають люде,
Останеться суха стерня.
А восени підкрадуться морози,
На серце томлене накинеться зима,
І не роса паде - поллються тихі сльози,
Що є, мов, каяття, та вороття нема.
1891.
ЩУКА
На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа,-
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця...
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле - то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких...
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!),-
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать...
Не довго думали - рішили -
І Щуку на вербі повісити звеліли.
- Дозвольте і мені, панове, річ держать,-
Тут обізвалася Лисиця.-
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, -
У річці вражу Щуку утопити!
- Розумна річ! - всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули - у річку.